Боляче

Чи багато передач на нашому ТБ було присвячено тому, що біля витоків правлячої партії стоять кримінальні елементи? Чи багато публіцистичних, просвітницьких програм з'являється на провідних українських телеканалах? Запитання риторичні, бо відомо, що на нашому ТБ всі здебільшого танцюють та співають. Ось і народ тепер ночами танцює і співає на Майдані, щоб не змерзнути. Звісно, у фестивальному житті Майдану багато радості, багато душевного піднесення. Та це - далеко не вся правда. Там значно більше напруги й небезпідставних побоювань за здоров'я та життя мітингувальників, які, за наказом влади, що живе брехнею, знову можуть бути покалічені силовиками. Там, на Євромайдані, є БІЛЬ.

3 грудня багатьом було боляче чути про провал голосування відставки уряду. Боляче навіть не тому, що при владі й надалі залишаться корумповані чиновники - хіба мало їх траплялося на нашому віку. Боляче було за те, що справедливість, на наше розуміння, укотре не восторжествувала, і люди, які заслуговують покарання, пішли з Верховної Ради переможцями.

Про те, що це перемога Піррова, що незабаром вона обернеться нищівною поразкою, того дня не розуміли не тільки міністри, які змінили розгубленість на впевненість, а й багато розчарованих таким поворотом подій євроінтегрантів.

Це розуміння доступне лише тим, хто вірить, що правда, справедливість, добро завжди перемагають.

Але, щоб мати цю непорушну віру, треба самому жити по правді. Саме про неї, про правду, про те, що спроби піти з нею на компроміс рано чи пізно приводять до болю, і йтиметься в цих нотатках.

Болю українській, а вслід за нею - і світовій спільноті, яка співчуває нам, за останній тиждень довелося пережити чимало. Він був особливо сильний від того, що безневинних людей жорстоко били нацьковані злочинною владою садисти у формі захисників народу, який годує своїх катів зі своєї ж кишені (як стало відомо, МВС недавно з поповнюваного у тому числі й безневинними жертвами бюджету витратило майже 6 млн грн на придбання додаткових засобів для розправи з народом).

Наче сіллю на свіжі рани телебачення та Інтернет сипали кадрами розправи над лежачими беззахисними людьми, яких "захисники народу" били кийками та чобітьми.

Невдовзі з'явилися свідчення очевидців, котрі розповідають, як бандити у формі, захист від яких у нашій державі тепер вважається злочином, фотографувалися поруч зі своїми жертвами, ставлячи при цьому ноги на розбиті кийками голови людей, що знемагали від болю.

Як таке могло статися в країні, котра багато десятиліть поспіль постійно показує фільми про злочини фашистів, які фотографуються на тлі своїх жертв?

Це запитання не знаходить відповіді у свідомості, що пульсує від болю...

Болю, викликаного співчуттям до жертв і гнівом до злочинців. Болю, який шукає справедливості.

Після всього цього уряд, що формально вибачився, розпочав у судах розправу над побитими демонстрантами, але не відкрив жодної кримінальної справи проти розперезаних силовиків, пішов із Верховної Ради переможцем.

Несправедливо? Дуже!

Але лише на наш погляд, сильно звужений напівправдою, до якої ми давно звикли.

Якщо ж подивитися на ситуацію ширше, то виявиться, що правда, справедливість (а ці поняття неподільні, бо об'єднані одним коренем) продовжують тріумфувати.

Завжди торжествуюча вища Справедливість полягає в тому, що біль, завданий кому-небудь заради егоїстичних цілей, неодмінно повернеться сторицею.

Від цього болю, що повертається, всіх причетних до побиття безневинних людей відділяє лише Час.

Він же тепер і проявив наш біль, якого ми прямо чи побічно завдаємо іншим.

Поруч із кадрами побиття демонстрантів нам транслюють утішні кадри з життя Євромайдану. Скільки там уже з'їдено ковбаси, сала та м'яса, достатком яких у своєму таборі так пишаються революціонери.

Хтось із них заради того, щоб показати свою зневагу до ворогів, навіть носив на палиці свинячу голову з надітою на неї шапкою-вушанкою…

А тепер подивимося, як напівправда, що ніколи не стає правдою, а лише з нагромадженням перетворюється на велику брехню, привела нас до нинішньої трагедії.

Чи знають про тісний зв'язок правлячої партії з кримінальним світом європейські політики? І якщо знають, то чому подають злочинцям руку, чому сідають за стіл переговорів із корумпованими "уркаїнськими" політиками, які не один рік коять у країні безчинства? Чи знають комісари Євросоюзу, що вибори в Україні відбуваються з великими порушеннями закону, а коли так, то і нинішній президент, і Верховна Рада, якщо дотримуватися Правди, не можуть вважатися легітимними? Якщо ж не знають, то просто не розуміють, перед ким відчинили двері свого затишного європейського дому і з ким вели переговори (з людиною, котра живе за законами зони і тому вірить лише в дію грубої сили). А якщо все-таки знають, то чому навіть тепер, коли "уркаїнська" влада показала свою злочинну, кримінальну сутність, мають із нею справу й закликають опозицію до переговорів із бандитами? У Януковича та компанії є презумпція невинності, вина має бути доведена в суді? А в кинутих за ґрати побитих демонстрантів вона теж є у країні, де немає суду, а панує лише судилище? Чому рахунки злочинних політиків досі не заблоковані і їх приймають на вищому рівні в цивілізованих, як нас запевняють, європейських органах влади? Якщо чесно відповісти на поставлені запитання, то виявиться, що правда полягає ось у чому: у побитті людей винна не тільки наша влада, а й усі ми, що погодилися жити під ярмом братви.

Кров побитих на Майдані та Банковій безневинних людей - також і на білих манжетах західних політиків, готових до співпраці з цією братвою.

Нам важко приймати правду. Бо ми від природи схильні до обману.

Правда нам незручна. Бо вона вимагає принциповості, чесності, моральної чистоти, до яких ми не готові. Але напівправда, хоч би як вона маскувалася під правду, ніколи не стане нею, а лише перетвориться на одну велику брехню. І ця брехня рано чи пізно вибухне великим болем. Що й сталося в Україні.

Толерантність, тим паче продиктована байдужістю, - не найголовніше надбання людини. Вище в ієрархії людських цінностей стоїть, наприклад, співчуття, викликане відданістю правді. А отже, воно не дивиться байдужо на обман та маніпуляції, які тонко застосовують і західні політики для того, щоб спрямовувати маси в потрібне їм русло.

Головний обман, яким Захід не одне століття частує світ, полягає в тому, що людина є лише тіло, а тому смертна. Із цього випливає, що людині потрібно жити для того, аби споживати, споживати і ще раз споживати. Споживати продукти і предмети побуту, технічні новинки і твори мистецтва, нарешті - споживати одне одного в сенсі використання ближнього в рамках побудованого на напівправді закону. Ідеологія і практика консюмеризму, звісно ж, набагато привабливіші й приємніші, ніж ідеологія та практики диктатури, яка маніпулює зазвичай національними та класовими почуттями. Але й вони не менш згубні для душі.

Про душу в суспільстві, яке живе напівправдою, говорити не заведено. І навіть якось непристойно. Тим часом саме в часи соціальних та інших катаклізмів, у смугу яких знову потрапила наша країна, є можливість узріти правду, котра свідчить про те, що пожива потрібна не тільки тілу, а й душі.

І цією поживою саме і є правда, істина, без якої ми приречені на небуття.

Про те, наскільки згубна брехня, свідчить поведінка нинішньої влади.

Вона настільки не хоче знати правди, навіть напівправди, що вірить, буцім Майдан можна залякати. Можна розігнати силою. Вірить у те, що в неї в цій країні є майбутнє.

Про те, яку силу дає людині істина, свідчив виступ на народному вічі екс-глави УГКЦ кардинала Любомира Гузара, який живе праведним життям. А праведність і правда - однокореневі. Виступаючи перед сотнями тисяч громадян України, він говорив дуже тихо. При цьому кожне його слово проникало в серце, бо було наповнено правдою.

А ось політикам, які рідко живуть правдою, доводиться привертати увагу народу на Майдані силою свого голосу та темпераменту.

Про те, що сила міститься саме в правді, свідчить життя нинішнього Майдану, який рухається до самої правди.

Життя на барикадах побудоване на жертві, а правда свідчить про те, що любов, яка й становить суть, силу та сік життя, завжди жертовна.

Тому Україна, яка зібралася на Майдані, хай навіть поки що не досягла вищої правди, так вражає європейців, які будують своє життя не на жертві, не на любові, а на вигоді.

А що буде з Україною, якщо вона зможе вибудувати своє майбутнє на правді? Тоді, можливо, не ми проситимемося до Європи, а вона - до нас.