Інший рівень

Спочатку було слово. Послання Тимошенко із Лук’янівського узилища (опубліковане 20 грудня «Українською правдою») стало подією, але не стало сюрпризом. Бо нагромадилася критична маса приводів для появи такої епістоли.

По-перше, Юлія Володимирів­на підозріло довго не подавала голосу з катівні. Ні для кого не було таємницею, що між лідером «Бать­ківщини» і її соратниками існує комунікація. Тому відсутність реак­ції Тимошенко на безліч подій, котрі заслуговували уваги, видавалася дивною. А в тих, хто щиро чекав чітких сигналів із-за грат, тривала пауза викликала певну тривогу.

По-друге, потребувала прояснення історія із законом про вибори. Підтримку більшістю фракції БЮТ компромісного варіанту нових виборчих правил неоднозначно сприйняли навіть прибічники біло-сердечних. Частина симпатиків «Батьківщини» щиро вважала, що сподвижники ув’язненої не з власної волі обрали менше зло. В іншої частини така зговірливість породила невиразні сумніви. Ці сумніви зміцнила поява інформації про те, що існував лист Тимо­шен­ко, у якому вона засудила однопартійців за їхню участь у схваленні закону про парламентські вибори. Лист цей, за твердженням наших джерел, був переданий керівництву організації, але його зміст із невідомих причин залишився таємницею для членів партії. Спроба Турчинова виправдатися виглядала трохи незграбно. «Про існування листа може сказати або Юля, або я, якщо це було моє ім’я. Я можу сказати, що всі команди нашого лідера ми виконуємо обов’язково. Інша річ, що Юля досить серйозно хворіє, і в нас ускладнено комунікацію... Нам не вдалося того дня (у день голосування. - Прим. авт.) оперативно скомунікуватися». Сказане якщо й не зміцнило підозри, то вже точно їх не розсіяло. Турчинов не підтвердив, але й не спростував самого факту існування листа. Якщо інформація про послання - вигадка, то треба було так і сказати. Куди простіше? Розмови про ускладнену комунікацію в день голосування та запевнення в неухильному виконанні команд лідера жодним чином ситуації не прояснили. Бо, за словами наших джерел, ішлося про лист, написаний після (тут і далі виділено автором), а не до голосування. І містив цей лист не коман­ду голосувати «проти», а реакцію на те, що фракція проголосувала «за». Нарешті, із невпевненої мови другої особи партії неможливо було зрозуміти, то як же все-таки перша особа ставиться до нового виборчого закону? Припустімо, що в день голосування з нею зв’язатися не вдалося. Але з дня ухвалення закону (його було схвалено 17 листопада) минув майже місяць, за такий термін можна «скомунікуватися» і вияснити точку зору вождя? Врятувати репутацію керівництва партії, передусім Турчинова, могла тільки сама Тимошенко. І два тижні тому DT.UA прогнозувало, що вона муситиме саме так і вчинити.

По-третє, в Юлії Володими­рівни з’явився додатковий привід для занепокоєння. На початку тижня донька лук’янівської ув’яз­неної Євгенія в інтерв’ю австрійсь­кому виданню Die Krone заявила про свою готовність очолити передвиборний список «Батьків­щини» на майбутніх парламентських виборах. Як PR-технологія такий хід, можливо, й ефектний. Але з погляду реалій він видавався очевидною помилкою. Одкро­вення Тимошенко-молодшої з’яви­лося у ЗМІ приблизно тоді ж, що й повідомлення про перехід влади в Північній Кореї до рук Кім Чен Ина, сина покійного Кім Чен Іра. Збіг, але символічний. Дрібниця, але неприємна. Скажімо, автор цих рядків на зазначену дрібницю уваги не звернув. Але уїдливими політиками вона не залишилася непоміченою. Мою увагу привернули до цієї обставини одразу два політики. Причому депутат-регіонал говорив про неї з неприхованою іронією, а депутат-бютівець- із погано прихованою тугою. «Динас­тичність», органічна для тоталітарної країни, навряд чи прийнятна для організації, котра декларує демократизм. Євгенія Олександрівна, яку лихо примусило відважно розлучитися з амплуа інфантильної інженю, не може слугувати адекватною заміною Юлії Володими­рівні з причин цілком очевидних. Зовнішня схожість і помітне дорослішання - слабкі аргументи для тих, хто все ж таки трактує «Батьківщину» як солідну політичну організацію, що укомплектована досвідченими бійцями і ставить перед собою серйозні цілі. А не як різновид сімейного підряду.

Наскільки можна судити, Тимошен­ко-старша, як і кожна любляча мати, дбайливо намагалася уберегти свою доньку від складнощів цього світу, і від політики, звісно, передусім. Підозрюю, що за вимушеним змужнінням своєї копії Юлія Володимирівна спостерігає крізь загратоване вікно зі змішаним почуттям гордості і тривоги. Достеменно відомо: раніше екс-прем’єр виступала категорично проти участі чоловіка та доньки в передвиборних походах. У кожному разі, з високим рівнем імовірності можна стверджувати: ідея зробити Тимошенко-дочку лідером списку явно не належить Тимошенко-матері.

Важко повірити і в те, що одкровення Євгенії було імпровізацією. Підозра, що хтось цю ідею вклав їй у вуха, напевно схвилювала старшу Тимошенко, позбавлену звичної можливості опікуватися донькою.

Пізніше свою заяву Євгенія поспішно дезавуювала. Але осад залишився. Змити його могла тільки Юлія Володи­мирівна. Їй потрібно заспокоїти партію, підбадьорити прибічників, вивести з-під удару дочку.

А ще нарешті розставити крапки над безліччю «і». Бо, окрім купи приводів, була ще й вагома причина написати справді програмне послання. Попри своє нинішнє незавидне становище, Тимо­шен­ко залишається центром впливу на політику. Вона - досі найбільш рейтинговий політик опозиції. Тієї самої опозиції, що обурює чварами і дратує інертністю.

КОД, задуманий як центр координації дій противників режиму, майже одразу знизив свій статус до майданчика для обміну думками, а тепер перетворився на орган імітації. За твердженням ряду учасників цього об’єднання, Комітет опору диктатурі не збирався кілька тижнів. Пропозицію деяких політиків сформувати єдиний партійний список практично одразу відкинули лідери найбільш рейтингових політичних сил. Вождь «Фрон­ту змін» Яценюк виступав за так званий похід двома колонами. Свою позицію він аргументував просто: є люди, які ніколи не проголосують за Юлю, і є люди, які ні­коли не проголосують за мене. Похід двома колонами, продовжував Арсеній Петрович, дає нам шанс зібрати більший урожай голосів і, об’єднавши наші зусилля у майбутньому парламенті, ми маємо шанс замахнутися на створення більшості. Наскільки можна судити, логіку Яце­нюка цілком поділяє й Турчинов. Він має причини розглядати «ФЗ» як конкурента «Батьківщини», але вважає за краще не перетворювати конкуренцію на ворожнечу. Згідно зі зведеннями з місць, через проблеми з фінансуванням (які виникли у «Батьківщини») чимало грамотних і авторитетних персонажів у різних регіонах воліли змінити команду, прийнявши пропозиції попрацювати на «ФЗ».

Ідею походу різними колонами, судячи з усього, поділяє й «Свобода». Але Тягнибок, на відміну від колег із КОД, пропонував, щоб колон було не дві, а три. Мовляв, «Батьківщина» асоціюється у населення з соціал-демократією, команда Яценюка - з лібералізмом, ну, а ми - з націоналізмом. Підемо трьома колонами - наберемо більше. Поділ за ідеологічним принципом, як на мене, виглядав трохи силувано. Хоча б тому, що вожді чистоти поглядів не особливо дотримуються, а значну частину протестного елек­торату такі тонкощі не турбують. Розробляти єдину ідеологічну платформу комітет уповноважив В’ячеслава Ки­риленка. Проте його успіхами ніхто не ці­кавився, і від відповідального завдання він, слід гадати, самоусунувся. Своє­рідним «підсумком» його діяльності став фактичний перехід у стан Яценюка.

У результаті єдиною пропозицією, не зустрінутою в багнети, стала ідея поділити між учасниками КОД мажоритарні округи. Попередню схему було розроблено ще в листопаді. Але комітет її так і не затвердив. Днями у ЗМІ з’явилася інформація, що зазначений план узгоджено. Це побічно підтвердили представники і «ФЗ», і «Батьків­щини». Але рішення КОД досі немає. Тож, схоже, Яценюк і Турчинов, як і очікувалося, вирішили «зметикувати на двох». Їм обом так простіше.

Їхнє право. Але навіщо розповідати про єдність? І як бути з листом Юлії Володимирівни? Бо справи Турчинова і Ко разюче дисонують зі словом Тимо­шенко. Всупереч клятвеним запевненням Олександра Турчинова, що «всі команди нашого лідера ми виконуємо обов’язково».

Послання вождя «Батьківщини», звісно, містило обов’язкову ритуальну частину: розколу немає, всім спасибі за підтримку. Те, що в цій ситуації сказала Тимошенко, на її місці сказав би кожен притомний політик. Стурбований ризиком розколу рідної партії. Переживаючи за її репутацію. Не бажаючи залишитися без такої необхідної підтримки однопартійців. Але при цьому ув’язнена згадала і про своє неприйняття схваленого соратниками закону. Дозволила собі вель­ми символічну фразу, побажавши опозиціонерам на волі «хоч раз продемонструвати любов до України, а не до себе». Рятуючи репутацію опозиції загалом і рідної партії, зокрема, справжній лідер (а таким Юлія Володимирівна, безумовно, є) не могла не турбуватися про свою. Про всяк випадок вона нагадувала, що вона лідер.

І, наполягаючи на цьому праві, вона вперше з моменту перебування за гратами перейшла від суміші пафосу і сентиментальності до принагідної директивної рішучості.

Головний сигнал, посланий однодумцям, - єдиний партійний список на основі нейтральної партії, громадське обговорення цього списку, запрошення очолити список високоморального і патріотичного політика рівня Ліни Костенко.

Адресати - рідна партія, рідна фракція, КОД, лідери всіх опозиційних сил. Деталь - свій заклик Тимошенко супроводила виразом «уклінне прохання». Інша деталь - у кількох місцях вказувалося на необхідність термінового розгляду цих пропозицій.

Вважайте мене невиправним ідеалістом, але я думав, що таке значуще послання просто приречене на негайне, всебічне обговорення. Опитав знайомих депутатів. КОД збирався? Фракція розглядала? Партійний актив прийняв рішення? Відповіді негативні. А як же заява Тимошенко - «Провокація те, що мої заяви і листи ігноруються...»? А як же заява Турчинова - «Усі команди нашого лідера ми виконуємо обов’язково»? Один бютівець на запитання: «Обгово­рювали лист Юлі?» - убив мене відповіддю: «А треба?»

Я не суддя політикам. Але навіть суто по-людськи, напевно, варто було б зважити на «уклінне прохання» навіть не партійного боса і не рейтингового політика, а:

- жінки;

- хворої людини;

- мужньої людини;

- людини, яка сказала дещо, гідне уваги.

Зважити і хоча б обговорити.

Відповідь дали без обговорення. І вона варта уваги. Через два дні після публікації листа Тимошенко ЗМІ розповсюдили заяву члена фракції «БЮТ-«Батьківщина» Сергія Соболєва про те, що «Батьківщина» піде на вибори власним списком і має намір створити більшість у майбутньому парламенті із «Фрон­том змін». Пізніше Сергій Вла­дис­лавович оголосив, що його слова «вир­вано з контексту». Можливо. Хоча не зрозуміло, який контекст може змінити зміст заяви про самостійний похід. А ще хотілося б почути думку Соболєва, якого Тимошенко так наполегливо просувала, чи поділяє він позицію свого лідера про нейтральну партію та якості лідера списку. І про громадське обговорення партійного реєстру.

До речі, про лідерів. Валентин Наливайченко, голова політради «Нашої України», ще 16 грудня заявив, що оптимальним першим номером об’єднаного опозиційного списку бачить Арсенія Яценюка. Листів Тимошенко він тоді ще не читав. Шість днів по тому він заявив про необхідність скликати КОД і обговорити лист Тимошенко. Свою початкову думку про перший номер списку не спростував і не підтвердив.

Далі - смішніше. Німецьке видання «Die Welt» вирішило, що заклик Ти­мошенко висунути єдиного лідера стосується насамперед... Віталія Кличка. Бою­ся, німецькі журналісти - єдині, хто зрозумів цей заклик саме так. Труднощі перекладу?

Можна сперечатися, чи існує в суспільстві попит на об’єднання опозиції. Є сумніви. Але якщо він справді існує, то Тимошенко, як на мене, має рацію - це об’єднання має відбуватися навколо нейтральної партії і політика рівня Ліни Костенко. Хто б як не ставився до Євгенії Тимошенко, Віталія Кличка чи Арсенія Яценюка, але це інший рівень...

Я не претендую на роль знавця політичної криптографії, але я не вірю, що месидж Тимошенко про «нейтральну партію» - всього лише спроба «злити» партію, яка «зливає» її» (саме так сприйняли її заклик деякі політики). Вона просто шукає вихід, а його важко знай­ти у приміщенні із зачиненими дверми. Я не претендую на роль провидця, проте очевидно, що ніякий єдиний список не з’явиться. Що опозиціонери, щирі й уявні, підуть на вибори 5 (7, 10?) колонами. Що «мажоритарку» буде поділено, у кращому разі, між «Батьків­щиною» та «Фронтом». І борці з режимом доблесно «вбиватимуть» одне одного на західних і центральних округах, спрощуючи життя єдиним кандидатам від влади. Яка бере активну участь у процесі розпорошення опозиційних сил. Що ніякої більшості «колоністи» майже напевно не створять, навіть якщо дивом отримають понад 226 голосів.

Бо вони поки що не здатні «хоч раз продемонструвати любов до Украї­ни, а не до себе». Це - інший рівень. Для них поки що недоступний.