КРИЗА ОПОЗИЦІЇ

Бліцкриг опозиції не вдався. Саме така невтішна думка гуляє нині в середовищі самої опозиції. Опозиційним середовищам не вдалося вповні опанувати зимову політичну кризу і змусити владу рахуватися з собою - принаймні, перетворитися на реальну противагу владі у свідомості більшості населення України. Тепер, після політичної кризи в державі, починає поступово намічатися криза опозиції.

Касетний скандал і справа Гонгадзе стали каталізаторами антипрезидентських виступів і сприяли згуртуванню опозиції. Проте опозиція допустила кілька суттєвих помилок, з яких потрібно зробити висновки.

1) По-перше, опозиції можна сміливо ставити слабеньку трієчку за організаційні моменти. Надто вже бракувало добрих орговиків, які би налагодили не так зв’язок між окремими регіонами, як систему відповідальності і дисципліни у опозиційному середовищі. Досвід історії вчить, що наскільки важко підняти українське Гуляй-Поле, настільки й важко його утримувати в певних рамках і спрямовувати в потрібному руслі. Більше того: масам, які підтримували опозицію, потрібно було організовувати вишколи, тренінги з питань поводження під час вуличних акцій, агітаційно-пропагандистську підготовку. Дисципліна привертає на свій бік симпатії значно ширших мас, аніж анархія.

Розуміння всього цього приходило в ході «революції». І тому було цікаво спостерігати студентську ініціативу по проведенню «вишколів». У ході спілкування зі студентами і їх інструкторами я для себе з’ясував чимало цікавого. Наприклад, що під час використання проти демонстрантів сльозоточивого газу необхідно дихати через фільтр від сигарети і про всяк випадок варто взяти з собою на демонстрацію окуляри для плавання. Також я дізнався про засоби боротьби проти «беркутівців» і навіть про те, що під час розклейки листівок потрібно витрачати 17 грамів клею на один аркуш формату А-4.

Питання: а де були ці поради на початку «революції»? Невже всі готувалися до того, що Кучма зречеться влади, послухавши власний голос на касетах? Чи що Президента замучить совість при постійній апеляції до пам’яті про Гію Гонгадзе?

По-друге, опозиція захопилася роботою серед міського населення, залишивши в стороні периферію. Село було залишено практично поза увагою агітаторів. Проте криза припала на «мертвий сезон» для селян, і у даному випадку необхідно було подбати про популярні гасла, які могли би сколихнути село. Скажімо, у середині січня у багатьох українських селах, де проведено газ, почав падати тиск у трубах. Народ по своїй простоті, не знаючи навіть про існування «Ітери» та українсько-російських домовленостей, почав пов’язувати цей прикрий момент з відставкою Юлії Тимошенко. «Ось доки була Юля - доти й газ нормально подавали», - обурювався народ на моїй рідній Уманщині. Дай у цей час селянам гасла і платформу - вони би бодай на відсотків 10 включилися в «революцію». А так - дочекалися посівної. (Пам’ятаєте, ще Володимир Мономах на Долобських озерах настоював, що у похід потрібно виступати ще до того, як засіють ниву; з 7 квітня за агрокалендарем та традиціями починається пора польових робіт - тобто, село для опозиції втрачено).

По-третє, опозиція так і не спромоглася витворити якийсь єдиний керівний орган на зразок Директорії 1918 року - аби на чолі об’єднаного антирежимного руху змогли стати не півтора десятка, а 3 - 5 лідерів, якщо вже важко знайти єдину і загальноприйняту харизматичну постать. «Добре, Україна - без Кучми, а хто замість Кучми?» - запитували в народі. Більшості потрібна була визначеність. Більшість не могла мислити категоріями «колективний лідер» чи «з лідером визначатимемося потім». Більшості хотілося побачити цього лідера - доброго чи поганого.

