Немає диму без вогню

Артпідготовка до... Дня Перемоги?

6 травня о 16 годині 25 хвилин славутські пожежники отримали повідомлення про пожежу в сховищі боєприпасів військової частини А-1358.

Усю ж околицю повідомила про пожежу гучна канонада: боєприпаси — це не поліна; вони, коли горять, — вибухають. А якщо їх ціле сховище...

Сховище — це такий собі величенький, метрів 25 завдовжки і метрів 5 завширшки, триметрової висоти цегляний сарай під шифером, без опалення й освітлення, начинений боєприпасами, як бочка — оселедцями. Та ні, начинений ще щільніше, оскільки весь цей арсенал заповнений військовими засобами ураження понад норму.

Через хвилину після першого повідомлення всі сили і засоби підрозділів Шепетівського зведеного загону та служби взаємодії Славутського району головного управління Міністерства надзвичайних ситуацій, двісті військовослужбовців Міністерства оборони, шістдесят шість — Міністерства внутрішніх справ, пожежна та спеціальна техніка, піротехнічна група, служби взаємодії — усі ці людські й матеріальні ресурси було спрямовано в село Цвітоху Славутського району. Сюди ж, відклавши найнагальніші справи, вмить помчали високі посадовці з обласного центру та столиці. Адже саме тут, у Цвітосі, буквально під боком (за пару десятків кілометрів) у Хмельницької атомної електростанції (ХАЕС), — місце базування 47-го арсеналу Командування Сил підтримки Генерального штабу — найбільшого в області місця складування зброї, боєприпасів та інших засобів ураження.

Майже півтисячі мешканців військового містечка — військовослужбовці та члени їхніх сімей — були негайно евакуйовані в безпечні місця. А ось дев’ятьох військовослужбовців, котрі брали участь у ліквідації пожежі, поранено. Проте життя їхнє, за твердженням медиків, у безпеці.

Через три з половиною години пожежу було не лише локалізовано, а й остаточно ліквідовано. Від сховища залишилося тільки порожнє місце. Втім, порожнє — це сказано умовно: у тому розумінні, що все тут вигоріло дотла.

Всі учасники ліквідації пожежі почувалися героями і пестунчиками долі. Не лише тому, що так швидко і без особливих втрат побороли лихо (а яким воно може бути, нагадували події річної давності на складах боєприпасів у Новобогданівці під Мелітополем). А й тому, що таки, виявляється, не буває лиха без добра. Пожежа сталася на складі, де зберігалися дрібнокаліберні снаряди, набої до стрілецької зброї тощо — тобто, за мірками військових, дріб’язок. Кажуть, щоправда, було цього дрібного добра 52 умовні вагони... Та якби, Боже борони, пожежа сталася в сусідньому сховищі, де складовані ракети з радіусом дальності польоту понад 20 кілометрів...

Утім, відомості про сусіднє сховище можуть бути так, зі сфери лякалочок: бо хочеться вірити раніше постійно розповсюджуваній інформації, що на цій базі немає жодного снаряду з дальністю польоту понад вісім кілометрів, а отже, ХАЕС у безпеці. Та й ті реактивні снаряди, які там є, зберігаються в підземеллі таким чином, що в разі детонації одного з них інші не здетонують. А може, це теж неправда. Чи — не вся правда. Адже толком про те, що де зберігається, ніхто нікому не каже, надто ж пресі. Все ті ж, знайомі до зубовного болю військові таємниці. Які, втім, перестають бути таємницями з першим язиком вогню, першим клубком диму чи першим гучним вибухом на території збройових складів. Ба ні, ще задовго до того. Адже після «артобстрілів» під Артемівськом та Мелітополем на Хмельниччині не раз і не двічі говорили про загрозу такої ж самої небезпеки. Бо мирні подоляки теж живуть на бочках із порохом, здатних вибухнути першої-ліпшої хвилини. Що й довела надзвичайна пригода на 47-му арсеналі.

Спадок мілітаризації

За радянських часів, коли генералів у всьому СРСР було навряд чи більше, ніж у нинішній Україні, непримітна маленька Хмельниччина мала право на те, на що мали право лише сім чи десять українських областей: щоб її управління КДБ очолював не якийсь там «справжній полковник», а повноцінний генерал. Для людей обізнаних цей феномен пояснювався просто: область входила у найбільш мілітаризований (тому що прикордонний ) Прикарпатський військовий округ і була буквально начинена військовими частинами, ракетними точками й найрізноманітнішою зброєю. Така собі мирна бабуся з військовим арсеналом в авосьці. Плюс у ній з’явилася ХАЕС. Тож хто й мав тут дбати про безпеку, як не справжній (тобто ще радянського ґатунку) генерал?!

