НАК «Нафтогаз України»: зведення з фронтів і тилів

Десятирічна практика свідчить, що НАК «Нафтогаз України» відповідає своєму статусу національної компанії з точністю до навпаки, тому що стала мало не українським лихом. Ахіллесовою п’ятою державного бюджету України та її головним болем. Отже, усі неприємності «Нафтогазу», насамперед і особливо фінансові, позначаються на фінансовому стані держави і на бюджеті кожної української сім’ї, хоча донедавна це було не так очевидно.

Кожен новий керівник «Нафтогазу» з більшим чи меншим запалом звинувачував у бідах компанії свого попередника. А фінансові діри латав кредитами. Кожен новий прем’єр керував НАКом на свій лад, не залишаючи поля для маневру голові правління компанії. Не вирізняється поки що оригінальністю і нинішній уряд Азарова. Щоправда, боязкі кроки з «порятунку» «Нафтогазу» ним зроблено. Але ж скільки встигли накрутити до цього!.. Коли врахувати, що «Нафтогаз» - основний імпортер російського газу (а іншого «не завозили» уже років зо п’ять), та ще й у таких масштабах, яких вистачило б на три такі країни, як, наприклад, Польща, то неважко уявити, чим обертаються для компанії та для економіки України прорахунки у фінансовій політиці «Нафтогазу».

Враховуючи, що керівництво не тільки «Нафтогазу», а й Міністерства енергетики та вугільної промисловості порушують обітницю мовчання украй рідко і зовсім не для того, щоб пролити світло на реальний стан справ у національній компанії, ми взяли на себе зобов’язання проаналізувати офіційну і публічну інформацію з цього приводу. Можливо, це стане спонукальним мотивом, і про реальний стан справ, про цінову політику «Нафтогазу» надалі ми зможемо довідуватися не з-поміж рядків. І жодної комерційної таємниці.

Хто закриє бюджетну дірку «Нафтогазу» в 15 млрд. грн.?

Цінові аспекти імпорту природного газу з Росії до України у 2009-2011 роках (із поквартальною розбивкою у 2011 році) можна стисло відобразити у табл. 1.

Як видно з наведеної таблиці, у разі дотримання прогнозних даних щодо обсягів закупівлі та цін на газ у другому-четвертому кварталах 2011 року, валові витрати «Нафтогазу» у 2011 році на придбання російського природного газу зростуть більш як на 2 млрд. дол. США (!), або на 22% порівняно з минулим роком.

При формуванні державного бюд­жету України на 2011 рік було закладено прогнозну середню ціну на природний газ у розмірі 269 дол. за тисячу кубометрів. Водночас, якщо не вдасться досягти домовленостей з російською стороною щодо зміни ціни на газ, у поточному році різниця між фактичною середньою ціною (299 дол.) та раніше прогнозованою (269 дол.) становитиме 30 дол. З урахуванням планованих обсягів закупівлі газу у 2011-му (38,4 млрд. кубометрів) додаткові витрати для «Нафтогазу» становитимуть 1,1-
1,2 млрд. дол. (38,4 млрд. кубометрів х 30 дол. за тисячу кубометрів), або 8,8-9,6 млрд. грн.

Ці розрахунки підтверджуються також заявами української влади про те, що оптимальною ціною на імпортований газ є 240 дол. За умови застосування цієї ціни у третьому-четвертому кварталах цього року валові витрати «Нафтогазу» на придбання російського газу зменшаться приблизно на 1,3 млрд. дол. І навпаки, якщо позиція Кремля у газовому питанні буде непохитною, українська сторона повинна буде знайти додаткові 1,3 млрд. дол., або більш як 10 млрд. грн. для оплати газових поставок поточного року.

На практиці ж дірка у бюджеті «Нафтогазу» може сягнути більш як 15 млрд. грн.: затверджений у березні фінансовий план компанії на 2011 рік передбачає сплату 75,5 млрд. грн. за імпортований газ, тоді як на практиці «Нафтогаз» може потребувати (як видно із наведеної вище таблиці) близько 91 млрд. грн.

З урахуванням зазначеного та у разі непоступливості «Газпрому» у ціновому питанні у 2011 році «Нафтогазу» можуть знадобитися додаткові дотації на суму в 10-15 млрд. грн. Але ж ці кошти у державному бюджеті на 2011 рік не передбачені. І фактично єдиним доступним джерелом закриття дірки розміром 10-15 млрд. грн. у газовому бюджеті у разі її виникнення є збільшення надходжень від продажу природного газу, досягти чого можна лише шляхом підвищення цін на газ для його кінцевих споживачів. На жаль, така перспектива цілком реальна.

За півтора року з бюджету країни вийняли 40 млрд. грн. - на користь «Газпрому»!

