«Голодні» бунти в Україні: чи стануть вони реальністю?

У кризові часи люди втомлюються від політики і починають вбачати зло в ній самій... Огиду викликали безрезультатні дебати в парламенті з другорядних питань, вибухи гніву і взаємної ненависті серед депутатів. Вину за економічні проблеми люди приписували парламентському устрою, відповідальність за негаразди покладали на демократів... Голоси, віддані Гітлеру, були швидше виявом загального невдоволення, як тепер кажуть — протестних настроїв, ніж схваленням його програми.

Л.Млєчін. «Найбільша таємниця фюрера»

Масові акції протесту, демонстрації, вимоги відставки уряду, проведення дострокових виборів парламенту, погроми магазинів і підпали автомобілів — ця телевізійна картинка стала для нас уже звичною.

І в досить експансивних Греції та Болгарії, і в колись спокійних Литві, Латвії та Ісландії люди виходять на вулиці, протестуючи проти наслідків нинішньої фінансово-економічної кризи, злиднів і безробіття.

В Україні масові акції протесту теж не поодинокі, але, дякувати Богу, поки що вони проходять без виявів агресії і жорстокості. Проте варіант, коли громадяни, доведені до розпачу, вийдуть на вулиці, громлячи магазини й підпалюючи автомобілі, зовсім не є фантастикою.

Ситуація потребує докладного аналізу. Право громадян на проведення масових акцій гарантоване Конституцією. Хоча я впевнений, що масові вуличні заворушення і голодні бунти відкинуть Україну в її розвитку на кілька років назад, лише посиливши анархію, вседозволеність і хаос у країні.

Де буде наступна гаряча точка Європи? Що чекає на Україну в найближчому майбутньому? Чи стануть голодні бунти реальністю в нашій країні? Чи використають політики такі акції у своїх цілях? Чи вони будуть справжнім проявом самоорганізації населення?

На ці та інші запитання спробує відповісти автор у своїй статті.

Соціальна температура на тлі кризи

Ситуація в суспільстві оптимізму не викликає. У країні зростає запит на сильну руку. Політична еліта тотально делегітимізована, довіра до неї опустилася до критично низької межі. Градус політичної і соціальної напруги вочевидь підвищений.

Результати опитувань майже всіх авторитетних соціологічних служб свідчать, що понад 80% громадян України вважають: події в країні розвиваються в неправильному напрямі.

Вкрай песимістично українці оцінюють як політичну, так і економічну ситуацію в Україні. За даними опитування Центру соціальних досліджень «Софія», 96% респондентів переконані, що економічна ситуація «швидше, погана» і «погана». 66% вважають політичну ситуацію «гострою, конфліктною» і навіть називають її «вибухонебезпечною».

Ці дані дозволяють зробити висновок: у країні створені, принаймні на рівні масової свідомості, передумови для серйозних акцій протесту.

Проте між передумовами і реальними діями — дистанція велетенського масштабу. Масового бажання виходити на вулиці, щоб влаштовувати соціальні бунти, а тим більше — вдаватися до насильницьких дій, у громадян поки що немає.

Про багато що свідчать цифри, які характеризують динаміку змін суспільних настроїв. За даними досліджень фонду «Демократичні ініціативи», 1994 року 44% наших громадян вважали, що потрібно за будь-яку ціну зберігати порядок, мир і спокій. У грудні 2008-го такої думки дотримувалося всього лише на 4% менше опитаних. Прихильниками активного протесту проти погіршення життя в 1994 році було 23% респондентів. У грудні 2008 ця цифра зросла в півтора разу — до 36% громадян (це все одно на 4% менше, ніж тих, хто виступає за спокій і мир за будь-яку ціну).

У грудні 2008 року вербальну (тобто на словах) готовність узяти участь у мітингах і демонстраціях протесту виявили 9% респондентів, 29% заявили, що не вийдуть на вулицю за жодних умов.

Цікаво також порівняти, як змінилися протестні настрої громадян у період між груднем 2008 року (опитування Центру Разумкова) і лютим 2009 року (опитування Київського міжнародного інституту соціології). Благо порівняння коректне, оскільки запитання ставилися практично аналогічні.

Відповідно до досліджень двох провідних соціологічних інституцій країни, наші співвітчизники насамперед орієнтуються на участь у законних акціях протесту.

