Мовчазні

У понеділок я сказав Ігореві Слісаренку, що це історія не про нього, а про те, чи є свобода на «5 каналі». Коли я пишу цю статтю в п’ятницю, я думаю, що це історія не лише про мій канал, а й про те, чому про подібне нічого не чутно на інших каналах. Не тільки про історії щодо свободи (або, скажімо прямо, — несвободи), а й про непрофесіоналізм, і про нездатність журналістів боротися за його усунення. Коротко кажучи, про всі наші головні проблеми, які після революції ми не розв’язали (привіт тим, хто у всіх бідах звинувачує політиків).

Непрофесіоналізм. Редакційна рада «5 каналу», яка обговорювала історію з Ігорем, розтяглася на чотири години відвертих і часом озлоблених суперечок, чи все Ігор зробив так. Сперечалися і приймали рішення винятково його колеги по каналу: ведучі, редактори й кореспонденти, обрані в редраду ще торік голосуванням усього ньюзруму й редакцій авторських програм. Менеджмент висловив свою думку, і не більше.

У голосуванні про випадок з Ігорем Слісаренком брали участь дев’ять із 10 членів редради. (Ліду Таран, яка от-от народить довгоочікувану дитину, вирішили не запрошувати на засідання, яке обіцяло бути не найспокійнішим.) Усі дев’ять голосів були віддані за визнання того, що інформацію у випуску 1 вересня було подано з упередженістю стосовно Віктора Ющенка (незгодні можуть переглянути сюжет про Віктора Януковича, що йшов перед цим), цитату з УНІАН про причини вибору сім’єю президента школи для своїх дітей було використано не повністю, що вплинуло на її зміст, а інформацію про вартість освіти й обіди з французького ресторану було наведено без посилання на джерело.

Семеро з дев’яти проголосували за рекомендацію менеджменту оголосити Ігореві догану й дев’ять із дев’яти — за рекомендацію не підписувати його заяву про звільнення, яку Слісаренко написав під впливом неприємної розмови з шеф-редактором, що сталася після того нещасливого випуску «Часу новин».

Наш головний аргумент був такий: «Інакше нас усіх треба звільняти». Некоректно обговорювати колег, я ліпше пригадаю свої помилки останніх днів. Приміром, минулої п’ятниці я кліщами витягав із Володимира Арьєва обіцянку від «Нашої України — Народної самооборони» притягти до відповідальності Василя Цушка за травневе захоплення чи звільнення Генпрокуратури. (Після виборів, якщо президентський блок буде в правлячій коаліції.) В ефірі мені здавалося, що це важливе передвиборне зобов’язання. Передивляючись програму, я дійшов до висновку, що це мало упереджений вигляд й багато в чому (занадто багато в чому!) було продиктоване моєю особистою думкою, що дуже важливо покарати винних у тій історії.

Смію припустити, це проблема всіх колег. Частина її — у нереальності самого завдання досягти повної об’єктивності. Журналістику роблять живі люди, й вона буде суб’єктивною завжди (ну, або поки не створять роботів, які зможуть писати статті й вести телепрограми). Проте професійне правило просте: об’єктивність досягається не журналістами, а методами, до яких вони вдаються.

І от тут біда. Після 2004 року ми навчилися подавати погляд і синіх, і помаранчевих, але далі діло не пішло. Перше болюче питання: а інші кольори ми адекватно показуємо? Всі знають, що є ще білий, червоний і малиновий, деякі іноді згадують про зелений, але ж їх більше! А кольори — це не тільки політики, правда? Є люди, які на них набагато більше розуміються. Однак ми поки що не навчилися бути форумом для всього суспільства. І це розмова не лише про заїжджені обличчя, а й про заїжджені теми! Я професійно щасливий, що тепер журналістика повертається обличчям до освіти, медицини, безпеки на вулицях і на дорогах, чистоти повітря й води, ефективності витрачання державних грошей, наприклад, на народження дітей. Але скільки років ми ще будемо повертатися?

І куди ми повернемося — ще одне болюче питання! Випадок з Ігорем демонструє рівень не лише нашого професіоналізму, а й нашої свободи. Я не можу стверджувати, телефонували в той день на канал від президента чи не телефонували. Сам я схиляюся до думки, що ні (інакше на Банковій засіли шкідники), але щоб щось стверджувати, треба мати роз­друківки телефонних розмов або визнання їхніх можливих учасників. Проте вся ця історія свідчить, що небо над більшістю з нас — у клітинку!

Це не стільки питання тиску з Банкової. Хоча визнаймо чесно: попри те, що ми всі припускаємо, що телефонувати могли, у принципі, секретаріату президента й самого президента медіа з 2004 року не бояться. І слава Богу! Але залежність журналістів від менеджерів і власників залишається непристойною. І ця залежність, як і до 2004 року, — провина не стільки менеджерів і акціонерів — вони в усьому світі схильні тиснути — скільки нас: ведучих, редакторів, журналістів. Не вони змушують, а ми погоджуємося, друзі. Це дуже важливо визнати. Інакше ми ніколи не зможемо це виправити.

Ми обговорювали цю тему з менеджментом. Якщо ведучий порушує редакційні стандарти, маємо карати його через редакційні ради, а не за одноосібним рішенням менеджера. І не лише за упередженість стосовно президента, а й, наприклад, за неприхований антисемітизм Ігоря. Або до міністра внутрішніх справ (це я про своє J).

Але знову-таки, щоб стандарти журналістики не застосовувалися вибірково, потрібна не стільки згода менеджерів, скільки готовність й уміння журналістів їх застосовувати й обстоювати. Це не проблема тільки «5 каналу». Більше того, скандали, що регулярно виникають навколо теми нашої свободи, — доказ того, що журналісти «5-го» за неї борються. Те, що в інших усе тихо, мене особисто пригнічує. Як і те, що про звільнення Слісаренка розповіли безліч газет, і, як свідчить «Телекритика», тільки один телеканал — «5-й»! Боюся, що тиша на багатьох каналах — не наслідок того, що ні про що говорити, а наслідок того, що нікому говорити. Де ще реально діє й впливає на ефір редрада, яка складається винятково з журналістів? Я хотів би помилитися, але, підозрюю, що наш канал єдиний, де в ефірі можна озвучити не вигідну для власників інформацію, якщо вона суспільно значуща. Боюся, на іншому каналі мене б звільнили, якщо не до виходу в ефір, то відразу після. І це розмова не про те, як у нас добре, а про те, як скрізь погано.

На телеканалах тепер епідемія «джинси» — платних матеріалів, не позначених рубрикою «реклама», а головне, «політична реклама». Це смертельна хвороба, причини, симптоми й наслідки якої мало різняться від іншої хвороби — цензури, яка мало не вбила нас 2004-го. Так от, «Телекритика» — видання, яке має всередині медіа не менше джерел інформації, ніж «ДТ» серед політиків, спробувала провести спеціальне розслідування. І... дізналася дуже небагато. Розцінки. Ось цитата зі статті: «Сюжет у вечірньому випуску новин всеукраїнського каналу коштує близько 25 тис. дол. , домовитися ж про участь політика у вечірньому ефірі зі студії популярного національного каналу можна за суму від 5 дол. до 70—100 тис. дол. — залежно від часу, рейтингу каналу й решти критеріїв». А от замовники, виконавці й конкретні випадки залишилися за кадром. Менеджери, ведучі, редактори й журналісти не розповіли.