Схоже, основним механізмом, який застосовує уряд України для розв’язання проблеми достатності у «Нафтогазу» коштів для розрахунків з «Газпромом», є збільшення статутного капіталу компанії. Вперше до цього вдався уряд Тимошенко, а уряд Азарова перейняв цю практику.

Динаміку нарощування урядом статутного капіталу НАК «Нафтогаз Україна» відображено у табл. 2.

На суму збільшення статутного капіталу «Нафтогазу» Міністерство фінансів України випускає облігації внутрішньої державної позики (ОВДП) і вносить їх від імені держави в оплату за додаткові акції «Нафтогазу». В подальшому НАК продає отримані ОВДП державним банкам і одержані кошти використовує для розрахунків з «Газпромом».

У свою чергу, державні банки для купівлі ОВДП у «Нафтогазу» отримують кошти з бюджету або від Нацбанку України. Тобто, за великим рахунком, йдеться про схему, з допомогою якої легалізується використання державних коштів (у тому числі золотовалютного резерву України) для оплати «Газпрому» за поставлений в Україну російський газ.

Масштаб цієї схеми вражає: фактично за останні півтора року статутний капітал «Нафтогазу» було збільшено більш як у сім разів (!), або на 40 млрд. грн. (5 млрд. дол.).

Ризикнемо припустити, що використання такої схеми пов’язане із низкою чималих ризиків для «Нафтогазу України». Так, отримані від збільшення статутного капіталу кошти витрачаються не на інвестиції (наприклад у видобуток нафти і газу в Україні) і не на матеріально-технічне переоснащення компанії, а на оплату російському монополісту вартості природного газу, який постачається через ДП «Газ України» облгазам для подальшої доставки кінцевим споживачам. При цьому облгази не поспішають розраховуватися з «Нафтогазом». Навіщо, якщо їхню заборгованість перед НАК може просто так списати держава (як це сталося внаслідок ух­валення 12 травня ц.р. закону №3319, згідно з яким списали 12,3 млрд. грн. заборгованості теплокомун­енерго і обл­газів перед «Нафтогазом»).

Таким чином, кошти від збільшення статутного капіталу «Нафтогазу» трансформуються у дебіторську заборгованість компанії із надто невеликими шансами на її стягнення. Мізерність таких шансів пояснюється як дією мораторію на примусове стягнення заборгованості з підприємств ПЕК за законом №2711 (від якого українська влада так вперто не поспішає відмовитися, навіть незважаючи на вимоги Європейського суду з прав людини, який визнав цей мораторій таким, що суперечить принципу верховенства права), так і більш ніж лояльним ставленням держави до накопичення заборгованості у ПЕК. Зокрема, ухваленням закону №3319, яким підприємствам ПЕК було списано їхню багатомільярдну заборгованість перед «Нафтогазом», що утворилася у 1997-2010 роках, навіть не поставивши можливість списання цієї заборгованості в залежність від погашення з боку теплокомуненерго і облгазів заборгованості, що накопичилася вже з початку 2011 року у розмірі близько 4,4 млрд. грн. Усе це перетворює «Нафтогаз» на структуру з гарними «паперовими» показниками, які, однак, не відображають реального стану справ.

Нарешті, механізм збільшення статутного капіталу «Нафтогазу» для оплати вартості імпортованого газу має швидше надзвичайний характер і не може застосовуватися на постійній основі. Адже державний бюд­жет України та її золотовалютні резерви не бездонні, за станом бюджетних показників уважно слідкує МВФ, а постійне використання у схемі дотування «Нафтогазу» державних банків негативно впливає на показники їх діяльності та значно збільшує для них фінансові ризики. Постійні вливання коштів з боку уряду до статутного капіталу «Нафтогазу» для подальшої оплати імпортованого газу є лише постійним вичерпанням «запасу міцності» української економіки та пов’язані із ризиками значного погіршення ситуації не лише у паливно-енергетичному комплексі України, а й у банківсько-фінансовому секторі країни.

Хто кого дотує

Нещодавня заява глави російського «Газпрому», що ціна на газ для України у четвертому кварталі цього року може перевищити 500 дол. (без урахування 100-доларової знижки за харківською угодою «газ в обмін на флот») та що «Газ­пром» не має наміру «вигадувати якусь для когось нову формулу або прив’я­зувати її до будь-яких інших енергоносіїв», є логічним наслідком політики українського уряду, спрямованої на досягнення із Росією політичного врегулювання у газовій сфері, на відміну від врегулювання юридичного. Віра українського уряду у можливість досягнення у політичній площині справедливого врегулювання із північним сусідом, який проводить лінію на знищення та повне економічне і політичне підпорядкування собі українського «партнера», просто вражає.