По-четверте, опозиція надто захопилася Ющенком і від цього захоплення також чимало потерпіла. Сам Віктор Андрійович не став героєм-суперменом, яким його бажали бачити опозиціонери (згадаймо його політичну манірність протягом останніх місяців та загравання то з опозицією, то з олігархами, або й ту ж таки «заяву трьох»). Його присутність у владі і належність Ющенка до Системи обеззброювали багатьох тих, хто бажав боротися проти цієї ж Системи. Віктор Пинзеник на нещодавній раді партії «Реформи і порядок» заявив, що «Віктора Ющенка партія підтримує і далі як прем’єра-реформатора. Партія постійно була у опозиції до Системи. У цьому розумінні Віктор Ющенко також є опозиціонером, оскільки сприяє руйнуванню нинішньої системи». І такою є думка багатьох центристів - не треба виступати проти Кучми, аби не нашкодити Ющенкові. Опозиція сама підказала владі два цікавих кроки:

1) переключити увагу загалу з «поганого» Кучми на «доброго» Ющенка (мовляв, доки ви тут воюєте з Кучмою, олігархи готують скинення Ющенка - давайте не займатися дурницями, а підтримувати прем’єра; звідси - і численні мітинги на підтримку Ющенка, і збір підписів, який навряд чи допоможе Віктору Андрійовичу у випадку, якщо Президент захоче його «здати» (хоча, з іншого боку, це може бути непогана база даних для когось перед майбутніми парламентськими виборами);

2) залишити Ющенка як символ реформ, оточивши його всуціль представниками генералітету і ставлениками олігархічних кіл. Такий собі симбіоз «реформ» і «порядку».

Молодше покоління опозиціонерів особливо гостро відчуває натягнутість ситуації довкола Ющенка. «Чи потрібен нам Ющенко будь-якою ціною? Чи потрібен нам Ющенко тільки тому, що він Ющенко? Чи не краще йому піти у відставку і чесно заявити про свою підтримку опозиції?», - запитують вони. Але ж Ющенко вже відверто задекларував - причому неодноразово - свою позицію. Він - разом з владою і в опозицію йти не збирається. «Ющенко більш небезпечний, аніж Кучма, оскільки він є Кучмою з білою хустинкою у нагрудній кишені, представником системи, який набрався європейських звичок», - стверджував Олесь Доній. Недопущення критики прем’єра могло бути вигідним тільки тоді, коли би опозиція чітко і однозначно наголосила б на неприпустимості перетворення кризи політичної на кризу економічну. Але це гасло якщо і прозвучало - то надто тихо і нечутно. Для загалу стало зрозуміло, що опозиція залежить персонально від Ющенка (особливо враховуючи статті у «Часі», де вже прогнозуються перехід Ющенка у опозицію і навіть склад очолюваного ним «тіньового кабінету»).

Можна наводити чимало інших аргументів на користь тези про те, що опозиція упустила чимало моментів і не використала безліч несвідомих «пасів» з боку влади. Здається, опозиції самій не вірилося у те, що вона перетворилася на доволі помітну силу і може протистояти Президенту. Тарас Чорновіл не випадково вказав на наявність «дурнуватої» влади, яка робить помилки, і «безголової» опозиції, яка цими помилками скористатися не вміє.

Попри все, опозиція ше не програла. Потерпіла поразку тактика бліцкригу - «блискавичної війни». Потрібно готуватися до затяжних позиційних «боїв». Тарас Стецьків, виступаючи на семінарі «Україна після Кучми» наприкінці березня цього року, слушно зауважив: перший активний виступ опозиціїї проти Мілошевича у Югославії відбувся ще у 1992 році. Нашій опозиції - лише кілька місяців.

2) Поразка «бліцкригу» і невиправдання надій на швидке завершення процесу відставки Леоніда Кучми та його оточення призвели до деякого розчарування в потенційних можливостях опозиції. Почало з’являтися напівпараноїдальне відчуття того, що затягування «революції» комусь вигідне. Погляньте на повідомлення інтернет-сайтів, і ви побачите, кого тільки сватають у «батьки» касетного скандалу в Україні. Тих, кого можна було би вважати ініціаторами і замовниками акції Мороза - Мельниченка, можна поділити наступним чином:

а) оточення Президента (есдеки, трудовики, Є.Марчук);

б) російські кола (В.Путін, Л.Черной);

в) західні кола (К.Паскуале, адміністрація США, Дж.Сорос, «Shell», Німеччина).

Очевидно, правда про касетний скандал випливе не скоро. Більше того: всієї правди ми ніколи не знатимемо. І свої здогади зможемо будувати лише на емпіричному матеріалі: хто з цього найбільше скористав? Хто себе і як поводив? Хто взяв найбільші дивіденди? Є лише дві сили, які неможливо запідозрити в організації революції: Леоніда Кучму та нинішню опозицію.

Відчуття того, що нинішніми опозиціонерами вдало маніпулюють, посилюється не лише від того, що основні політичні процеси в Україні нині відбуваються поза участю опозиції. Доки відбувалися війни опозиціонерів з Президентом і його адміністрацією, в Україні поступово відбулася зміна зовнішньополітичних орієнтирів - з Заходу на Схід. Відбувся «перерозподіл» влади - від олігархів ініціативу поступово перехопили регіональні лідери - переважно за матеріальної підтримки двох гілок донецького клану. Відбулися зміни у парламенті і в уряді. І все це - фактично без участі опозиції.

Навіть процеси в опозиційному середовищі починають провокувати невдоволення окремих опозиціонерів. Можливо, що в опозиції очікується «другий призов» - переважно з середовища Народного руху України, Українського народного руху та «Реформ і порядку». Але це може відбутися лише за умови відставки Віктора Ющенка. «Свіжа кров» не означатиме якісне покращання опозиції. «Старі» опозиціонери (не за віком, а за стажем) будуть вороже ставитися до «новобранців». Спробуйте поєднати в одній структурі Чорновола і Кендзьора - і це лише один вузол суперечностей, яких накопичилося чимало.

Проте на «весняний призов» опозиція вже очікує. І навіть починає ділити портфелі. Ось проект тіньового Кабінету міністрів за версією «Часу», який може утворитися після відставки Віктора Ющенка. Прем’єр-міністр - В.Ющенко, перший віце-прем’єр - А.Матвієнко, віце-прем’єр з гуманітарних питань - С.Головатий, віце-прем’єр з ПЕК - Ю.Тимошенко, урядовий секретар - С.Соболєв, міністр оборони - З.Ромовська, міністр закордонних справ - Б.Тарасюк, міністр внутрішніх справ - Ю.Кармазін, міністр АПК - Р.Шмідт, міністр промислової політики - М.Павловський, міністр економіки - С.Терьохін, міністр фінансів - О.Турчинов, міністр науки і освіти - К.Ситник, міністр праці та соціальної політики - Є.Жовтяк, екоміністр - О.Мельников, міністр культури і мистецтв - М.Косів, міністр юстиції - В.Стретович, міністр транспорту - І.Салій, міністр у справах сім’ї та молоді - В.Онопенко, міністр з питань надзвичайних ситуацій - Ю.Костенко, голова держкомітету з питань інформацуійної політики - М.Томенко, генеральний прокурор - В.Шишкін, голова СБУ - О.Жир.

Навіть нефахівцеві видно, що подібного роду «уряд» має стати своєрідним компромісом між чотирма партіями - НРУ, УНР, «Батьківщиною» та ПРП. А де ж соціалісти, які чимало сил доклали у першому турі «революції»? А як пояснити Тарасові Чорноволу і Тарасові Стецьківу, що вони мусять поступитися місцем в уряді більш революційним і більш заслуженим Соболєву, Терьохіну, Косіву? Я особисто цих людей під час підготовки різноманітних акцій не зустрічав. Та й Романа Михайловича Шмідта в революційних пориваннях ніколи не міг запідозрити. А як в одному уряді сполучити таких антиподів, як Зорислава Ромовська та Роман Шмідт, між якими, до речі, не завершено судову тяганину?