Проте кількість українців, готових узяти участь у санкціонованих мітингах і демонстраціях, за ці два місяці зросла більш ніж удвічі — із 7,2 до 16,6%. У лютому нинішнього року, порівняно з груднем минулого, також підвищилася страйкова готовність — із 2,8 до 7,7%.

Водночас кількість громадян, готових до більш радикальних дій — до несанкціонованих мітингів і демонстрацій (3,6% опитаних у лютому), до організації бойкотів (3,8%), до створення незалежних від уряду і президента збройних формувань (1,8%), — за ці два місяці залишилася практично незмінною.

Згідно з дослідженнями КМІСу, найвищу активність виявляє населення Півдня України. У цьому регіоні в санкціонованих мітингах готові взяти участь 20% громадян, що майже на 4% більше, ніж у середньому по країні; в організації бойкотів — на 5% більше; у створенні незалежних від уряду і президента збройних формувань — на 1,6% більше.

Втім, відповідно до лютневого опитування, 51% наших співгромадян заявили про свою неготовність узагалі брати участь у будь-яких акціях протесту.

Яка ж із груп громадян може стати живильним середовищем не тільки для організації акцій протесту, а й для некерованих вуличних заворушень?

Найактивніша економічна і соціальна верства нашого суспільства, кістяк середнього класу, — це люди, яким сьогодні за 40. Вони пройшли нелегкі 90-ті. Починали з Туреччини, Польщі і Росії, привозили товар, торгували ним на базарах, годували сім’ї, боролися з рекетом і міліцією, одне слово — виживали і будували свою справу.

Маючи життєвий досвід 90-х років, ці люди навряд чи виходитимуть на вулиці для участі в деструктивних бунтах. Якщо є конкретна мета — безперечно, її підтримають. Проте підтримувати такі ініціативи, як «Геть усіх!» або «Дістали», — вибачайте. Краще витратити час на відродження власного бізнесу або посадити картоплю в селі у матері.

Інша ситуація серед тих, кому близько 30, у середовищі менеджерів нового покоління. Вони не пройшли школи 90-х. Свою кар’єру вони починали в досить комфортних умовах, із самого початку розраховуючи на цілком пристойну зарплату, офісний режим роботи і відпочинок за кордоном.

Не маючи досвіду виживання в кризових умовах, втративши роботу, саме вони часто заявляють парадоксальне: я досі отримував 4 тис. дол. і за менші гроші працювати не згоден. Панове, заспокойтеся — час високих зарплат минув, необхідно «гарувати» й виживати.

Взяти участь в акціях протесту ця група громадян готова, громити все, що потрапить під руку, — ні.

Навряд чи активну участь в акціях протесту братимуть і українські селяни. З усіх верств суспільства саме вони мають найбільший запас міцності, принаймні голод їм не загрожує. Не виключено, що ми станемо свідками досить мирних акцій фермерів, котрі протестуватимуть проти підвищення цін на добрива, низьких цін на зерно, грабіжницьких кредитних ставок.

Зі справді радикальними діями ми ризикуємо зіштовх­нутися, якщо станеться щось екстраординарне: запровадять продрозкладку або почнуть масово націоналізувати земельні наділи.

Найбільш протестоємний потенціал мають дві групи населення — пенсіонери і жителі невеликих міст, у яких працює одне, але містоутворююче підприємство. Саме Схід і Південь країни можуть стати найбільш конфліктогенними регіонами.

Масові затримки виплат пенсій можуть серйозно підвищити температуру соціальної напруженості. У разі зупинки містоутворюючих підприємств і тотального безробіття в одному окремо взятому населеному пункті ми станемо свідками не лише захоплень заводів, а й масових походів на Київ.

Такою є ситуація на сьогодні. Те, що вона буде динамічно змінюватися і, швидше за все, не в кращий бік, у мене сумнівів немає. Перший пік акцій протесту буде навесні — на початку літа цього року, другий накладеться на передвиборну осінь 2009 року.

Протестні настрої можуть підігріватися й далі стрибкоподібним зростанням курсу долара, проблемами з виплатами депозитів та кредитів, зростанням безробіття, яке, за прогнозами, 2009 року зросте втричі — з трьох до дев’яти відсотків, тобто приблизно до 3 млн. осіб.

Живильний ґрунт для зростання протестних настроїв створює перманентна політична криза, а простіше — хаос у країні. Громадянам набридла безплідна політична метушня й розбірки.

