Лівиця і порожнеча

Поділитися
У вівторок було оприлюднено результати опитування, проведеного компанією «Соціс» у співробітництві з Київським міжнародним інститутом соціології.

Того дня, коли Адам Мартинюк демонстрував на Олегові Ляшку бездоганне володіння прийомами, «описаними у підручнику з самбо для вищих шкіл НКВС», стало відомо, якого підступного удару в тил комуністам завдали їхні партнери по правлячій коаліції. У вівторок було оприлюднено результати опитування, проведеного компанією «Соціс» у співробітництві з Київським міжнародним інститутом соціології. Згідно з ними, в разі, якби парламентські вибори відбулися найближчої неділі, КПУ змогла б набрати тільки 4,9% голосів виборців, які прийшли б на виборчі дільниці. Рівно на одну десяту відсотка менше прохідного бар’єра, який пропонує встановити Мін’юст з подачі президента. При цьому ще напередодні Олександр Лавринович поспішив попередити, що «ключові» параметри законопроекту змінюватися не будуть. Зрозуміло, проект іще не закон, ним він стане тільки після затвердження у Верховній Раді, а голосів самих регіоналів для продавлювання президентської ініціативи недостатньо. Але у підвищенні бар’єра зацікавлені не тільки в ПР, а й у БЮТ. А в тимошенківців навіть зараз голосів більше, ніж у комуністів і Блоку Литвина (ще одного потенційного лузера майбутньої парламентської кампанії) разом узятих. Якщо ж Компартія і спробує виторгувати на Банковій поправки, то, по-перше, ще невідомо, якою ціною, а по-друге, без жодних гарантій. Ми ж пам’ятаємо, як у 2007-му соціалісти не дотягли й до трьох відсотків якихось півтори десятих. Хоча до самого кінця були впевнені, що «старші товариші» не кинуть їх у біді.

Щоправда, за той час, поки СПУ була поза парламентом, вона розгубила і те, що мала чотири роки тому. Сподівання на новий старт під керівництвом Василя Цушка не виправдалися. Нині соціалістам навряд чи допоможе навіть зниження бар’єра до одного відсотка (такі ідеї справді звучать, хоча й не дуже голосно). Ще гірші справи у партійних проектів вихідців з СПУ та в СДПУ(о). Але й бодай якогось помітного нового проекту в «соціалістичному» спектрі не з’явилося. Швидше зменшилося - з перетворенням Трудової партії на зовсім не ліву «Сильну Україну». Тож цілком імовірно, що в наступному складі Верховної Ради не буде ні представників лівих партій, ні навіть тих, хто хоча б намагався представити себе прибічником лівого центру (як це робили деякі литвинівці).

З боку це може здаватися навіть парадоксальним. Адже «погіршення життя вже сьогодні», про яке невтомно говорять не тільки опозиціонери, а й самі українські громадяни, мало сприяти зростанню популярності саме лівих ідей. Та в тому-то й річ, що і комуністи, і «народники» - учасники урядової коаліції, і з погляду виборців не можуть не нести відповідальності за результати діяльності сформованого цією коаліцією Кабміну. А ті ліві, які до нинішньої влади прямого стосунку не мають, «перехопити» розчарований електорат не змогли. Вчорашні прибічники комуністів, соціалістів та есдеків або просто не ходять на вибори, або голосують за регіоналів, БЮТ, «Фронт змін», а дехто, в Західній Україні, - то й поготів за «Свободу». І аж ніяк не через соціалістичні елементи в їхніх програмах.

За великим рахунком, протиставлення «ліві-праві», що у країнах на захід від Бугу зазвичай виглядає як конкуренція між прибічниками більшого і меншого втручання держави в економіку, на берегах Дніпра вирішальну роль відіграло хіба що в далекій середині 90-х. Та й то з яскраво вираженою українською специфікою. Тоді правим був Леонід Кучма, який говорив про ринкові реформи, «прощання із соціалізмом» і загравав навіть з Рухом, а лівим - Олександр Мороз і більшість КПУ-СПУ в парламенті. Але потім, не без сприяння самого Сан Санича, котрий почав президентську кампанію і прагнув розширити коло підтримки, це протиставлення було витіснене іншим: «народ-влада». Точніше, «народ проти влади». Мороз президентом, щоправда, не став. Його доробком скористався Віктор Ющенко, який вчасно випав з кучмівського гнізда. А потім у хід пішла карта регіонального поділу - на Схід і Захід.