Вступ до Митного союзу та/або поглинання «Газпромом» українського «Нафтогазу» - оце і є оголошена Кремлем політична ціна, яку має заплатити Україна за політичне рішення про зниження ціни на російський газ до звичайного ринкового рівня. В іншому разі (за незмінності нині діючої формули розрахунку ціни) Україна буде і надалі дотувати російську сторону. І якщо виходити з того, що справедливою середньорічною ринковою ціною є 240 дол., то Україна переплатить на користь Росії лише у 2011 році майже 2,3 млрд. дол. (38,4 млрд. кубометрів х (298,88 – 240) дол. за тисячу кубометрів), або на більш як 18 млрд. грн. І це, зауважте, якщо рахувати по-скромному, беручи до уваги надану «братерську» харківську 100-доларову знижку! «Братерську», тому що ніяка це не знижка, а перенесення частини вартості газу у державний борг України перед Росією (який погашатиметься взаємозаліком з оплати російською стороною оренди Чорноморського флоту). Якщо ж рахувати по-чистому, то Україна фактично дотує Росію у 2011 році на суму близько 6,1 млрд. дол. (38,4 млрд. кубометрів х (398,88 – 240) дол. за тисячу кубометрів), або на більш як 48 млрд. грн. (!).

Всі шляхи «Нафтогазу» ведуть у Стокгольмський арбітраж?

Український уряд до останнього часу не давав чіткої і зрозумілої відповіді на питання, чому він ігнорує доступні юридичні механізми врегулювання.

Згідно з контрактом на закупівлю російського газу від 19 січня 2009 року, українська сторона має право звернутися до Стокгольмського арбітражу з вимогою переглянути ціну на газ, якщо сплачувана «Нафтогазом» ціна не відображає рівня цін ринку. Український прем’єр протягом останніх півтора року практично щотижня наголошує на тому, що нині діюча ціна на російський газ є кабальною для України. Так чому ж не звернулися до міжнародного арбітражу? Якби позов подали рік тому, сьогодні могли б уже мати на руках арбітражне рішення!..

Крига не тріснула, але скресла. За інформацією DT.UA, днями міністр Ю.Бойко таки провів попередні консультації із шведськими юристами на предмет оцінки перспектив відповідного позову з боку України.

І хоча, за попередніми оцінками, в разі подання «Нафтогазом України» позову до Стокгольмського арбітражу процес може тривати щонайменше півроку, є надія на виграш. Що, як ви розумієте, страшенно розгніває як «Газпром», так і насамперед його політичних патронів.

Проте це не повинно зупиняти український уряд. Якщо, звісно, він усерйоз має намір обстоювати права своєї (а саме уряд України - заснов­ник і власник 100% акцій «Нафтогазу») національної нафтогазової компанії, яка уже всім заборгувала…

Останнім часом президент і прем’єр Росії в унісон заявляють про намір суворо виконувати умови газових угод. У зв’язку з цим українська сторона має гарну нагоду нагадати про умови міжурядових газових угод від 22 грудня 2000 року та від 4 жовтня 2001 року, яких ніхто не скасовував і які, до того ж, як міжнародно-правові договори мають переважну силу над корпоративними домовленостями.

Зі свого боку нагадаємо: зазначені міжурядові угоди передбачають щорічне підписання міжурядових протоколів, в яких має бути погоджена взаємоприйнятна ціна на газ, яку «Газпром» і «Нафтогаз України» повинні відобразити в їхніх контрактах. А ще в них зафіксована (на рівні законів України та Російської Федерації) базова ціна на газ, яка застосовується до понадконтрактних відборів російського газу в Україні, - 80 дол. США за тисячу кубометрів. Російська сторона, згідно з її останніми заявами, зробленими на найвищому рівні, готова суворо дотримуватися цих умов.

Досвід переговорів із В.Путіним і російською командою, можна вважати, не залишив ілюзій у М.Азарова. Повернувшись до Києва, український прем’єр доручив Міністерству енергетики та вугільної промисловість вивчити аналогічні українським газові угоди, підписані Росією (тобто «Газ­про­мом») з іншими країнами (ком­паніями - покупцями російського газу).

«Вперше Росія погодилася як порівняльну базу розглянути умови ціноутворення російського газу і поставок до інших європейських країн. Тому я доручаю Міністерству енергетики і вугілля та нашій переговорній групі ретельно проаналізувати аналогічні умови «Газпрому» з іншими країнами і переконливо довести, що умови контракту для України є найгіршими», - зазначив прем’єр.

Він наголосив, що Україна в переговорах із Росією щодо перегляду газових угод має спиратися виключно на аргументи.

«Наша сила в цих переговорах - це сила аргументів, тому вони мають бути бездоганними», - заявив Азаров.

До речі, саме вагомі, бездоганні аргументи потрібні й для Стокгольмського арбітражу. І політичне, і юридичне вирішення ситуації може йти паралельно. Причому в цьому разі про серйозні політичні поступки з боку України росіянам доведеться забути. А також про шантаж як стандарт ведення газових (і не тільки) переговорів з українськими парт­нерами.

Справа за малим - на практиці прийняти та дотримуватися такої лінії поведінки.