ПАРТИКУЛЯРИЗМ ЧИ ПРИХОВАНІ СИМПТОМИ УКРАЇНСЬКОГО ФЕДЕРАЛІЗМУ?

До написання цієї полемічної статті мене спонукала публікація під промовистим заголовком «Автономія для Галичини» відомого українського журналіста Володимира Павліва в авторитетному польському виданні “Polityka” та активна полеміка, яка розгорнулася слідом за нею на сторінках галицької преси. Зазначу одразу, що логічною передумовою виникнення цієї дискусії стало нагнітання ситуації навколо відкриття цвинтаря Орлят у Львові, спричинене конфліктом між рішенням міської ради Львова та польсько-українськими домовленостями на державному рівні 1997 року. Як зазначає Володимир Павлів, сміливіші коментатори тлумачать цю боротьбу навколо цвинтаря як наслідок дедалі виразнішого західноукраїнського сепаратизму, який починає розвалювати державу. У зв’язку з цим цілком резонно поставити запитання: яке раціональне зерно вбачають ці професійні аналітики у гіпотетичній трансформації України з унітарної держави в федеративну? І чи не видають вони уявне за дійсне? Дискусія на цю тему важлива для регіональної політики в Україні і визначення гіпотетичних векторів її розв’язання, оскільки, як стверджували ще давні елліни, у суперечці народжується істина.

«Прибічників галицької автономії, — бо про вихід зі складу України майже ніхто серйозно не говорить, — немало, а тема стає дедалі популярнішою серед різних верств громадськості Західної України: у Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Тернополі, Дрогобичі. Цю ідею поділяють також представники західноукраїнської діаспори в Києві. Ці зрізи суспільства мають своїх гуру. Програмним маніфестом вважають есей Юрія Андруховича, відомого письменника з Івано-Франківська, «Моя остання територія». Серед художників культовою постаттю визнають львівського художника Володимира Костирка, який працює в газеті «Поступ». На сторінках цієї газети такі ідеї обговорюються часто. Головним сепаратистом з Чернівців вважається Олег Хавич, політолог і аналітик, який живе зараз у Києві», — стверджує Володимир Павлів.

На моє глибоке переконання, активне обговорення цієї дилеми в середовищі львівської інтелігенції не конче має символізувати собою факт симпатії переважної частини західноукраїнської громадськості до автономії. Швидше, ми маємо справу з певними виявами партикуляризму на теренах Західної України, що їх деякі галицькі інтелігенти схильні перебільшувати. Безперечно, сама ідея автономності для Галичини, маючи досить сильні історичні корені, гріє душі багатьом галицьким інтелігентам. Досить згадати бодай Акт Злуки від 22 січня 1919 року, де окремим пунктом було прописано можливе надання в майбутньому автономії ЗО УНР у складі УНР. Крім того, як засвідчує історія, «Український П’ємонт» часто ставав каталізатором культурно-освітнього, державотворчого та демократичного розвою для України. Львів і зараз небезпідставно вважають «оплотом демократії» в нашій державі.

«Одним із перших про можливість федеративного державного устрою України за взірцем ФРН говорив легендарний лідер антикомуністичної опозиції В’ячеслав Чорновіл, коли прийшов до влади у Львівській області після перемоги на виборах 1990 р. У тому ж році керівники трьох галицьких областей — Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської — створили Галицьку Асамблею, яка ставила за мету консолідацію дій в інтересах зміцнення в регіоні демократії, а також проведення державних та економічних реформ. Щоправда, невдовзі Чорновіл відійшов від цієї ідеї, боючись локальних сепаратизмів — кримського чи донецького, але сама ідея не померла».

Як відомо, стаття 2 Основного Закону декларує, що Україна — унітарна держава. Однак, як засвідчує міжнародна практика функціонування федерацій, федеративний устрій загалом зарекомендував себе переважно з позитивного боку. До плюсів, зокрема, зараховують можливість досягнення загальноприйнятного та взаємовигідного консенсусу для гетерогенної держави та знаходження балансу між вимогами і обов’язками різних регіонів. Як свідчить нинішній досвід функціонування унітарного устрою в сучасній Україні, регіональні центри впливу в ній мають непостійний коефіцієнт впливу на прийняття загальнодержавних рішень.

Крім того, виділяються регіони-донори та акцептори за фінансово-економічним і демократичним факторами. Так, наприклад, Донбас є економічним донором для Західної України, однак водночас виступає в іпостасі акцептора демократії з Галичини. Яскраво ілюструє регіональну мозаїку України структура нинішнього українського парламенту, в якому чимало фракцій сформовано саме за регіональним фактором (донецьке, дніпропетровське, харківське, київське лобі). Такий «лобізм» шкідливий для нашої держави, оскільки в багатьох випадках інтереси певних регіонів просто ігноруються. Гіпотетично розрядити цей політичний феномен України міг би двопалатний парламент, у якому б верхня палата складалася з регіональних репрезентантів.

