Листопадовий зрив ЄвроЛьвова

Це щастя - спостерігати за конденсованим творенням історії прямо в себе на очах, коли за декілька тижнів сталося те, що за звичних умов мало б розтягнутися на декілька десятиліть і декілька поколінь. Львів пережив такий собі листопадовий зрив - найбільше зрушення часів незалежності. Постав цілком новий Львів, і постав нізвідки. Він не повстав - він, власне, постав із тієї недооціненої молоді, яка останніми роками вперто відмежовувалася і від своєї країни, і від своєї ролі в ній. Львів старих бандерівців став Львовом юних європейців. І це найкраще, що з ним могло статися в часи змін.

Львівський Євромайдан - це маніфест нового покоління проти сьогоднішньої України. За тиждень до Вільнюського саміту львівська молодь окупувала площу біля пам'ятника Шевченкові саме з цією метою - висловити рішучу незгоду жити в (такій) Україні. Студенти ейфорійно скандували іншу географічну назву, вигукували іншу мрію, не пов'язану з сучасною Україною. Запліднення Європою почалося саме зі Львова - з міста, яке тривалий час спеціалізувалося на заплідненні Україною. Це - якісний ривок геть від злоякісного концепту "українська Україна" (з найгіршою домішкою етнізму) до компліментарного концепту "європейська Україна", який уміщує в собі не лише патентованих патріотів, а й безневинно лояльних до України громадян. Навіть у своїх поясненнях, чому вони на Євромайдані, студенти щиро зазначали: аби мати можливість вчитися не тут; аби могти безперешкодно їхати звідсіля; аби примкнути до набагато кращого світу, ніж Україна; аби запозичувати те, на що Україна самотужки не здатна онтологічно. Важко судити, чи є в цій мотивації щось трепетно-патріотичне, - але треба визнати: превалював протест проти України, яка категорично не влаштовує молодих людей. Бажання відчинити українську клітку пересилювало бажання зробити її придатною для життя. Студенти мріяли (і мріють) бути частиною прогресивного світу, в якому Україна була би для них просто країною походження, котру вони люблять не лише з епіцентру. В якусь мить львівська молодь прозріла, що синій прапор із 12-ма золотими зірочками - це їхній рідний прапор. І що синьо-жовтий стяг нічого не означає сам по собі - якщо поруч немає прапора Євросоюзу. Гасло "Україна - це Європа" звучало для них не асимілятивно, а гостинно, привабливо й по-рідному. Студенти своїм неймовірним зривом приліпили Україні через дефіс обов'язковий додаток - Європа. Це не був зрив за свою теперішню Україну. Це був зрив за свій майбутній дім - Україну в Європі. Лишень Україна - це замало. Більше того - це принизливо. Львівський Євромайдан - це явище проти України без Європи.

Такий вибух прорвав українську герметичність. Передислокувавшись до Києва, гасло "Україна - це Європа" поклало край приреченому відчуттю замкнутості. Країна заразилася причетністю до чогось не до кінця зрозумілого, але безумовно кращого. Львівська молодь стала автором показового відторгнення всіх українських рецидивів. Ніяких партійних прапорів, тільки національний і європейський! - ця геніальна вимога викликала шквал аплодисментів по всій країні. Це навіть не вимога, це - небачений досі подвиг. Львівські студенти вперше й одностайно виступили проти типово української (типово львівської теж) звички перетворювати будь-яку акцію в партійний мітинг, де учасників менше, ніж партійних символів. Львівський Євромайдан успішно поламав цю практику і започаткував новий тренд - поступатися своєю партійністю в ім'я вищої мети. Включно до 1 грудня ця парадигма нової надпартійної реальності діяла і тішила око навіть простих партійців. У Львові серед студентів із самого початку були цілі середовища партійних молодіжок - але нікому з них рука не піднялася принести на майдан партійний стяг. Уявіть собі 50-тисячну площу, вщерть забиту українськими та європейськими прапорами. Такий градус однодумства, надпартійної солідарності і бажання вийти за межі вузьких ідеологічних детермінізмів стався вперше. Старші люди це вітали і мало не плакали від розчулення. Вони побачили в надпартійній молоді шанс на подолання дрібного розбрату та безглуздої конкуренції на мізерному клаптику. А ті тримачі, які хотіли звично помахати своїми фанами, - відчули щось схоже на сором. Вони враз усвідомили свою дріб'язковість і зайвість. Питання "а чий то мітинг?" раптом зазвучало напрочуд дрімучо й допотопно.

Львівський Євромайдан був не просто безпартійним - він був виразно антипартійним. Це була форма протесту проти все тієї ж української дійсності, від якої захотіли відмежуватися молоді люди, що житимуть не в Україні, а в Європі. Вимога прибрати партійну ідентичність - це ключовий здобуток Євромайдану-2013. Місцеві партії, які звикли до проплачених нечисленних дійств згідно з кошторисом, умить запанікували. Вони побачили разючу різницю. І разючу загрозу. Проста, подекуди аполітична молодь може зібрати 50 тисяч без жодної допомоги та символіки, - і тисячі львів'ян почали масово підтримувати майдан у першу чергу через його антипартійність. Я бачив ці незадоволені гримаси місцевих партійців - особливо тих, які вважають себе монополістами на партійному ринку (в значенні базару). Невипадково першими нерви здали у "Свободи". Їхній штатний істо(е)рик Ю.Михальчишин (публіцистичне псевдо - Нахтігаль) намагався силоміць зламати антипартійний настрій львівського Євромайдану - і жорстко обламався під вигуки "Ганьба". Нічого здоровішого і обнадійливішого я не бачив.

Включно до кривавої суботи Євромайдан почав стрімко загасати тільки через те, що партії переламали антипартійний дух студентського зриву. Все, що було опісля масакричного побиття в останню ніч листопада, перестало бути прямим продовженням студентських акцій. Однак найважливіший вклад антипартійного Євромайдану, який зі Львова переїхав до столиці, - це зашкальний рівень недовіри до партій, у тім числі опозиційних. На теперішньому - уже з партійним сегментом - Майдані панує безпрецедентно високий рівень вимог, скепсису та претензій до політиків. Майдан наче терпляче дозволяє політикам постояти поруч, поексплуатувати переваги депутатських мандатів. Усе це - родом зі Львова. Це те найкраще й найновіше, чим львівський Євромайдан заразив решту країни.

Країні ще неодмінно знадобиться винайдений у Львові спосіб нейтралізації усіляких партійних крикунів. Націоналістична риторика, обкатана у спальних районах Львова, виявилася цілковито безсилою перед мовою молодості, мовою мрії, наїву, креативу й позитиву в центрі міста. Націоналістична риторика поділу на запеклих ворогів чи просто недругів повністю капітулювала перед синьо-жовтим та європейським прапорами. Ба навіть кричалка "хто не скаче - той москаль" у Львові навіть близько не мала прямого значення. Тому що цю кричалку придумали і скандували не місцеві нацики, а світлі задерикуваті студенти з посмішками на обличчі. Вони застосовували її як жарт, як невинний прикол, без найменшої нотки нетерпимості. Я бачив, як типові (за місцевими мірками) москалі заповзято стрибали під цю кричалку, бо не вважали її серйозною, не прикладали її до себе. Та сама кричалка у Львові й Києві у двох різних виконаннях - це дві різні емоції. Ось чому в столиці вона не прижилася - антураж і смислове навантаження інші. Ось чому весь на понтах Михальчишин геть загубився на київських пагорбах, а "орлиця" та членкиня КПСС відривається хіба що в блогах. Завдяки Львову, який пройшов щеплення від беззмістовної радикальної демагогії, сучасний Майдан перестав бути вузько-українським, етнічним, бандурним, односторонньо бандерівським. Він переріс у забарикадовану й високоорганізовану Європу - ліберальну Європу, яка на одному майдані поміщає і правий сектор, і ЛГБТ-спільноту, і козаків, і російськомовних, і агресорів, і священиків, і бандерівців, і інтелектуалів, і просто бабусь. Всеохопна матриця Майдану, заснована у Львові з вертикальним маркером "Слава Україні - героям слава" і горизонтальним принципом співіснування всіх підряд, спрацювала.

Львів теж драматично переживав усі трансформації Майдану. Студентська фаза була найсвітліша та найщасливіша. Протестна фаза, що триває від кривавої суботи, менше тішить і більше мобілізує. Передреволюційна фаза вмикає зовсім інші мотиватори - затятість іти до кінця, інакше пересадять усіх. Якою б не була наступна фаза - чи то революційна, чи то конструктивно-відкатна, - Майдан уже відбувся - насамперед для його зачинателів та учасників. Львів дуже добре запам'ятав автора всенародного збурення. Це простий львівський студент, який, не маючи особливого плану та стратегії, не побоявся підняти руку на усталені стигми українського буття. Він чітко сказав: або європейська Україна - або ніякої України! Досить бавитися в партійний міжсобойчик! Політиків треба хіба що терпіти й нещадно дисциплінувати! А заради змін варто навіть життям ризикнути.

Україна не доклала жодних зусиль, аби планомірно виховувати цю молоду генерацію. Вона проявила себе тільки завдяки тому, що ретельно леліяла свою "неукраїнськість", формувала свій світогляд на антитезі до всього, що відбувалося в неї під носом. Ніхто навіть не підозрював, що в країні вигулькне такий масив контр-системних людей. Вони проявилися тільки ціною внутрішнього опору власній країні. Ми ніколи не дізнаємося прізвищ цих героїв, і в цій анонімності є щось глибоко жертовне. Результат ми бачимо вже тепер.

Будь-який бездумний радикал розцінюється Майданом як провокатор. Тітушок навчилися бачити за кілометр. Політиків оцінюємо крізь добре протерту оптику. Самоорганізація Майдану - на небаченому рівні. Всі, хто проти, виглядають убогим ретроградним совком. Жодного скандування прізвищ, жодного лідера в умі. Львів може пишатися тим, що експортує в столицю не майбутніх членів партії та уряду, а майбутніх громадян Європи. І, хоча до євросоюзівського кордону - 70 км зі Львова, все нові й нові мітингарі долають 600 км до Києва. Це боротьба не за Україну (як пафосно тішать себе потріпані часом патріоти) - а за Європу в Україні. Чи навпаки. Це вже не має значення.