У боротьбі проти влади об’єднувалися і соціалісти, і ліберали, і націоналісти - та й у таборі самої влади ніякої «ідейної» єдності не спостерігалося. Культурні маркери взагалі змінили значення слів «праві» і «ліві» у вітчизняному політичному лексиконі. Зараз правими величають себе прибічники української національної ідентичності, а лівими називають тих, хто ностальгує за Радянським Союзом і Російською імперією, тобто навіть радикальних до чорносотенства російських націоналістів. Утім, і серед тих, хто вважає себе «радянським народом», за влучним зауваженням Михайла Дубинянського, дискурс Першотравня (соціалістичний бодай за формою) витіснив дискурс Дня Перемоги (який апелює, по суті, до національних, «почвеннических» цінностей). Центристами в таких умовах називають не лібералів (як у Західній Європі), а швидше тих, хто вважає себе українцем (етнічним або «політичним») і при цьому не хоче, щоб у нього «забрали світле свято 9 Травня». Своєрідний центральноукраїнський мікст, котрий голосував, до речі, на початку двохтисячних за соціалістів, але потім у них, як уже йшлося, розчарувався.

При цьому у всіх таборах достатньо людей, котрі поділяють соціалістичні цінності: соціологи це підтверджують постійно, але неписані правила «культурного кола» вимагають голосувати насамперед за «своїх». Нехай ці «свої» і чути не можуть слова про «соціальну справедливість» і відкрито проголошують себе послідовниками Черчілля і Аденауера. Головне, щоб розмовляли вони українською (або російською - це хто до якого кола належить), виступали за зближення із Заходом (Росією) і носили квіти до «правильних» пам’ятників (Шевченкові, Бандері, Ватутіну, Мазепі, Катерині II - потрібне підкреслити). Логіка - швидше характерна для вболівальника, який підтримує улюблену команду, ніж для виборця, котрий дбає про своє майбутнє. Не можна сказати, що такий підхід - виключно українське ноу-хау. У юстиніанівській Візантії політичні партії навіть називалися за «клубними» кольорами (щоправда, замість футболу в ті часи були перегони на іподромі). Але це, по-перше, було давно. По-друге, у Візантії не було ніяких виборів у сучасному розумінні цього слова. А по-третє, в критичний момент уболівальники з двох партій... об’єдналися проти імператора.

В Україні теж є політики й активісти, переконані, що «клубна» гра - це шлях у нікуди. Які закликають піднятися над регіональними та культурними відмінностями. І переконують, що насправді в усіх жителів України, від Галичини до Донбасу, один спільний ворог - влада й олігархи, які зрослися з нею і разом грабують країну. А тому й інтерес спільний - усунути цю владу, а коли вдасться - то й опозицію, що дискредитувала себе. А далі... Далі запитань стає більше, ніж відповідей. Бо програма дій, складена за принципом «за все добре, проти всього поганого», по суті програмою не є. Рухатися одночасно у всіх можливих напрямках неможливо. Скажімо, зменшувати - у рази - податки і збільшувати - теж у рази - соціальну допомогу не вийде. Навіть якщо дуже хочеться. До речі, саме тому в Західній Європі й існують різні - соціалістичні, ліберальні, консервативні - партії, які конкурують між собою. За котру з них проголосує більшість, за рецептами тієї й діє уряд. А хто опиниться в меншості - критикують. І чекають свого часу. Але українські політики чекати не люблять. І не люблять вибирати. Тому й хочуть бути одночасно лібералами і соціал-демократами, патріотами і «громадянами світу». Головне - сподобатися виборцям широтою своєї душі та своїх обіцянок.

Виборець в Україні й справді довірливий він досі практично, безвідмовно голосував за принципом «аби людина була хороша». Тому навіть політичні сили в нас намагаються називати ім’ям лідера, на крайній випадок - хорошим і всім зрозумілим словом, не заморочуючись ідеологічними визначеннями. Кому насправді цікаво, яку ідеологію сповідує партія «Батьківщина»? А партія «Родіна»? При тому що обидва слова означають практично одне й те саме. Перше - українською, а друге - російською. Чому партія, котра захоплено вибудовує жорстку «вертикаль влади», називається Партією регіонів (причому саме у множині)? І коли Тягнибок збирав більше голосів: коли керував соціал-націоналістами чи коли очолив «Свободу»?

