НЕ ГОВОРЮ, А ВЖЕ КРИЧУ: БУДЕ РЕФЕРЕНДУМ!

Опозиція купилася на хитрість Кучми і занурилася в обговорення запропонованого ним варіанта «політичної реформи». Газети рясніють коментарями щодо «реформи» в цілому й окремих її положень; по пунктах скрупульозно порівнюють, чий варіант змін до Конституції кращий — Президента чи пропонований тим або іншим опозиційним лідером; старанно вимірюють, кому скільки повноважень прирізано й у кого відрізано.

Та за цими другорядними питаннями опозиція не бачить, ніби їй пороблено, того головного, задля чого, по суті, і затіяна т.зв. реформа, — референдуму про продовження повноважень Кучми до кінця 2007-го — початку 2008 року. Цю тему я обговорював і з Ющенком, і з Тимошенко, однак реальної загрози поки що, на жаль, лідери опозиції не усвідомлюють. Хоча я про неї вже не говорю, а кричу.

За моєю інформацією, у достовірності якої я впевнений на всі сто, Банкова вже розпочала підготовку до референдуму. Обласні, міські та районні адміністрації отримали відповідні команди. Рішення прийнято, дискусійними залишаються поки лише терміни.

Попередньо готовність номер один оголошена на початок літа. Пора відпусток — найкращий час для фальсифікації волевиявлення. По-перше, відкривається справжнє роздолля для масштабного використання відкріпних талонів. По-друге, в умовах низької явки багато незатребуваних бюлетенів шляхом нескладних і обкатаних маніпуляцій ляже в купку голосів, «поданих» за ініціативи Леоніда Даниловича.

Тому до кінця парламентської сесії президентські поправки встигне «розглянути» Конституційний суд, після чого в рамках свідомої гри Банкової на загострення вони не наберуть навіть 226 голосів, яких ст. 155 чинної Конституції вимагає для попереднього схвалення поправок.

Після того, як Верховна Рада провалить президентські ініціативи, глава держави, розмахуючи пачками фальшивих телеграм «від трудових колективів», якими на той час губернатори завалять АП, оголосить про проведення референдуму «за народною ініціативою». Термін — липень—серпень 2003 року.

Другий варіант більш пролонгований. До кінця поточної сесії ВР Кучма витисне із так званої більшості 226 голосів для попереднього схвалення поправок. Це не питання відправки РХБ в Ірак: тут кожен член більшості розпишеться кров’ю. Далі з тим, щоб уже восени затвердити поправки 300 голосами, почнеться масована обробка опозиції, на тлі якої навіть торішній пресинг на депутатів здаватиметься дружньою балачкою за кухлем пива. Однак дефіцит у 68 депутатських багнетів покрити дуже складно, і, знову ж таки, постане питання референдуму.

Одне слово, наше політичне життя в найближчі місяці за будь-якого розкладу буде схоже на зебру: то біла смуга, то чорна, а в кінці — референдум.

При цьому, можливо, не слід завдавати собі клопоту аналізом XIII розділу Конституції, що регламентує порядок внесення змін. Кучма цілком здатний його оминути, пославшись на ст.5 Конституції і «виключне право народу визначати і змінювати конституційний лад». Взагалі, лише наївні люди можуть думати, що Кучма занадто стурбований пошуком юридично чистих шляхів до збереження та примноження своєї влади — із законами Леонід Данилович панькатися не звик.

Завуалювавши суть референдуму й використовуючи технологію 2000 року, Кучма доможеться «підтримки» ключових для нього питань — про продовження повноважень парламенту до п’яти років і суміщення парламентських та президентських виборів. Конституційний суд, якому завбачливий Кучма запропонував хабар у вигляді підвищення вікового цензу суддів до 75 років, накладе «волю» народу на особистий політичний календар Леоніда Даниловича і подовжить його повноваження до грудня 2007 року. Саме на той час, судячи з оприлюднення проекту, Кучма планує президентські вибори. (Адже термін повноважень парламенту пропонується подовжити до п’яти років — таким чином, вибори і Верховної Ради, і Президента пересуваються вже на 2007 рік: парламенту — на березень, а Президента — на грудень 2007 року.)

А далі Кучма діятиме як «переможець». ВР позбавить депутатської недоторканності Юлію Тимошенко: її посадять, а фракція БЮТ розпадеться. «Наша Україна» переживе розкол, частина її перейде в більшість, а частина займе місце БЮТ і утворить по-хорошому галасливу, принципову опозицію, яка ні на що не впливатиме.