Оригінальність українського федералізму, як його бачать на заході держави, полягає у тому, що «йдеться про більш справедливий розподіл повноважень і прибутків між центром та регіонами, оскільки надмірна централізація і концентрація влади гальмує розвиток країни в цілому, а особливо її окремих регіонів. А це, у свою чергу, веде до їх деградації». Сам автор «Автономії для Галичини» вважає, що спробу івано-франківських депутатів віддати належне ветеранам дивізії СС «Галичина» чи незгоду львівських депутатів з відкриттям цвинтаря Орлят слід також інтерпретувати як маніфестацію неоднакового ставлення регіонів України до офіційної позиції Києва.

Слід зазначити, що намір проведення референдумів у Львові та Харкові під час передвиборної кампанії до парламенту цього року щодо надання спеціального статусу цим містам лежить у вищезгаданому руслі маніфесту про більшу свободу та справедливу регіональну політику в Україні. Це свідчить, певною мірою, про агонізуючі «відцентрові коливання» в Українській державі, місцеві симптоми, на які вже зараз треба адекватно реагувати, шукаючи розумний вихід. Безумовно, Київ повинен відігравати роль центру, спроможного виступати якісним трафік-менеджером у держуправлінні. Однак не всі дороги ведуть до Києва... Деякі з них лежать прямо в Західну Європу чи Росію. І без компромісу тут не обійтися.

«Практично вже сьогодні Україна функціонує як федерація — тільки неформально. Широко розвинені тіньова зона і корупція ведуть до того, що Схід, Захід, Південь та Центр насправді керуються і розвиваються за своїми власними, тільки там діючими принципами і правилами, підкупляючи Київ відповідними подачками і досягненням потрібних владі результатів виборів. Спеціалісти з регіональної політики вважають, що справжній образ соціально-економічного розвитку України проявляється в територіальній різнорідності, яка давно привела до виділення шести міст-центрів: Київ, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ, Одеса і Харків. При цьому кожен із цих регіонів вирізняється економічним потенціалом, величиною території і населення, що там проживає, демократичними традиціями та культурою. Якщо Львів намагається будувати громадянське суспільство, вільний ринок і рухатися в Європу, то донецький клан уже побудував для себе оснований на авторитаризмі олігархічний капіталізм. Кожен із регіонів зацікавлений у збереженні своєї відмінності в рамках автономії. Така дійсність в Україні. Залишається надати цій дійсності формального характеру».

Таким чином, ідеться про закріплення де-юре федеративного устрою в українській Конституції, який де-факто, на думку Володимира Павліва, в Україні існує. Одинадцять років державності зафіксували таку важливу істину, що в Україні досі немає чітко виписаної та відпрацьованої регіональної політики, яка б сприяла інтеграції регіонів та їх ефективному соціально-економічному розвитку. «Регіоналізація» в Європейському Союзі, наприклад, знаменує собою не дезінтеграцію держав, а розмивання кордонів, інтенсифікацію регіональної інтегрованості у фінансово-економічному, культурному та суспільно-політичному аспектах. Це особливо актуально у світлі задекларованого Києвом руху до ЄС, а отже, орієнтації на європейські принципи, цінності та стандарти.

«Попри намагання окремих регіонів України здобути більше незалежності від центру, найбільше в соціумі засуджуються подібні заяви західноукраїнських міст. Річ у тому, що Львів завжди вискакував попереду оркестру. ...Зараз, знову першим, Львів починає публічну дискусію на передчасну тему федералізму, нервуючи тим самим владу в Києві, яка, природно, хоче мати вирішальне право голосу в таких важливих проблемах. Київ намагається зробити все, щоб стримати чи відсунути на другий план це явище, — то лякає галицьким націоналізмом, то підсовує версію, що за цим криється рука Москви, то говорить про групу не цілком контрольованих диваків».

Дилема федералізму по-українському надзвичайно важлива для українського соціуму, і річ не в тому, хто хоче грати першу скрипку в цій дискусії. Проблема полягає у свідомому ігноруванні офіційним центром регіональних запитів та наболілих питань, у намаганні монополізувати істину, якою офіційний Київ прагне вільготно розпоряджатись. У зв’язку з цим хотілося б зазначити, що провідні експерти з глобалізації — домінуючого процесу сьогодення, який перманентно проектується на всі сфери діяльності людства,— зазначають, що в ХХІ столітті пріоритетну роль у світі відіграватимуть не держави, а регіони. Саме їхні роль та значення повільно еволюціонуватимуть від слухняних васалів центру до глобальних гравців у міжнародних відносинах. Від того, як Україна розв’яже цей регіональний гордіїв вузол, залежатиме, яке місце буде вготоване їй під сонцем.