Зник Радянський Союз, роззброїлася незалежна Україна, розклалася... пардон, почала реорганізовуватися й скорочуватися армія. І бабуся закинула авоську з усім військовим мотлохом кудись подалі на антресолі. Тобто практично не цікавилася всім, що в ній лежить. Так, зрідка, коли раз на рік робила генеральне прибирання. Однак про начиння старої авоськи всім поспіль не розпатякувала: військова таємниця, як-не-як.

Проте ці секрети вже давно стали таємницею Полішинеля. Нині на території Хмельницької області в семи об’єктах арсенального типу зберігається понад 15 тисяч умовних вагонів боєприпасів та вибухових речовин. Усі ці арсенали розташовані в центрі й — переважно — на півночі краю. І мало не 80% усіх тих ракет, бомб, снарядів тощо розміщені саме в тому арсеналі, де й сталася НП.

Ще під час Першої світової війни, в 1914 році, у славутських лісах поблизу залізниці було створено склади, звідки інтенданти російської армії постачали зброю на фронт. Перед Другою світовою ці склади почали розбудовуватися, а з 1945 року потужний 47-й арсенал ГРАУ зайняв не мало-не багато — 264 гектари земель Цвітоської сільради. Тут у закритих сховищах, під навісами та на відкритих майданчиках зберігаються військові засоби ураження. Згідно зі штатними нормативами, їх тут має бути не більше 6 тисяч умовних вагонів. Насправді ж містилося майже на тисячу умовних вагонів більше.

Важко сказати, правда чи плітки те, що тут досі лежать бомби з німецькими та російськими орлами часів Першої світової і німецькі снаряди ще з Другої світової воєн (адже фашисти також використовували базу поблизу Цвітохи за прямим призначенням). А ось що новіша зброя виготовлена тільки на російських підприємствах — факт. Раніше від кожного такого підприємства чітко, за графіком, надходили інструкції: рекомендувалися терміни й умови використання та зберігання зброї, її утилізації тощо. Тепер такої інформації немає. Немає і відповідей на запити. Тим часом фахівці вважають, що детонатори сучасного виробництва можуть будь-коли змінити свої властивості.

Сторонній, що потрапляє на територію бази, навряд чи одразу втямить, де він перебуває. Бо зовні гігантський збройний арсенал нагадує парк або ліс, де зеленіють дерева, шовковиться трава, підсніжники замінюються конваліями, суниці — грибами... Однак ця ідилічна картина не сховає від професійного ока ознак військової обстановки.

Останнім часом кількість цих ознак помітно зросла.

Поки грім не вдарив

Традиційно нарікати на байдужість та неувагу на Хмельниччині до питань зберігання й утилізації зброї наче не випадає. Трагічні події в Артемівську і Новобогданівці, хоч-не-хоч, змусили всі причетні до цієї справи органи та організації прискіпливіше придивитися до цієї проблеми. Власне, ще 2003 року, перебуваючи на ХАЕС, президент України Л.Кучма звернув увагу на небезпечне сусідство атомної зі збройовими арсеналами (ще ближче біля ХАЕС, ніж 47-й арсенал, розташована 439-та артилерійська база Західного оперативного командування — всього-на-всього за сім кілометрів від міста атомобудівників Нетішина). І доручив міністру оборони Є.Марчуку забезпечити переміщення цих баз.

Легко слово мовиться, та нелегко справа робиться. Штабісти Міноборони негайно підрахували, що на передислокацію лише 439-ї артбази потрібно, щонайменше, вісім із половиною років: це за умови, що десь знайдеться 116 мільйонів гривень фінансового забезпечення цього великого переселення.

Проте слово президента — не горобець. На бази зачастили комісії різних рангів, вивчаючи питання й прикидаючи можливості виконання високого доручення. Зокрема, було складено-таки план поступового вивезення з найближчого до ХАЕС збройового арсеналу 1318 вагонів ракетних боєприпасів та їх наступної ліквідації до кінця 2005 року. Однак на час відкриття другого блоку ХАЕС, тобто на початок серпня 2004 року, за межі області із зазначеної бази вивезли тільки незначну частину озброєння, а згодом і зовсім припинили цю марудну справу. А з Цвітохи боєприпаси не вивозилися зовсім: командування пояснювало цей факт запланованим скороченням.

Причому хто що й кому пояснював, збагнути взагалі було важко. Військові, природно, визнавали виключно своє командування і практично ігнорували місцеве керівництво. Цивільне керівництво, усвідомлюючи відповідальність перед місцевим населенням, скаржилося на замкненість військового відомства своєму начальству — в адміністрацію президента, Кабмін та Верховну Раду. Доки вони шукали порозуміння, минав час.

