НЕДОГЛЯД РУМУНСЬКОЇ ПОЛІЦІЇ, АБО ЗАМАХ НА БАЗОВИЙ ДОГОВІР?

З незвичайним фактом зіткнулися наприкінці грудня співробітники Придунайської митниці. Не дорогі речі, коштовності чи валюту намагалася непомітно провезти через українсько-румунський кордон Людмила Тонча, жителька с.Утконосівка Ізмаїльського району Одеської області, а пакет звичайних документів, що засвідчують її особу — 36-річної громадянки України. Примітно, що в прикордонників до громадянки Тончі, котра входила до складу офіційної румунської делегації, не було навіть найменших зауважень. Паспорт іноземки Л.Тончі, яка працює перекладачкою фірми «Води Румунії», був у повному порядку. А з речей, що підлягали огляду, — лише невеличка сумка з дамськими дрібничками і паперами...

Однак варто було одному з українських митників поцікавитися, а що це за пакет паперів провозить поряд з іншими речами громадянка сусідньої держави, як виникла напружена і важка пауза. Виявилося, що це документи, які ніби «дублюють» раніше пред’явлені перекладачкою. Тільки вже посвідчують особу Людмили Тончі — як громадянки України. Свідоцтво про народження, свідоцтво про реєстрацію шлюбу, трудова книжка, диплом викладача, військовий квиток, що вказує на певні зобов’язання Л.Тончі перед вітчизняними Збройними силами. І нарешті — два паспорти: український загальногромадянський, із зафіксованою пропискою в Одеській області, і український же — для виїзду за межі держави...

Тепер уже виникли запитання до Л.Тончі у прикордонників: громадянкою якої ж держави вона є? З якою метою вивозить у Румунію військовий квиток і трудову книжку, що, як відомо, є порушенням закону? І ось що повідомила Л.Тонча в письмовому поясненні командувачу Південним напрямом Прикордонних військ України, датованому 21 грудня 2000 р.: «Український паспорт я одержала 1997 р. у період обміну паспортів. Румунський паспорт мені видано 22 червня 1999 р. — після поданої заяви в офіційні органи Бухареста... Паспорт я одержала свідомо, без примусу. У цей же час я була громадянкою України й офіційної заяви про вихід із громадянства України у відповідні інстанції не подавала. Так виявилися в мене на руках при перетині держкордону України всі документи, що підтверджують українське громадянство...»

Варто зауважити: свою провину за порушення законодавства України, зокрема статті 63 Конституції про неприпустимість на території України подвійного громадянства, Л.Тонча, до котрої застосували адмі-нзатримання, «усвідомила» і покаялася. А також зобов’язалася найближчим часом визначитися у виборі громадянства, відповідно до вимог законодавства України, на території якої донедавна працювала шкільним викладачем. Однак залишається без відповіді запитання: чому це столичні правоохоронні структури Румунії вирішили знехтувати Основним Законом сусідньої держави, із якою зовсім недавно, у червні 1997 року, підписано базовий Договір про відносини добросусідства та співробітництва? Що стоїть за фактом видачі громадянці України румунського паспорта — поліцейський недогляд чи небажання рахуватися з буквою і духом документа, скріпленого підписами глав Румунської й Української держав? І перший це факт чи просто перший виявлений випадок порушення взаємних домовленостей із румунського боку?

Принаймні зайвий привід до міркувань щодо цього дають деякі публічні висловлювання окремих політиків і воєначальників суміжної держави, зокрема генерала Попеску, стурбованого тим, що нібито «частина румунських територій перебуває в складі інших держав» і для їхнього повернення можливе застосування сили. Буквально днями стурбованість із приводу цих і по-дібних заяв, що почастішали під час передвиборної президентської кампанії в Румунії, висловила Всеукраїнська національно-культурна молдавська асоціація, штаб-квартира якої знаходиться в Одесі. Певне, не сприяють поліпшенню атмосфери порозуміння між двома країнами-сусідами і факти щорічного безконтрольного вивозу з прикордонних районів України на відпочинок і навчання в Румунію сотень школярів і випускників навчальних закладів. Важко сказати, якими саме мотивами керувалася румунська сторона, але протокол між міністерствами освіти Румунії й України про обмін учнями 2000 р. так і залишився непідписаним. Як пояснюють в Одеській облдержадміністрації, українська сторона внесла в проект документа ряд змін, щоб виключити безконтрольне вивезення школярів і юнацтва до Румунії, румунська сторона з цим не погодилася...

Що це — теж випадок чи узгоджена позиція офіційних властей, що продовжують вивозити учнів усупереч відсутності протокольних домовленостей? І як належить розцінювати претензії авторів деяких свіжих публікацій румунських видань, наприклад, альманаху «Сім’я», відповідно до яких південні райони Одещини — не що інше, як частина румунської території? Отже, й тамтешнє населення має вважати Румунію своєю батьківщиною? А може, комусь навіть здається, що вже час починати й «румунську паспортизацію» українських громадян?