НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ

Конституцію робити з цих людей — Міцніших не буде
у світі статей!

Минулого четверга Президент Леонід Кучма наклав давно очікуване вето на нову редакцію закону про вибори. Таким чином, співвідношення «мажоритарників» і «пропорціональників» залишається один до одного, а не три до одного, як пропонували наївні депутати, які вважали себе гілкою влади.

Позиція Президента нам хоча й не близька, проте цілком зрозуміла. Ну що хорошого можна очікувати від «пропорційної» частини депутатського корпусу? Виборець у нас пішов безвідповідальний і політично малограмотний. В ідейній сліпоті своїй він відмовляється бачити неухильне зростання статистичних показників та інші, настільки ж безперечні, зміни на краще. Тому й забруднює виборчий бюлетень у непотрібних місцях, роздаючи голоси направо й наліво (дедалі більше наліво).

Інша справа «мажоритарники»! Вони народ відкритий, відвертий і зрозумілий. З кожним окремо взятим кандидатом Леонід Данилович може при бажанні зустрітися особисто, за необхідності — отримати на кожного по дві рекомендації від перевірених людей (які Президенту — вірні соратники, а кандидату — співзасновники). При наявності сумнівів глава держави може уточнити, чи через досить поважні причини закриті кримінальні справи на тих чи інших претендентів. Після чого залишається лише власноручно затвердити остаточний список приречених перемогти.

Таким чином, досягається практично повна прозорість виборчого процесу: і Президент знає своїх «мажоритарників», і «мажоритарники» пам’ятають, хто в країні найголовніший МАЖОР. Який на цьому надійному фундаменті створить нову парламентську більшість без поспіху, за заздалегідь продуманим планом, цеглинка до цеглинки. А не таку, яка була створена в ході «оксамитної революції» минулого року за принципом «я його склепала із того, що мала».

До нас приїхав,
до нас приїхав генеральний секретар!

У передчутті прийдешніх епохальних змін на шляхах (зрозуміло!) подальшої демократизації українського суспільства до нас прибув генеральний секретар НАТО лорд Робертсон. Генсек, як водиться, «від імені і за дорученням» привітав наше прагнення стати на європейський шлях розвитку, а місцевий партгоспактив, як належить, відзвітував про успішне подолання тимчасових труднощів на цьому непростому і звивистому шляху. Для повноти відчуттів не вистачало лише транспарантів «ГУУАМ — вірний помічник НАТО!» і «Достроково втілимо в життя рішення саміту Північноатлантичного альянсу!».

Суворо кажучи, загальні міркування про демократію, свободу слова й європейський шлях розвитку можна лише привітати. Принаймні поки наша влада займається цими розмовами, вона нічого поганого народу не робить.

Гірше з тими конкретними діями, які українське керівництво намагається видати за впровадження в наше життя європейського досвіду. Тому особливі побоювання викликають обіцянки Києва реформувати армію за натовським зразком. Бо якщо етапами нашого шляху до Європи вважати (разом із Президентом) парламентський переворот, референдум-2000 і запровадження інституту держсекретарів, то реформування армії за ТАКИМ «європейським» зразком може призвести до гуманітарної операції з нанесенням точкових ракетно-бомбових ударів по передвиборних штабах опозиції.

Не бійся, я з тобою!

...Це був той рідкісний випадок, коли Володимир Жириновський міг чесно сказати: «Йду в Думу, нікого не чіпаю, і тут...» І тут шлях віце-спікеру перекрив комуністичний пікет. Здалеку визначивши, що більшість протестуючих — жінки, Володимир Вольфович розслабився. Та даремно... За волосся цього разу поскубати нікого не вдалося, і навіть навпаки, — амазонки пролетарського гуманізму держаками прапорів добряче нам’яли боки головному лібералу-демократу всія Русі з усіма його охоронцями.

На відміну від Жириновського, українські праві не мають наміру допускати червоний реванш навіть у таких локальних проявах. З подібної ситуації лідер Народного руху Геннадій Удовенко безсумнівно вийшов би з честю. Можливо, він і не пригадав би бойову стійку, больові прийоми й нищівні удари, але зумів би викликати замішання і спонукати до втечі будь-яких супротивників, пред’явивши посвідчення почесного каратиста однієї зі шкіл цього бойового мистецтва.

Це спортивне хобі старого дипломата, поза всяким сумнівом, прискорить об’єднання правих сил. Адже, озброївшись конспектами з описом секретних прийомів (на кшталт удару «кіготь зяблика» чи кидка «хвіст тушканчика»), пан Удовенко легко розіб’є всі перепони на шляху об’єднуючого процесу націонал-демократів. Маючи таку потужну підтримку, Віктор Пинзеник, Юрій Костенко і Віктор Ющенко можуть сміливо йти на вибори з єдиною політичною платформою: «Хто на нас із Геннадієм Йосиповичем?!».

З іншого боку, носіям національної ідеї не варто за новомодними захопленнями східними єдиноборствами прирікати на забуття бойове мистецтво українського народу — іскрометний гопак. Або, у крайньому випадку, — бойову польку, бойову кадриль і бойові сім-сорок.