«Проблема Ющенка» поступово розсмокчеться, його рейтинг стиснуть до 10—12 відсотків. Електорат Компартії та соціалістів, на жаль, зменшиться природним шляхом, і наприкінці 2007 року гарант спокійно розіграє президентство між парою лояльних до нього наступників. А якщо раптом якимсь дивом вибори нижньої палати парламенту в березні 2007 року піднесуть Кучмі неприємний сюрприз, на виручку прийде призначена Президентом палата регіонів.

Я хотів би помилитися, але дедалі виразніше бачу саме таким сценарій розвитку політичної ситуації.

Що сприятиме його реалізації? По-перше, владолюбство Кучми і пожадлива зацікавленість у такому розвитку подій найбільших власників, які задля одномоментної вигоди готові відмовитися від стратегічної перспективи і для себе, і для країни. До речі, для них питання полягає не лише у збереженні вже наявної власності: з 2005 року в Україні починається продаж землі, і наші промислові магнати не проти стати ще й великими латифундистами.

По-друге, США і Європа вже змирилися з повним переходом України у сферу монопольних інтересів РФ. Буш подарував нас Путіну, а Ширак із Шрьодером — і поготів.

По-третє, Росія двома руками підтримає Кучму в питанні подовження його повноважень. За 3—4 роки той віддасть «трубу» (те саме що витягти хребет із живого організму), «Укртелеком», якщо буде потрібно, поступиться в концесію Дніпром чи в оренду Кримом, запровадить єдину валюту — рубль тощо. Україна перетвориться на російську провінцію. Тож, говорячи про плани Кучми, треба розуміти, що йдеться не про те, якою буде Україна, а про те, чи буде вона взагалі.

Головне ж, що допоможе Кучмі реалізувати свій план, — це навіть не роз’єднаність опозиції, а байдужість народу. Навіть оголошення гаранта довічним Президентом із правом передавати владу у спадок не виведе на вулиці більш як 100—200 тисяч чоловік. Решта, дотримуючись наріжного українського принципу «моя хата скраю», сидітимуть удома.

План Кучми небезпечний, добре продуманий і має всі шанси на успіх. Але це не означає, що ми маємо опустити руки. Його ще можна зупинити.

Для цього опозиція повинна готуватися одночасно до двох політичних кампаній: референдуму про подовження повноважень Кучми і до виборів президента. Шлях до перемоги демократії на виборах 2004 року лежить лише через поразку Кучми на референдумі-2003. Починати підготовку до нього потрібно вже зараз: у «Нашої України», СПУ, КПУ і БЮТ поки що є час достукатися в кожні двері і розповісти виборцям про справжню мету референдуму. Швидкодіючого телебачення опозиція не має, їй необхідний запас часу для того, щоб обійти всю країну, від дверей до дверей. Якщо ж чекати, поки грім гримне, — хреститися буде марно: терміни проведення плебісциту будуть гранично стиснуті, і опозиція нічого зробити просто не встигне.

Лідери опозиційних сил мають уже зараз визначитися з єдиним кандидатом. За всієї поваги до Тимошенко й Мороза, вони мусять усвідомити: єдиним кандидатом від опозиції може бути лише Віктор Ющенко. Вибір у лідерів СПУ і БЮТ один: допомогти Ющенку виграти президентські вибори або допомогти йому їх програти. Треба розуміти, що електорат Тимошенко і Мороза автоматично в розпорядження Ющенка не перейде, і щоб порозумітися з мільйонами людей, також потрібен час.

Водночас слід визнати і сприйняти як належне те, що у комуністів буде свій кандидат. Але Симоненко не повинен дозволяти використовувати себе в комбінаціях Банкової проти Ющенка, останнім прикладом чого стала історія з нібито фальсифікацією бюджету. Сподіваюся, лідер КПУ розуміє, що програма-максимум для нього — це проходження в другий тур президентських виборів, які йому судилося програти. І в нього теж є вибір: програти їх у чесній боротьбі кандидатові від демократичних сил — чи ж «наступнику», призначеному Кучмою.

Лише дотримуючись такого плану дій, опозиція зможе не допустити фактично державного перевороту, задуманого Кучмою під прикриттям «політичної реформи», провалити референдум, провести демократичні вибори Президента у встановлений Конституцією термін і розпочати реальне реформування держави.