Вони хочуть, щоб влада просто працювала. Ні на що інше люди вже не розраховують. У протилежному випадку вони зметуть усіх.

Маємо вчитися протестної справи по-справжньому

Сучасні акції протесту, безперечно, не будуть схожі ні на перші акції середини 90-х років, ні на Майдан 2004 року, ні на масові демонстрації 2007 року.

У 90-ті роки в Україні громадяни тільки вчилися нелегкої протестної справи. Головну свою енергію український народ спрямував не на участь в акціях, а на виживання в нових економічних умовах.

2004 року більшість громадян вийшли з політичними цілями — захистити свої права і свободу в Україні. 2007 року учасники, котрі організовано працювали на різні політичні сили, отримували свої 100 гривень на день і були цілком задоволені ситуацією.

У яких формах проходитимуть акції протесту 2009 року? Вже зараз можна виділити принаймні три типи форм протесту.

Перша — акції як результат самоорганізації громадян. Їхніх учасників, як правило, об’єднує не місце проживання, а корпоративний інтерес. Наприклад, легко організувати громадян, котрі не можуть отримати свій депозит або виплатити кредит. Досить «ватажка» і заклику, кинутого в Інтернеті.

Безперечно, будь-які дії влади, спрямовані на підвищення податків, також спричинятимуть масові акції протесту, як це було в січні і лютому 2009 року, коли автомобілісти протестували проти підвищення автотранспортного збору.

Такі акції — це цілком нормальне явище для демократичної політичної системи. Це і є прояви настрою того громадянського суспільства, про необхідність якого увесь час говорять наші демократи.

До речі, про сильну руку. Ніхто, напевно, не сумнівається в тому, що влада в Росії є досить сильною. Так-от, ця сильна влада просто проігнорувала вимоги своїх громадян скасувати підвищення імпортних мит на автомобілі. Під час розгону протестуючих у Владивостоку шістьох осіб було заарештовано.

В Україні існує хай і слабка, але система зворотного зв’язку між владою і суспільством. Після протесту автомобілістів у Верховну Раду були негайно внесені, як урядом, так і опозицією, 13 законопроектів, що знижують ставку автотранспортного збору.

Однак влада не навчилася цілком адекватно реагувати на вимоги громадян. Її дії асоціюються радше з умовним рефлексом за академіком Павловим: є вимоги — необхідно вислухати громадян і вирішити проблему.

А де ж попередній аналіз проектів власних рішень, які спричинили ці акції протесту? Де кропітка робота на випередження? І взагалі, чи варто в кожному конкретному випадку йти на повідку в демонстрантів? Адже й громадяни мають відповідати за свої дії, за той шалений кредитний бум, коли багато людей жили днем сьогоднішнім, не замислюючись, як віддаватимуть гроші завтра.

У такому «рефлексивному» стилі можна діяти до пори до часу — доки є ресурс для виправлення ситуації. Погіршення економічного становища неминуче призведе до того, що затикати виниклі діри буде вже нічим.

Важливо також, щоб громадяни не зациклювалися тільки на демонстраціях та інших формах вуличного протесту. У боротьбі за повернення, скажімо, депозитів необхідно самоорганізовуватися й у пошуках інших методів обстоювання своїх прав. Наприклад, шляхом організації безплатної юридичної допомоги для подачі масових позовів проти банків, які відмовляються виплачувати гроші.

Другий тип акції — це політтехнології, котрі використовуватимуться молодими, але ранніми політиками для того, щоб змести владу нинішню і самим стати президентом, прем’єром чи, на крайній випадок, народним депутатом.

Їм байдуже, проти чого чи за що протестувати. Для них критично важливо «осідлати» протестні настрої і самим стати владою, отримати доступ до ресурсів.

Головне для них вивести людей на вулиці, а там подивимося. Класичні приклади: маргінальні акції «Дістали» або «Геть усіх!». Цілковита відсутність конструктивної програми — головна відмінність цих політичних технологій. Як тут не згадати рядки з Інтернаціоналу: «Весь мир насилья мы разрушим до основанья. А затем…». Досить, уже проходили.

Саме такі форми псевдопротесту є найбільш небезпечними. Участь у них, як правило, беруть люди, доведені до розпачу. Організаторам буде досить легко вивести їх на вулицю, а управляти процесом — ні.

Третій тип — це акції, котрі проводитиме опозиція з метою відставки уряду або влади в цілому. Наприклад, Партія регіонів уже анонсувала свої протестні дії на весну 2009 року. Однак пани опозиціонери помиляються, коли думають, що подібні виступи громадян можуть пройти цілком під їхнім контролем.

Вулична стихія живе за своїми законами. Масова свідомість стала агресивнішою. Досить невеличкого сірника, провокації — і хвиля соціальних бунтів може накрити Київ.

Не можна забувати і про зовнішній чинник. Протести в Ризі теж спочатку були мирними. Однак після того як більшість демонстрантів розійшлися по барах спокійно випити пива, вони з подивом побачили по телевізору, як ті, що залишилися, — загалом невелика частина протестувальників — з ентузіазмом почали громити магазини й підпалювати автомобілі. У Латвії заговорили про зовнішній слід, із тривогою поглядаючи на Росію.

Як можна зменшити протест­ні настрої в суспільстві? Що має зробити уряд для того, щоб події в Україні не пішли за некерованим сценарієм?

По-перше, пожежі легше запобігти, ніж загасити її.

Уряд повинен зробити все необхідне для забезпечення мінімального соціального пакета. Виплачувати вчасно зарплати і пенсії, не підвищувати податків. Його завдання — перевіряти кожен ухвалений закон, аналізуючи його протестомісткість.

Звісно, без непопулярних заходів не обійтися. Однак потрібно знаходити найоптимальніше рішення з погляду як економіки, так і соціальної складової. В умовах кризи тягар її наслідків мають розділити всі. Тих, хто однозначно виграв або програв, бути не повинно.

Наприклад, банки і кредитори за посередництва держави мають домовлятися про реструктуризацію валютних кредитів, переведення їх у гривні за прийнятним і для банку, і боржника курсом обміну.

По-друге, необхідно докорінно змінити атмосферу політичної взаємодії в країні — створити мегакоаліцію, до якої, крім нинішніх коаліціантів (БЮТ, частини «НУ—НС», Блоку Литвина), увійшла б і Партія регіонів.

Тільки таке об’єднання еліт дасть змогу стабілізувати політичну ситуацію в Україні, створить можливості для оперативного реагування на виклики, які породжує світова економічна криза, для ухвалення необхідних законів та урядових рішень.

Тільки така електоральна конструкція матиме соціальну опору на Заході, у Центрі, на Півдні та Сході України.

Тільки така конституційна більшість зможе внести зміни до Конституції, які ліквідували б
двовладдя у виконавчій владі. Нею має керувати (і, природно, відповідати за наслідки свого керівництва) хтось один — або прем’єр, або президент.

Переконаний, що ми повинні продовжити курс на формування повністю парламентської республіки. Інакше пост президента залишиться таким величезним призом, за який розгорнеться запекла боротьба, у порівнянні з якою 2004 рік видаватиметься нам бійкою в дитсадку.

По-третє, влада має бути соціально відповідальною, вона не повинна сіяти паніку та зневіру. І влада, і громадяни повинні вчитися жити по правді.

Секретаріат президента України останнім часом перетворився на «агентство поганих новин». Президентські чиновники по два рази на день розповідають нам то про затримки з виплатами пенсій, то про невиконання бюджету, то про тотальну економічну катастрофу. Віктор Ющенко обрав шлях «чим гірше, тим краще», не усвідомлюючи, що його непереборне бажання «потопити» Юлію Тимошенко веде до дефолту всієї країни.

Але не можна уявляти ситуацію й у виключно рожевих тонах, чим грішить прем’єр-міністр. Криза досить глибока, і надміру оптимістичні заяви згодом рикошетом ударять по самому уряду і по довірі суспільства до нього.

По-четверте, органи охорони правопорядку мають бути готові до жорстких дій із припинення масових вуличних заворушень.

Знаковими останнім часом стали заяви міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, спрямовані на профілактику та запобігання соціальним бунтам. Проведено навчання внутрішніх військ і міліції в Криму, на всіх рівнях заявлено про готовність міліції запобігти та локалізувати будь-які незаконні акції протесту.

Однак чи не видає міністр внутрішніх справ бажане за дійсне? Наскільки міліція готова сьогодні працювати як єдина структура? Чи готові віддати жорсткі накази генерали? І чи готові виконувати їх офіцери та рядові? Адже під час придушення вуличних заворушень і бунтів можливі людські жертви. Чи готові рядові, сержанти, офіцери, генерали і сам міністр до такої відповідальності?