ДИЛЕМА ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТА ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ

Еволюція ролі та значення держави як соціально-політичної інституції взагалі і державного суверенітету зокрема є в наш час однією з найбільш актуальних і дискусійних тем. Фундаментальні світові процеси у сфері політики й економіки значною мірою змінюють звичні погляди на роль держави та значення її формального атрибута — державного суверенітету. Пов’язано це з тим, що в сучасному світі держави дедалі більше змушені поступатися частиною своїх прерогатив, будучи обмеженими в ухваленні політичних рішень. Вивчення процесів «деградації» та «девальвації» статусу суверенної держави й ослаблення централізованих інституцій державної влади практично виокремилося сьогодні в самостійний напрям політології.

Говорячи про причини перегляду принципу суверенітету, слід передусім звернути увагу на комплекс процесів, який традиційно визначають як «глобалізацію». В основі феномена глобалізації лежать процеси в сфері економіки й фінансів, які нині служать фундаментом для глобальної політичної та культурної «надбудови». Це дозволяє вважати, що практично жодна сфера людської діяльності не уникне певної трансформації. При цьому «наступ» на принцип суверенітету держави відбувається відразу в кількох напрямах, а сучасна концепція державного суверенітету ставиться під сумнів щодо практично всіх її основних складових.

Світова економіка набирає дедалі більше ознак єдиної цілісної системи й функціонує за єдиними законами. Жодна країна вже неспроможна існувати в умовах економічної автаркії. Головним типом економічної практики стає фінансово-правове регулювання, що послідовно підкоряє собі решту видів господарської діяльності. При цьому показовим є введення в обіг поняття «геоекономіка», покликане відбити новий рівень економічного розвитку й економічної інтеграції.

Потреби економічного розвитку починають суперечити принципу непорушності державного суверенітету тією ж мірою, як і державні кордони перешкоджають економічній ефективності й загалом соціальному прогресу. Підкоряючись диктату економічної доцільності, держави відкривають свої кордони й зазнають навали іноземних валют, міжнародних терористів, наркотиків, потоків інформації, що виходять з інших країн, сект, громад тощо. Усе це неминуче знижує ефективність функціонування державного апарату і змушує шукати нові способи й форми розв’язання насущних проблем.

Уособленням глобального ринку виступають транснаціональні корпорації (ТНК), що підпорядкували свою діяльність одному — ефективності в гонитві за прибутком. За деякими оцінками, вони контролюють до половини світового промислового виробництва й іще більше — у сфері зовнішньої торгівлі. Загальна кількість ТНК сягає 40 тисяч. Їхні дії можуть визначати ситуацію на світових ринках, динаміку курсів національних валют; створюючи та скорочуючи робочі місця, вони можуть впливати на соціально-політичну ситуацію. Таким чином, часто вони стають впливовішими від усієї могутності традиційних держав, чиї дедалі слабші можливості віддзеркалюють зростання дифузії державних інституцій.

Звужуючи сферу діяльності національних урядів, глобальний ринок підриває основи державного суверенітету. При цьому держава втрачає і значення гаранта збереження демократичних устоїв суспільства. Набирають сили закони вільного ринку, а не національних парламентів. Життєво важливі для всієї країни, усіх її громадян рішення приймаються людьми, котрих ніхто не знає і котрі не пройшли через публічні процедури демократичних виборів і часто керуються не інтересами більшості, а власними вузькокорпоративними інтересами.

Проте головним, із погляду проблеми державного суверенітету, наслідком процесів глобалізації є суперечності між наростаючою економічною та політичною взаємозалежністю країн і народів, з одного боку, і збереженням за державою права самостійно й на власний розсуд розв’язувати власні проблеми — з іншого. Завдяки прогресуючому розмиванню меж між національними економіками, проблеми, які раніше вважалися винятково зовнішньополітичними, дедалі більше набирають міжнародного політичного характеру. Дії уряду однієї держави спроможні викликати найсерйозніші наслідки з іншого боку земної кулі. У цих умовах стає очевидною необхідність узгодження відповідальних рішень, а відтак і створення відповідних політичних механізмів. І процес створення таких механізмів відбувається дуже інтенсивно. Якщо 1909 року було 37 міждержавних міжнародних організацій, то наприкінці століття їх стало вже 260. Такі організації як G-7(8), ЄС, МВФ, ОПЕК, СОТ, МЕРКОСУР і ряд інших, перебираючи на себе деякі функції, делеговані їм окремими державами, фактично обмежують їхній суверенітет.

