Операція «Профанація»

«Думаю, ми з вами разом скоро створимо громадське телебачення». Промовивши цю фразу під час передвиборної зустрічі з журналістами, тоді ще кандидат у президенти Віктор Янукович перейняв естафету в грі, яку українська влада веде з середини позаминулого десятиліття. Сенс гри полягає в тому, щоб створювати не залежне від держави й бізнесу телерадіомовлення - але так, щоб, не дай Боже, його не створити.

Особливим цинізмом у цій грі відзначився попередній президент: спершу він перервав процес трансформації Національної телекомпанії у громадську - то була одна з перших відверто недемократичних його дій у ті дні, коли слово «Майдан» іще багато значило, - а потім раз у раз відкладав цю справу в довгу шухляду. Тож коли після обрання Януковича на фронті будівництва громадського мовлення почалися зрушення, в експертному середовищі знайшлись оптимісти, яким видавався правдоподібним намір нової влади зробити суспільству довгоочікуваний подарунок. Навіть попри ту легкість, з якою біло-блакитні забували про передвиборні обіцянки й заплющували очі на закони. Адже владі треба демонструвати свою відданість ідеалам демократії, казали оптимісти, тож чому б саме громадському мовленню не бути кісткою, кинутою Заходові?

Дива не сталося. Проект закону, днями схвалений урядом, засвідчив, що всі громадські обговорення, експертні групи, концепції та інші ігри в демократію були не більш ніж даниною поточній піар-доцільності.

Трохи історії. Закон про громадське мовлення в нас уже є. Ухвалений 1997 року, він був першим компромісом між владою та ентузіастами, головним аргументом яких традиційно є зобов’язання України перед Євросоюзом. Компроміс полягав у тому, щоб «каркасний» закон ухвалити вже, а наповнювати його змістом і вводити в дію - якось потім.

А потім були Гонгадзе, Мельниченко, «Україна без Кучми», впровадження цензури темників та інші події, на тлі яких про створення тогочасним режимом громадського мовлення вже ніхто навіть не заїкався. Натомість цього сподівалися від наступників Кучми. Та помаранчеві виявилися справжнісінькими кучмістами, коли зайшлося про втрату контролю над державним медіаресурсом. Віктор Ющенко додав до закону 1997 року ще два мертвонароджені документи: концепцію створення громадського мовлення та указ про її виконання, благополучно проігнорований Кабміном Тимошенко. Характерно, що Ющенко, який вважав збереження національних теле- і радіокомпаній у державній власності запорукою інформаційної безпеки, розпорядився розвивати громадське мовлення окремо від державного.

Команда Віктора Януковича, прийшовши до влади, пообіцяла таки перетворити державне телерадіомовлення на громадське, одначе процес пішов одразу у двох взаємовиключних напрямках. Кабмін, усупереч Закону «Про телебачення і радіомовлення», підпорядкував собі НТКУ та НРКУ, змінив порядок призначення керівництва цих компаній, так би мовити, зробивши їх іще більш державними. НРКУ очолив Тарас Аврахов, який останні роки керував медіаресурсом регіонала Андрія Деркача. В НТКУ воцарився комерційно орієнтований і відданий владі дуумвірат екс-продюсера групи «Інтер» Єгора Бенкендорфа (від Льовочкіна-Хорошковського-Фірташа) та бізнесмена і шоумена Валіда Арфуша (від Ганни Герман). Остання тим часом продюсувала в рамках Гуманітарної ради при президентові урочистий процес написання та «всенародного обговорення» концепції громадського телерадіомовлення. Законопроект «Про Націо­нальну громадську телерадіокомпанію», розроблений на базі цієї концепції під керівництвом проректора університету «Україна» Валерія Бебика, оприлюднили у жовтні 2010 року. Він був дещо наївним, дещо утопічним і мегаломанським, одначе загалом вия­вився кращим, аніж можна було сподіватися від цієї влади.

Аж раптом тогочасна заступниця глави АП Ганна Герман оголосила законопроект Бебика «самодіяльністю» й відкликала на доопрацювання. Результатом цього таємничого процесу, що тривав понад півроку, став новий проект «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України».

На відміну від розлогого витвору Валерія Бебика, який у Кабміні просто відкинули, - документ мінімалістичний, неконкретний і неповний, а отже, його виконання вимагатиме ухвалення підзаконних актів, змін і доповнень до цього та інших законів. Кропіткої роботи та узгоджених дій, можливих лише за наявності політичної волі у законодавчої та виконавчої влади. До того ж, учитуючись у документ, бачимо, що «громадське» - насправді державне.

Адже телекомпанія, що «діє на засадах незалежності від органів державної влади», насправді перебуватиме під контролем Кабінету міністрів. У законі прямо не зазначено, що уряд є заснов­ником Національної суспільної телерадіокомпанії, але це мається на увазі: Кабмін «утворює» цю ТРК, затверджує її статут і вносить до нього зміни за поданням наглядової ради. «Кабінет Міністрів передає в оперативне управління НСТУ України майно, що перебуває на балансі НТКУ, НРКУ та державної ТРК «Культура», та право користування земельними ділянками цих телерадіоорганізацій. КМУ здійснює контроль за використанням і збереженням… майна і має право вилучати майно, яке не використовується або використовується не за призначенням». Інакше кажучи, уряд дає громадському мовнику покористуватися матеріальною базою і може забрати її в будь-який момент, якщо буде чимось невдоволений. Це, м’яко кажучи, не відповідає світовій практиці, в якій незалежність від держави справді означає незалежність.

Орган управління НСТУ, наглядова рада, складається з 21 члена: семеро від Кабміну й чотирнадцять від усеукраїнських громадських організацій. Зауважмо, що представництва парламентських фракцій у наглядовій раді, на відміну від поперед­ніх проектів, урядовий закон не передбачає. Отже, опозиція не матиме змоги наглядати за роботою громадського мовника. Голова наглядової ради звітує щороку - також перед Кабміном.

Та найбільший підступ, покликаний забезпечити владі контроль над НСТУ, закладено у принципі добору гаданої більшості «від громадянського суспільства». Формуванням цієї частини наглядової ради займається комісія, створена Національною радою з питань телебачення і радіомовлення. Закон визначає чотирнадцять категорій громадських організацій, і від кожної з категорій до наглядової ради має увійти один делегат. «У разі подання двох або більше кандидатур від всеукраїнських громадських організацій одного виду комісія проводить жеребкування… Порядок проведення жеребкування затверджується Нацрадою. Жеребкування проводиться публічно», - йдеться в законопроекті.

Мало того, що третій сектор в Україні ледь животіє, а все­українські громадські організації часто-густо фінансово й організаційно залежні від влади. Так іще й добір представників громадянського суспільства у наглядовій раді громадського мовника здійснюватиме Нацрада, укомплектована креатурами власника «Інтера» та голови СБУ. І застосовуватиме для цього жеребкування (що само по собі - анекдот), яке проводитиметься за нею ж, Нацрадою, встановленими правилами!

Це ще не все. Одвічну супе­речку щодо альтернативних джерел фінансування громадського мовлення автори проекту вирішили в унікальний спосіб: гроші братимуть з усіх. Окрім дотації з державного бюджету, буде встановлено (авжеж, Кабміном) абонентську платню, а також спеціальний податок для телерадіоорганізацій і ще один - для абонентів кабельного та супутникового телебачення. Також НСТУ виконуватиме держзамовлення - зараз це парафія державних теле­радіокомпаній, - продаватиме свій контент і матиме «інші надходження». Складається враження, що напівграмотний компілятор зібрав докупи всі варіанти фінансування, які вдалося знайти в Інтернеті. Єдине, чим пожертвували, - комерційна реклама: її в ефірі громадських мовників бути не має, лише соціальна.

Фактично належна Кабміну і цілком залежна від нього, НСТУ «не зобов’язана висвітлювати діяльність органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб». Утім, телерадіокомпанія повинна безоплатно надавати ефір для офіційних повідомлень не лише президенту, спікеру і прем’єру, а й головам Верховного та Конс­титуційного судів. Також діяльність влади може висвітлюватись у рамках держзамовлення, частка якого в ефірі НСТУ не має перевищувати 20%. А загалом прог­рамна політика громадського мовника явно найменше цікавила творців законодавчого опусу: кілька фраз про «всебічне й об’єктивне інформування», «відокремлення фактів від оцінок», решта - на розсуд наглядової ради. Остання, до речі, ухвалює рішення простою більшістю. Тож якби закон справді запрацював і НСТУ постала, кабмі­нівській сімці достатньо було б заручитися підтримкою лише п’ятьох із чотирнадцяти різношерстих представників неурядових організацій, щоб контро­лювати інформаційну політику та фінансові потоки державно-громадсь­кого мовлення.

Але закон навряд чи запрацює - не для того він писався. На розгляді у Верховній Раді вже другий рік «висить» законопроект «Про суспільне телебачення і радіомовлення» ав­торст­ва бютівця Андрія Шев­ченка. Документ не бездоганний, але написаний фахівцями й доволі прогресивний, особливо в порівнянні з базграниною кабмінівських прожектерів. Звісно, голосувати за нього Партія регіонів та її союзники не збираються, але й пристойні приводи для відмови, аби вона не сприймалась як порушення обіцянки, у біло-блакитних вичерпано. Альтернативний урядовий законо­проект - вдалий привід знову провалити проект Шев­ченка і затягнути процес створювання, але не результативного створення, громадського телерадіомовлення.

Влада могла б грубо спрофанувати ідею, просто змінивши вивіску на державному телебаченні й радіо, як це було зроблено в Росії та деяких інших пост­радянських країнах, але вдалася до профанації іншого роду. Ознайомившись із цим неоковирним та нежиттєздатним проектом, важко не погодитися, що ТАКЕ громадське мовлення Україні не потрібне. Уявіть, як відреагують пересічні громадяни на ідею впровадження абонплати за модифіковане УТ-1, нового податку з абонентів кабельних мереж, як поставиться телерадіо­індустрія до впровадження додаткового рекламного збору. Якщо план спрацює, суспільство саме волатиме, що йому не потрібне ніяке громадське мовлення, так і не зауваживши підміни понять. І влада погодиться: не потрібне.