Хочеться вірити, що тіньовий уряд - це лише проект газети «Час», якому не суджено збутися. Але подібного роду проекти також провокують не надто здорові тенденції. І чим більше затягується революція, тим більше шансів на те, що повториться традиційна схема: великий буни - поділ на жирондистів і якобінців - взаємпопожирання - самопожирання - прихід Наполеона. Українського Наполеона покищо не видно. Але він з’явиться наприкінці - просто не втілено весь логічний ряд за фоанцузьким сценарієм кінця ХУІІІ століття

3) Однією з ознак «кризи опозиції» і намагання навмання намітити тактику після поразки бліцкригу є теза Юлії Тимошенко про необхідність провести референдум про недовіру Леонідові Кучмі. Про референдум Юлія Володимирівна твердить ще від того часу, як вона вийшла з Лук’янівського СІЗО. Але найбільш концентровано ця ідея прозвучала минулої суботи, під час засідання Форуму національного порятунку.

Логіка Юлії Тимошенко проста: ми не можемо послати Кучму у відставку, доки не продемонструємо волю народу. Інакше на будь-який закид опозиції Кучма відповідатиме: «У мене - підтримка 16 мільйонів населення України». Юлію Володимирівну підтримав і Олександр Мороз, який хотів розпочинати підготовку до референдуму «вже негайно».

Однак ця ідея не позбавлена вад і слабких місць. І вони навіть домінують над зовнішньою привабливістю ідеї референдуму.

По-перше, зосереджуючись на ідеї референдуму, ми персоніфікуємо ворога. Всі сили опозиції тоді буде спрямовано проти Кучми, а не проти системи, яка породила Кучму. Бити потрібно не по наслідках, а по причині, а референдум не вирішує цієї проблеми.

По-друге, технічно референдум нині майже неможливий. Тарас Чорновіл наголошував на тому, що «реально зібрати, а не переписати з якихось відомостей три мільйони підписів, коли люди мають поставити і свій номер паспорта і адресу - адже дуже добре будуть знати, що в тому ж Кіровограді чи Полтаві запропонують написати заяву на звільнення - сьогодні цих підписів ми можемо і не зібрати». Якщо за Віктора Ющенка вдалося зібрати трохи більше мільйона підписів, то проти Кучми цих підписів буде ще менше - особливо враховуючи обмежений термін збору підписів. Страх в народу до кінця подолати ще не вдалося.

По-третє, у старому Законі про референдум передбачено, що комісії формуються владою, а під час голосування не передбачено такого моменту, як наявність спостерігачів. Новий Закон про референдум ще не підписаний Президентом і сподіватися, що він не сьогодні - завтра вступить у силу - не доводиться.

По-четверте, референдум, якщо і відбудеться, то припаде на момент, коли основні зусилля політичних партій будуть спрямовані на виборчу кампанію - не варто забувати, що попереду у нас парламентські вибори. Захопившись ідеєю скинення Кучми опозиція може програти вибори. І тоді олігархічно-комуністичний парламент зможе відкинути вбік, на маргінес і самого кучму, і опозицію - маври зроблять свою справу і зможуть піти геть. А що стосується посиленої передреферендумної агітації - то попереду літо, і народ не надто сприймає агітацію у період відпусток.

По-п’яте, не варто відкидати тієї можливості, що Леонід Кучма сам підтримає ідею референдуму «за народною ініціативою» і продемонструє опозиції «всенародну любов» щодо себе. Такої поразки опозиція не витримає. 10 квітня, до речі, Кучма вже заявив, що він не проти референдуму, але не бачить можливості для його втілення.

Хоч би як там було, але не варто забувати і про рішення Конституційного суду України заборонити референдуми щодо довіри чи недовіри органам державної влади. Вадим Долганов у «7 днях» навіть зіронізував: «Доведеться, мовляв, опозиції, самій і підписи збирати, і комісії формувати, і бюлетені рахувати. Тільки чим тоді такий референдум відрізнятиметься від звичайного соціологічного опитування?» Тим більше що Леонід Кучма навіть після вдало (з точки зору опозиції) проведеного референдуму зможе заявити: «Ви відмовилися визнавати мій референдум, а я не визнаватиму ваш» - і навряд чи погодиться піти у відставку навіть під тиском такого потужного аргументу, як воля народу. На тиск Європи і світового співтовариства також розраховувати не доводиться - Європа нам, як ми знаємо, давно не указ.

В даній ситуації народні депутати Тарас Стецьків і Тарас Чорновіл вказали на небезпеку персоніфікації влади: Кучма може бути усунений самими олігархами, а на його місце прийде Тигипко, Азаров чи Медведчук. І саме тому вони виступають з відвертою критикою референдуму (цю позицію одне електронне видання вже поквапилося охарактеризувати як «Стецьків проти Тимошенко»). Проте очевидною є необхідність не просто критикувати позицію Тимошенко, а й пропонувати конкретні шляхи діяльності опозиції.

Нині ситуація є такою, що політик, який запропонує найоптимальніший шлях розвитку і діяльності опозиції в нових умовах - умовах «затяжної революції», автоматично перетвориться на лідера опозиції. І не треба переживати, що сама опозиція може пережити ряд мутацій і змін. У небуття можуть піти одні структури, натомість активізуються інші. Так само на маргінес ризикують відійти одні політики, але на зміну їм прийдуть інші - з новим баченням проблем і шляхів їх вирішення.

4) В умовах розвитку опозиції після провалу бліцкрігу в доволі-таки цікавій ситуації опинилася одна з опозиційних структур - Громадський комітет опору «За правду!» У грудні минулого року це об’єднання утворилося як регіональна опозиційна група, яка поставила собі за мету моральне оздоровлення суспільства. Зовнішній ідеалізм і відірваність від проблем сьогодення компенсувався тим, що у комітет «За правду!» увійшли люди, яких ніяк не можна вважати романтиками від політики. Це - народні депутати Т.Стецьків і Т.Чорновіл, лідер студентської революції 1990 року Маркіян Іващишин, журналісти, бізнесмени, науковці, студенти.

«За правду!» на відміну від інших комітетів (ФНП, УБН) мали кілька переваг. По-перше, вони мали більш поміркований характер, що сприяло ширшому залученню в комітет і в опозиційний рух представників інтелектуальних кіл. По-друге, «заправдівці» розробили доволі цікаву і таку, що стала за короткий час популярною символіку. По-третє, акції «За правду!» відрізнялися організованістю, лаконічністю, влучністю і були позбавлені банальності та несмаку. По-четверте, ідеологія Комітету била по підсвідомості людини, оскільки зачіпала питання моральності, духовності, суспільного катарсису. По-п’яте, ГКО «За правду!» почав налагоджувати мости між суспільним рухом і Церквою. По-шосте, він найбільше працював у студентському середовищі і зумів зацікавити студентство. По-сьоме, саме «За правду!» першим виступив з питанням: добре, Україна без Кучми, але що буде після Кучми? Можна нараховувати й інші плюси ГКО «За правду!»

Хтось звинувачував «заправдівців» у надмірній поміркованості. Хтось захоплювався естетикою акцій у Львові. Між тим тривалий час комітет «За правду!» сприймався як акція львівська, а не загальноукраїнська. Таке сприйняття акції тривало до 9 березня, коли у Києві відбувся з’їзд ГКО «За правду!». Того ж дня київська міліція побила учасників акції і цим самим сприяла поширенню інформації і більшій популярності руху в Україні і поза її межами. Те, чого би самі «заправдівці» досягти не змогли б - масової блискавичної «розкрутки» - за них зробила влада. Протягом короткого часу виникли осередки «За правду!» по цілій Україні. Особливо популярним рух став у середовищі студентів.