Так, приміром, держави — члени Європейського Союзу передають частину своїх суверенних прав наднаціональним органам управління. Раніше це стосувалося економічних питань, тепер — валютно-фінансових (як приклад можна навести запровадження євро в країнах «єврозони»), у перспективі — питань зовнішньої політики та оборони. Хоча вважається, що наднаціональні органи управління діють суворо відповідно до мандата (його рамки визначають суверенні держави, що реалізують спільні інтереси), очевидно, що розширення такої практики означає розмивання межі між внутрішньою та зовнішньою політикою, коли стає все важче однозначно визначити, що належить до сфери першої, а що — до другої. Виступаючи на щорічному міжнародному форумі в Давосі на тему «Зовнішня політика в XXI столітті», президент ФРН Р.Герцог запропонував покінчити з «анархією» політики національних інтересів і перейти до «глобалізованої зовнішньої політики як внутрішньої політики світу». Інакше кажучи, державам запропонували відмовитися від своїх національних інтересів на користь глобальної зовнішньої політики.

Вельми важливими, з погляду державного суверенітету, стають і процеси, що стосуються інституції власності. Тоді як перерозподіл сил у внутрішній політиці передбачає перехід прав власності, зміни в царині міжнародної політики пов’язані передусім з перерозподілом території між державами або групами держав. Контроль і поділ території формують головний механізм регулювання розподілу ресурсів між державами в рамках системи міжнародних відносин. При цьому контроль над державною територією також передбачає певний правовий режим. Прогресуюче розширення прав власності на землю фізичних осіб і корпорацій, поряд із можливістю перетинання фінансовим капіталом національно-державних кордонів, стало надзвичайно важливим елементом сучасних міжнародних відносин. Ідея, відповідно до якої громадянин управі мати у власності землю за межами своєї держави, трансформує механізми перерозподілу власності на міждержавному рівні. Контроль над територією держави цілком відповідно до внутрішнього законодавства може перейти до громадян іншої держави або транснаціональних корпорацій.

Іншим важливим чинником, що зумовив переоцінку принципу державного суверенітету, стала поява численних недержавних асоціацій і організацій, діяльність яких спрямована на реалізацію власних корпоративних інтересів, розширила спектр актуальних політичних проблем й інтенсифікувала їхню динаміку. Звертаючись до статистики, слід відзначити: якщо того ж таки 1909 року нараховувалося 176 недержавних міжнародних організацій, то до кінця минулого століття їхня кількість сягнула 5472. Поява нових форм соціальної інтеграції, певне, спричинена тим, що громадянське суспільство перестає бачити в державі головний і незамінний інструмент реалізації своїх потреб. Громадські організації дедалі більше претендують на те, щоб стати головними виразниками інтересів соціальних груп, відтіснивши державу на другий план. У результаті процедура прийняття державою рішень у різноманітних питаннях внутрішньої та зовнішньої політики дедалі частіше спирається на узгодження позицій із неурядовими громадськими організаціями й транснаціональними корпораціями.

Якщо раніше націю, країну у світовому політичному просторі можна було розглядати як єдиний суб’єкт, що окреслювався тільки зовні, а те, що відбувалося всередині не мало істотного значення, то тепер дедалі частіше говорять про те, що сучасне суспільство — це суспільство плюралізму інтересів, які не приводяться до спільного знаменника. Якщо раніше державу можна було розглядати як цілісне утворення — так би мовити фігуру на «великій шахівниці», то сьогодні вже необхідно робити безліч застережень. Зниження ролі та значення держави виявляється й у тому, що послаблюється громадянська лояльність, «відданість прапору» — усім державним атрибутам. Так, приміром, опитування громадської думки в ФРН свідчать: дуже багато молодих людей почуваються передусім європейцями й лише потім німцями, а не навпаки.

Розхитування основ державного суверенітету пов’язано й із загостренням проблеми територіальної цілісності. Всупереч поширеній думці, глобалізація — це не тільки об’єднання, кооперація та відкриті кордони. Зростання інтернаціоналізації та взаємозалежності супроводжується зведенням нових бар’єрів, одночасною політичною і економічною фрагментацією всередині окремо взятих країн. У сучасному світі у проблем територіальної цілісності суверенних держав дедалі чіткіше вимальовуються два аспекти: економічний і етнополітичний.

Економічний аспект обумовлений процесами утворення єдиного економічного простору, об’єктивним наслідком яких і, так би мовити, їхнім зворотним боком є руйнування внутрішніх національних ринків. Зниження ефективності державного регулювання інтенсифікувало тенденції до децентралізації, і суверенітет держав страждає не тільки від розширення прерогатив наднаціональних, наддержавних організацій, а й від посилення окремих регіонів.

У результаті навіть виникла думка про те, що до середини нашого століття такі держави, як Німеччина, Італія, Сполучені Штати, Японія вже не будуть цілісними соціоекономічними й політичними утвореннями. Замість них на економічній і політичній сцені виступатимуть окремі регіони, такі, як графство Орандж у Каліфорнії, Осака в Японії, район Ліона у Франції, Рур у Німеччині, цілісність яких грунтуватиметься на господарських зв’язках й економічній доцільності.

Справді, поширення ринкових відносин, розширення зон вільної торгівлі, з одного боку, ведуть до зближення й поглиблення інтеграції країн, а з іншого — заохочують ізоляціоністські й сепаратистські сили, що сприяють відродженню націоналізму й ескалації локальних конфліктів. Гострота цієї проблеми та її сучасне звучання значною мірою визначається й етнополітичними аспектами. Сфера міжетнічних і міжкультурних взаємодій має величезний потенціал підриву основ державного суверенітету.

Етнічний аспект проблеми територіальної цілісності пов’язаний із розвитком процесів етнократизації та різноманітних форм етнічного сепаратизму. Величезного значення набрала проблема націоналізму та його радикальних проявів. Тенденціям етнокультурного регіоналізму й загостренню міжетнічних конфліктів сприяють глибокі відмінності в моралі, історії та культурі, поглиблення й розширення взаємодії між народами й водночас усвідомлення ними своєї ідентичності.

Крім іншого, це пов’язано з тим, що глобалізація часто означає «вестернізацію», тобто модернізацію незахідних, традиційних суспільств за образом і подобою сучасних ліберальних демократій західних країн. При цьому ігноруються багатовікові традиції унікальної культури, особливості економічного укладу й архетипи масової свідомості. З урахуванням того, що такі перетворення часто не тільки не забезпечують швидке економічне зростання, а й погіршують соціально-економічні умови, вони породжують відповідну негативну реакцію. Асиметричною відповіддю на насаджування далеких цінностей є спалахи релігійного фундаменталізму, культурного традиціоналізму, політичного сепаратизму й ізоляціонізму. Те, що здавалося аномалією 1979 року, коли ісламська революція в Ірані кинула виклик західній секулярній культурі, у 90-х роках минулого століття стало однією з головних тем міжнародної політики та зберігає свою актуальність донині.

Принцип національного самовизначення, проголошений американським президентом Вудро Вільсоном багато років тому, сьогодні актуальний як ніколи. Головною загрозою в цьому зв’язку є поширення в політиці принципу «один етнос — одна держава», руйнівний потенціал якого діє вже не одне десятиліття й породжує численні кровопролитні так звані «етнічні конфлікти». Жертвами цього процесу стали Пакистан, Індія, Афганістан, Югославія, частини колишнього СРСР. Навальний розпад протягом десяти років Радянського Союзу, Югославії, Чехословаччини й Ефіопії, Ольстер, Кашмір, Чечня, Косово, Придністров’я, Абхазія, проблема курдів, басків, каталонців, шотландців, валлійців, індійських тамілів, квебекців. Ці й інші приклади дозволяють судити про значимість етнополітичного чинника в сучасних умовах. При цьому що далі просуваються інтеграційні процеси, то успішнішою стає реалізація задумів сепаратистів. Скажімо, економіка Квебеку дедалі менше орієнтується на канадський внутрішній ринок, який перестає бути для неї життєво важливим. А західноєвропейська інтеграція не ускладнює, а полегшує боротьбу каталонських і баскських сепаратистів.

Усе це дозволило декотрим політологам дійти висновку: якщо в двадцятому столітті спокій у міжнародних відносинах залежав від мирного існування суверенних держав, то в двадцять першому йтиметься про мирне співіснування між етнічними групами всередині однієї й тієї самої держави.

Проте й це ще не все. Держава поволі втрачає монополію на використання збройного насильства. Дестабілізація міжнародної обстановки дедалі частіше здійснюється, так би мовити, з «недержавного» рівня, оскільки на території тієї чи іншої держави все частіше виникають «нелегітимні центри» влади. Дестабілізацію політичної обстановки часто викликає збройний сепаратизм, що зливається з міжнародним екстремізмом і тероризмом. Підтвердженнями цього можуть служити ситуація в Чечні, Косові, Македонії. Дуже показово, що військово-стратегічна думка США з цього приводу вже дійшла висновку, що американським збройним силам протистоятимуть збройні формування етнічного, релігійного, племінного, кримінального або корпоративного характеру. І саме це ми сьогодні спостерігаємо в Афганістані. Паралельно відбувається розмивання критеріїв виділення суб’єктів, що мають право на «самовизначення» й можуть розраховувати на юридичні гарантії безпеки, повсюдно використовується практика «подвійних стандартів» — поділ сепаратистів і терористів на «своїх», гідних здобути завойовану в боях свободу у вигляді автономії або суверенітету, і «чужих», яких, за словами російського президента В.Путіна, можна «мочити».

Усе, про що говорилося вище, — важливі тенденції. Повною мірою вони проявляться в майбутньому. А сьогодні найсерйознішим чинником, що підриває наріжний камінь концепції державного суверенітету, є принцип невтручання у внутрішні справи суверенної держави, пов’язаний із поширенням і затвердженням універсальної ідеології прав людини. Сьогодні ми стаємо свідками спроби нав’язати світовому співтовариству перехід від «права держави» до «гуманітарного права» або права громадянського суспільства, де дотримання прав людини стає одним із найважливіших, якщо не найважливішим пріоритетом. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан в одному зі своїх виступів заявив: «Завжди в центрі нашої уваги стояла окрема особистість, і це дуже важливо, оскільки саме поняття державного суверенітету в наш час зазнає перегляду під впливом процесів глобалізації та розвитку міжнародного співробітництва. Сьогодні у світі дедалі ширшим стає усвідомлення того, що держава є слугою свого народу, а не навпаки. Тим часом суверенітет особистості — а під цим я розумію права людини та її основні свободи, як це записано в Статуті ООН, — зміцнився завдяки дедалі глибшому усвідомленню кожною людиною свого права визначати власну долю».

Значна кількість країн стали учасниками конвенцій і протоколів у сфері захисту прав і свобод громадян, визнавши цим їх пріоритет перед своїми національними правовими нормами. У тих випадках, коли держава грубо порушує права та свободи людини, вважається, що світове співтовариство вправі втрутитися. Закономірним наслідком такого бачення шляхів розв’язання проблеми недотримання прав людини є практика обмеження суверенітету держави. Уже з’явилися й відповідні теоретичні обгрунтування втручання у внутрішні справи суверенної держави у вигляді концепцій «обмеженого суверенітету» й «гуманітарної інтервенції». За наявності чинних юридичних норм, що регулюють міждержавні відносини, нехай і недосконалих, такі спроби виглядають не інакше як штучним створенням кон’юнктурних версій «альтернативного» міжнародного права з боку окремих зацікавлених суб’єктів міжнародних відносин.

Усе це дозволяє окреслити складну дилему, що лежить в основі проблеми «гуманітарного втручання»: з одного боку, легітимність дій, розпочатих окремою країною, коаліцією або міжнародною організацією без мандата ООН, з іншого — загальновизнана необхідність вживання ефективних заходів для припинення грубих систематичних порушень прав людини, що призводять до серйозних гуманітарних наслідків.

Слід відзначити, що розглянуті чинники, з погляду ролі суверенної держави в системі міжнародних відносин, інтерпретуються по-різному. Поряд із думкою про те, що держава в сучасних умовах дедалі більше втрачає важелі соціального й економічного управління і, як наслідок, відбувається деградація та перегляд принципу державного суверенітету, існує також інша точка зору, що полягає в тому, що роль держави і як головного суб’єкта політичної влади, і як найважливішого суб’єкта міжнародних відносин у доступній для огляду перспективі не тільки не ослабне, а й у деяких аспектах посилиться.

Її прихильники переконані: зворотним боком посилення інтернаціоналізації та взаємозалежності країн і народів є зростання конкуренції і конфліктів між ними передусім в економіці й фінансах. У таких умовах державна політика в сфері економіки стає важливим, якщо не головним інструментом реалізації національних інтересів. І попри всю важливість процесів глобалізації економіки, державна політика, а не «невидима рука ринку», визначатиме економічний розвиток світу.

Міжнародні економічні й політичні організації, зокрема й покликані забезпечувати стабільність і мирне співіснування держав, відповідно до цієї точки зору, є не більше ніж інструментом реалізації національних інтересів різних держав.

Цим зумовлено появу терміна «кооптивна влада», який усе ширше використовують політологи-міжнародники. Державою, що найбільшою мірою спирається на інституції «кооптивної влади», нині, без найменшого сумніву, є США. Загальновідомо, що інституції координації та управління світовою економікою, такі, як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Міжнародний банк реконструкції та розвитку тощо функціонують відповідно до принципів, що збігаються з принципами й цінностями американського суспільства й у його інтересах. Діяльність транснаціональних корпорацій також можна розглядати як приклад функціонування інституцій «кооптивної влади». За всієї їхньої космополітичності практично щодо кожної з них можна визначити, де її штаб-квартира, кому вона сплачує податки, і з інтересами якої держави асоціює свої власні. Вплив США в цьому плані визначається тим, що 40% найбільших транснаціональних корпорацій мають штаб-квартири в США (порівняно, приміром, із 16% в Японії).

Таким чином, транснаціональні корпорації та неурядові організації, інші недержавні суб’єкти міжнародних відносин виступають лише «акторами» в окремих сценах й епізодах спектаклю, режисером якого виступає держава.

Також чимало експертів відзначають, що проблема забезпечення дотримання прав людини в зв’язку з принципом державного суверенітету не випадково розглядається саме сьогодні. Це пов’язано з особливостями формування постбіполярної системи міжнародних відносин, головною рисою якої є безпрецедентна перевага США та західного світу загалом практично в усіх сферах. Актуалізація проблеми прав людини відбувалася в міру руйнування ялтинської системи міжнародних відносин, виникнення прецедентів прямого порушення норм міжнародного права, нехтування резолюціями ООН і всебічного ослаблення ролі цієї організації у світовій політиці. Показова еволюція поглядів на непорушність державного суверенітету та проблему невтручання світового співтовариства у внутрішні справи суверенних держав генеральних секретарів ООН. Так, Х. Перес де Куельяр в одному зі своїх виступів закликав до розробки «нової концепції», що поєднала б «право й мораль». Розвиваючи далі цю установку, Б. Бутрос Галі, котрий змінив його на цьому посту, стверджував: «повага до фундаментального суверенітету й цілісності має вирішальне значення для будь-якого загального міжнародного прогресу. Час абсолютного й виняткового суверенітету минув. Необхідно забезпечити баланс між потребами доброго міжнародного правління й вимогами дедалі більш взаємозалежного світу».

Нинішній глава ООН зайняв ще радикальнішу позицію. Кофі Аннан не раз закликав до розробки єдиної політики стосовно іноземного втручання в справи тих країн, де порушуються права людини. З висоти трибуни генерального секретаря ООН він попередив, що для тих країн, які скоюють злочини проти своїх громадян, такі традиційні поняття як «національний суверенітет» або «державні кордони», вже не будуть «абсолютним захистом». Генсек ООН підкреслив: «Таку еволюцію в нашому розумінні державного суверенітету багато хто сприйме зі скептицизмом і навіть із ворожістю, але, попри це, ми повинні вітати цю еволюцію».

Таким чином, є всі підстави вважати, що в умовах фактично однополярного світу відбувається не стільки наступ на державний суверенітет як такий, скільки спроба використовувати об’єктивні процеси економічного розвитку та проблему порушення прав людини в інтересах більш сильної держави. З урахуванням цього стають зрозумілими протести й антиглобалістів, і тих, хто виступає проти втручання США у внутрішні справи суверенних країн під приводом захисту прав людини та недопущення «гуманітарної катастрофи», як це було в Югославії.

У зв’язку з цим проблема ролі й місця суверенної держави в сучасній системі міжнародних відносин уявляється не тільки й навіть не стільки предметом наукового осмислення та прогнозів, скільки проблемою реальної політики. І те, як її буде розв’язано, покаже, який шлях обрало людство у своєму розвитку. Чи стане світ майбутнього більш гармонійним, гуманним, збереже все розмаїття унікальних культур народів, чи в ньому вируватиме полум’я конфліктів, що спалахуватимуть завжди, коли політика не дотримуватиметься ідеалів добра та справедливості?