А тим часом недоліки, загалом характерні для таких об’єктів, спостерігалися і в 47-му арсеналі. Більшість об’єктів технічної території не були обваловані. Понад половину засобів ураження, що зберігалися тут, належали до 2 та 3 категорій, що призводило до накопичування надлишкового майна, а відтак підвищувало вибухонебезпечність об’єкту. Було чимало озброєння, подальше зберігання якого на арсеналі спеціалісти взагалі вважали недоцільним. Тим паче що сховищ, які б абсолютно відповідали всім вимогам, як завжди, бракувало, і зброя нерідко розміщувалася не в належних умовах. Це, закономірно, могло призвести до виходу з ладу електронного керування засобами ураження.

Бракувало й суто матеріально-технічних засобів для належного забезпечення життєдіяльності арсеналу. Загальна вартість робіт із усунення недоліків підвищувалася на нові й нові мільйони гривень, а надходили хіба якісь крихти. А тим часом частини Західного оперативного командування реформувалися, що, у свою чергу, знову вимагало збереження великої кількості військових засобів.

До речі, саме порозуміння військових та цивільних таки допомогло багато що зробити в арсеналі із поліпшення його безпеки. Перераховувати всі здійснені заходи не будемо, скажемо лише, що робилося все в умовах жорстокої економії коштів. Так, як заведено в нас: руками солдатів строкової служби, кількість яких було збільшено, офіцерів та прапорщиків. Бо ж наша армія — це всім відомо — не лише робітничо-селянська, а й дуже робоча.

Можливо, саме вчасне проведення цих заходів і посприяло тому, що наслідки від пожежі не стали трагічними.

Чи будуть висновки?

Причин пожежі нині дошукуються всі, кому належить. Військова прокуратура порушила кримінальну справу — за статтею службова недбалість. Усі схиляються до думки про диверсію — проте остаточні висновки робитиме прокуратура.

Це — щодо причин пожежі. А щодо решти...

Вся округа досі приходить до тями. Очевидці стверджують, що наслідки пожежі ліквідовувалися грамотно. А ось паніка у військовому поселенні, й особливо в сусідньому селі була неймовірна. Незважаючи на наявність прецедентів в Україні, незважаючи на близькість атомної електростанції, де кризові ситуації після чорнобильської катастрофи повинні бути відпрацьовані до механічних дій усього персоналу й населення міста-супутника, збройові арсенали та мирне населення, приречене на це небезпечне сусідство, виявилися неготовими до НП. Люди втікали світ за очі — в чому були. Траса вмить запрудилася автомобілями й людьми. Благо, ліси поруч — у них і ховалися. Електропостачання, згідно з інструкцією, було відімкнене. Але відімкнулися й телефони, які повинні б мати на випадок аварії автономне живлення. Паніка охопила все навкруги: адже і в Шепетівці, що менше ніж за 10 кілометрів, чулися вибухи та дзвеніли шибки.

Одне слово, чорні клуби диму, які вирвалися зі складу, вкотре висвітлили безлад і дивовижну безпечність, що, незважаючи на гіркі уроки попередніх ідентичних техногенних аварій, і досі властива оборонному відомству.

Фахівці, причетні до зберігання зброї у хмельницьких арсеналах, після цієї аварії знову порушують проблему утилізації зброї. Адже раніше — впродовж десятиліть — боєприпаси третьої категорії, особливо непередбачувані на детонацію, утилізували тут, на базах, у спеціальних цехах. Металобрухт відправляли на металургійні заводи. Певні кошти від його реалізації поверталися на базу, йшли на поліпшення її інфраструктури, зміцнення пожежної безпеки, заохочення персоналу. Нині ж, після вивчення проблеми численними комісіями, класні фахівці з утилізації фактично втрачають навички: боєзаряди відправляють із подільських арсеналів на утилізацію на інші, визначені міністерством оборони, підприємства. Нічого й казати, що відправляють їх украй повільно: все впирається в неузгоджені плани, недостатні кошти, обмежені можливості.

Події під Славутою ще раз підтвердили: зберігання та утилізація озброєння в українській армії — це те місце, де тонко: тому й рветься. Тож чи то штопати, чи то латати, чи просто купувати нову одежину — якщо є на неї гроші, — але щось робити треба. Бо чомусь перетворюється на недобру вітчизняну традицію феєрверк не після, а до Дня Перемоги: що торік під Мелітополем, що нинішнього року — під Славутою. А північ Хмельниччини не перестає нести в собі загрозу: якщо не від новітнього атома, то від старої зброї.

Єдине, що надихає: такі сюжети дарує життя для рекламних роликів МНС «Герой-рятівник завжди поруч».