Водночас намітилася ще одна цікава тенденція. Студенти, яких побила і затримала київська міліція, радикалізувалися, озлобилися, і як наслідок, дії «За правду!» протягом березня цього року максимально наблизилися до дій УБК чи Форуму національного порятунку. З’явилося і два погляди на подальшу діяльність «За правду!». Одна частина «заправдівців» наполягала на тому, аби уніфікувати дії комітету і скерувати його діяльність в руслі Форуму національного порятунку, інша вважала, що «За правду!» має бути самостійним опозиційним рухом, який не мав би підпорядковуватися Форуму. На думку перших, необхідно доводити єдність опозиційних сил і не можна розпорошувати сили на тому етапі, коли потрібна згуртованість. На думку інших, у 1990 році «Народна Рада» і «реальні» політики, висловлюючись жаргонною термінологією, «кинули» тодішнє студентство і чому не чекати такого ж «кидка» нині з боку таких «зубрів» політики, як Юлія Тимошенко чи Олександр Мороз, з якими комітет поки що не може змагатися?

Зауважимо: поки що! Світовий досвід вчить, що помірковані течії на етапі «спаду» революційного руху і переходу його в затяжну форму починають відігравати більшу і помітнішу роль, аніж радикали. Згадаймо радикальний рух Балгангатагара Тілака у Індії і помірковану, напівфілософську-напівірраціональну течію Мохандаса Карамчанда Ганді. Згадаймо поміркованих кадетів у Росії між першою та другою революціями. Згадаймо галицьке Українське національно-демократичне об’єднання, яке до 1939 року було наймасовішою і найвпливовішою українською політичною силою в Галичині - незрівнянно масовішою, ніж радикальна ОУН.

Не відкидаючи гасла зміни системи влади в Україні, комітет «За правду!», очевидно, може зосередитися нині на кількох моментах, які сприятимуть його подальшому розвитку. Першим таким моментом може стати інституційна розбудова українського суспільства і розробка дієвих механізмів громадського контролю над системою влади, вироблення конкретних пропозицій по зміні влади та законодавства. Другим моментом - контроль над виборами. Третій - налагодження стосунків з Церквою і перетворення на певну інституцію-посередника між Церквою і політикумом (ті функції, які на Заході виконували лицарські ордени). Четвертим моментом є робота на селі та серед студентства, інших корпоративних груп з агітаційно-пропагандистською метою. Шосте - це моніторингова діяльність з метою інформування світового співтовариства про стан справ в Україні. Таким чином, «За правду!» може перетворитися на політично визначену, доволі розгалужену в організаційному плані, ієрархізовану, з добре поставленою системою підбору і підготовки кадрів громадську організацію з внутрішньою дисципліною, ідеологією, принципами роботи. Не треба іронізувати: мовляв, чергова парамілітарна структура. Існує дисципліна і самоорганізація галицького типу, яка чудово проявила себе у Києві у 1918 - 1919 роках і яка базується на традиційній германській моделі. Саме вона може лежати в основі організаційного моменту в діяльності «За правду!»

Що стосується решти опозиційних структур - ГКО «За правду!» може делегувати одного-двох представників у Форум національного порятунку для забезпечення взаємної поінформованості про акції обидвох структур та задля недопущення діяльності, спрямованої на взаємопоборювання.

У такому випадку зникне і почуття маніпульованості, і побоювання, що хтось знову когось «кине» і використає у своїх цілях, і навіть той-таки референдум за ініціативою Юлії Тимошенко перетвориться на річ, підтримка якої стане справою совісті кожного, а не опозиції загалом. Та й опозиція зможе набрати нових форм і постати у новій - більш конструктивній - іпостасі. Бо одними лише гаслами «Геть!» і «Ганьба!» думати про майбутнє неможливо.

Особливо в умовах, коли у багатьох прихильників опозиції відчувається «кризовий синдром» і розчарування від провалу бліцкрігу.