Проте навіть на тлі цієї захопливої гри в слова ліві не просто бліді. Вони практично непомітні. Навіть якщо намагаються об’єднатися. У «Блок лівих сил», як це було перед президентськими виборами-2010. Чи в «Українську лівицю», як тепер. Соціалісти, до речі, не ввійшли ні до першого, ні до другої. Пропонуючи всім охочим «вливатися в їхні ряди». «Вливатися», правда, ніхто не квапиться. З тієї простої причини, що ефект від цього буде ще менший, ніж від об’єднання. Комуністи в «лівий блок» пішли. Але не більше того. Оскільки вели, по суті, самостійну гру. Метою якої, як з’ясувалося, було вдало вписатися в післявиборну розстановку сил при владі. Посади отримали, до речі, не тільки представники КПУ. Але чи мали ці призначення якийсь стосунок до заявленої програми блоку? Комуністи, можна сказати, послідовно повторили тактику СДПУ(о) 2002-2004 років і СПУ 2005-2007. Практично з тими ж самими результатами. І для власного рейтингу, і для лівого руху в цілому. Чи слід дивуватися, що виборці не хочуть ходити по тому самому колу четвертий раз і якщо голосують, то, швидше, за «конкретних пацанів», ніж за гарні слова, які не увінчуються діями.

Проте самі ліві воліють шукати інші пояснення своїх невдач. Одне з них - відсутність у їхньому середовищі відомого й харизматичного лідера, здатного взяти на себе роль об’єднувача. Як це сталося, наприклад, у Франції в 70-ті роки минулого століття. Там серед лівих теж не було єдності, і вони животіли на задвірках політичного процесу. Але прийшов Франсуа Міттеран, і все змінилося. Хоча сам Міттеран і не належав до «соціалістів до самих кісток», він навіть «Інтернаціонал» вперше у своєму житті заспівав... на об’єднавчому з’їзді партії, яка обрала його своїм лідером і кандидатом на посаду президента.

Українські ліві не проти піти тим самим шляхом (сподіваючись, певно, на такий самий гучний результат). Тільки шукати чомусь почали не просто «запрошену зірку», а лідера, котрий досі жодним чином не виявив свого захоплення ідеями соціальної справедливості. Соціалісти, скажімо, довго фліртували з Сергієм Тігіпком. Який, зрештою, почав розігрувати з себе «ліберала-реформатора без страху і докору». Після пропозицій віце-прем’єра з пенсійної реформи назвати Сергія Леонідовича навіть дуже глибоко законспірованим соціалістом зважиться лише відчайдушний сміливець. Колеги СПУ з лівого табору не менш заповзято почали улещати Арсенія Яценюка. Звісно, кандидатом у президенти Арсеній Петрович демонстрував разючу ідейну гнучкість. Але навіть після всіх цих кульбітів іміджу «ліберала в окулярах» не позбувся. Ліпити тепер із нього вождя пролетаріату - справа очевидно малоперспективна. Мабуть, насамперед для самого Яценюка.

Що вдієш, зітхають «хедхантери», готового лідера з лівими поглядами на обрії немає. Наче не розуміючи, що все це скидається навіть не на ходіння, а на справжні танці на граблях. Якщо виборець не вірить у щирість ваших власних соціалістичних переконань, чому він має повірити в несподіване навернення в соціал-демократичну віру сторонньої людини, хай навіть талановитої і до дідька привабливої? І вже, тим паче, якщо вона така приваблива, навіщо їй виконувати програму вашого об’єднання, адже голосуватимуть за неї зовсім з іншої причини?

Утім, можливо, всі ці спроби вхопитися за соломинку - у вигляді запрошеного лідера чи виторгуваної в партнерів своєї частки в державній владі - лише наслідок. І причини кризи української лівиці набагато глибші, ніж звичні для вітчизняного партбудівництва організаційна безпорадність та метушня. Західноєвропейські соціалісти, соціал-демократи, лейбористи, попри всі відмінності між ними, як правило, спираються на структури громадянського суспільства. Насамперед - на профспілки. Але не тільки на них. Ця опора тим грунтовніша, чим вагоміша зацікавленість громадян у конкретних результатах діяльності партії. За вітчизняними лівими - порожнеча. Попри аванси, які так щедро роздавали українському «третьому сектору» ще кілька років тому, він нині сам більше потребує підтримки, ніж може слугувати опорою для якихось політичних структур. Ось і доводиться партійцям шукати альтернативи. Але це ліберали можуть одержувати пряму підтримку від окремих підприємців, в інтересах яких вони діють. А борці за права трудящих, яких утримують роботодавці, - абсурд. Доведено українською політичною практикою. Причому неодноразово. Зрозуміло, рано чи пізно сильне громадянське суспільство з’явиться і в Україні. Але, по-перше, невідомо, коли саме. А по-друге - немає жодної впевненості в тому, що цей новий «третій сектор» захоче підтримувати «старих» політиків - із пострадянського, а то й радянського минулого… Хоч би яку гарну мету на словах вони перед собою ставили і які угоди - теж між собою - підписували.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі