Фейковий конкурс гірший за Татарова: як уже обрали голову ДБР

Минулого тижня в офісі президента зібралися члени конкурсної комісії з відбору нового директора Державного бюро розслідувань (ДБР). Питання, чому саме на Банковій, доволі риторичне. Перш за все ДБР залишається державним правоохоронним органом, а не центральним органом виконавчої влади. А правоохоронні органи підпорядковані не Кабміну, як це належить у демократичних країнах, а главі держави, що доволі часто спостерігається в авторитарних режимах. Свого часу ми пояснювали, що належний запуск ДБР є частиною глобальної реформи органів кримінальної юстиції. Це реформа прокуратури (передача слідства від Генпрокуратури до ДБР), реформа СБУ («чекісти» мають втратити слідство), реформа Національної поліції.

Тому не дивно, що в 2015–2017 роках президент Петро Порошенко опирався незалежному відбору керівництва квазіколегіального органу під назвою ДБР. Спробуємо пояснити: у листопаді 2015-го під час голосування за законопроєкт про Бюро в основу заклали механізм стримувань і противаг, коли директор ДБР керує на паритетних засадах зі своїми заступниками. Це і є принцип квазіколегіальності. По суті, боротьба за впливи загальмувала швидкий запуск Бюро на півтора року, поки тодішні парламентські коаліціанти — «Блок Петра Порошенка» і «Народний фронт» — не поділили між собою посад. Як наслідок, від команди Яценюка—Авакова у крісло директора сів нікому не відомий Роман Труба. Від БПП призначили заступників — досвідчених прокурорів Ольгу Варченко і Олександра Буряка. Основою для подібних можливостей кулуарного розподілу посад був контроль над конкурсною комісією. Як наслідок, надалі не зупинялася боротьба всередині Бюро, де сторони використовували всі можливості, аби знівелювати впливи своїх опонентів.

Після зміни влади 2019-го Роман Труба намагався в будь-який спосіб сподобатися новому керівництву держави. Проти вже колишнього президента України Порошенка зареєстрували майже 30 кримінальних проваджень, переважна більшість з них не вартувала і паперу, на якому штампувалися заяви про злочин. Лише про окремі сьогодні можна щось почути, зокрема про кейс з будівництвом бойових катерів на «Кузні на Рибальському».

Наприкінці 2019 року, ухваливши монобільшістю в парламенті зміни до законодавства, ДБР перезавантажили. Замість трьох керівників із квазіколегіальністю вибір зупинили на одноосібному керівництві. У статусі «виконувачки обов’язків» голови Бюро опинилася близька до Володимира Зеленського Ірина Венедіктова. Вона швидко організувала конкурс для нових заступників. Згодом Венедіктова «телепортувалася» в крісло генпрокурора, а в Бюро влітку 2020 року було призначено Олексія Сухачова. Буквально до того, восени 2019-го, його звільнили з посади заступника керівника одного з підрозділів Генпрокурори за непроходження переатестації, — він не склав тесту на знання законодавства. Вже незабаром саме Сухачов став повноцінним, але не повноправним керівником ДБР. І нижче пояснимо, що мається на увазі.

Станом на сьогодні офіс президента нарешті організував конкурс на посаду постійного директора, без приставки «виконувач обов’язків». Гарант Конституції переформатував комісію, щоб досягнути поставленої мети — обрати провладного кандидата на посаду директора ДБР. Але чутки суспільно-політичним сектором поширюються зі швидкістю світла. За моїми даними, ім’я наступного директора ДБР… Олексій Сухачов. Спробуємо пояснити, чим він став настільки корисним для команди очільника держави, перебуваючи в статусі «виконувач обов’язків».

По-перше, Сухачов не концентрує довкола себе стільки публічних скандалів, як це було з Романом Трубою. Хоча всередині команди є очевидні взаємні непорозуміння і внутрішня конкуренція. Зокрема, як вдалося дізнатися, після нещодавньої спецоперації з передачі хабара працівниками ДБР для львівських прокурорів заступника Сухачова — Олександра Соколова — було позбавлено контролю за оперативним блоком. Але це була класична «торпеда», правоохоронці відразу зрозуміли, про що йдеться. Ми ж пояснюємо людською мовою, що це за ситуація, бо на цьому треба зупинитися окремо.

«Торпеда» (заявник про злочин) — спеціально навчена спецслужбами особа, яка «торпедує» (провокує) правоохоронця на отримання ним хабара або іншу ситуацію, щоб у його діях можна було зафіксували склад злочину. Іншими словами, «торпеда» підштовхує правоохоронців до вчинення злочину. Вона провокує на отримання хабара, будучи контрольованою правоохоронцями, або взагалі підбиває слідчих-оперативників на «співпрацю», аби дати хабар іншому службовцю, щоб це було зафіксовано в законному порядку.

Так і сталося, СБУ заслало до співробітників ДБР «торпеду», яка розповіла, що львівські прокурори вимагатимуть хабар. Співробітники ДБР вирішили задокументувати цей злочин, бо йшлося про заступника прокурора області. Для фіксації злочину потрібні спеціальні технічні засоби і, звісно ж, гроші. На передачі грошей їх і затримали. При цьому есбеушники попередили прокурорських про всю історію, що будуть «реалізовувати» співробітників ДБР під час передачі коштів «торпеді». Так і сталося. З погляду закону, все філігранно. Але треба розуміти суть подібних міжусобних воєн усередині органів кримінальної юстиції.

По-друге, Олексій Сухачов разом із підлеглими перестав «ганяти по закутках» експрезидента Порошенка. Таким чином знизили градус критики ДБР, яка подеколи зашкалювала як при Трубі, так і при Венедіктовій. Хоча, з іншого боку, сивочолий гетьман має дякувати їм за те, що про нього не тільки не забув електорат, а й почав більше підтримувати. В Україні люблять «ображених».

По-третє, Сухачов публічно підтримав позицію офісу президента щодо кейсу «вагнерівців» — нічого не було. Хоча про певну залученість казав сам Володимир Зеленський. І наостанок. Сухачов має близькі стосунки з офісом президента, координуючись вказівками Олега Татарова. При цьому керівник ДБР має вкрай непрості взаємини з генпрокуроркою Венедіктовою. Наприклад, Ірина Валентинівна відмовляється приймати його в себе на Різницькій, а підрозділ процесуального керівництва ДБР в Офісі генпрокурора за фактом саботує роботу. Тому Сухачов вносить заяви про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань через територіальний підрозділ у Києві, використовуючи співпрацю з прокурорами рівнем нижче.

Тепер про склад конкурсної комісії. Згідно із законом, до складу комісії входять дев’ять осіб — по троє від парламенту, уряду і президента України. Парламент і глава держави визначилися з кандидатурами. Від Верховної Ради відібрано Лідію Москвич (професорку НЮУ імені Ярослава Мудрого), Андрія Козлова (ексчлена ВККС у 2016–2019 роках) і Василя Нору (завідувача кафедри юрфаку ЛНУ імені Івана Франка). Президент обрав Аліну Бірюкову (проректорку Академії адвокатури України), Олександра Головка (завідувача кафедри юрфаку ХНУ імені Василя Каразіна), Оксану Кучинську (професорку кафедри правосуддя КНУ імені Тараса Шевченка). При цьому Кабмін досі не може визначити тих осіб, що мають репрезентувати уряд у конкурсній комісії, адже основою для цього повинні стати пропозиції міжнародних партнерів. Але вони в силу об’єктивних («ковідні» часи) і суб’єктивних (навіщо легалізувати наперед «розпланований» на Банковій конкурс) причин не подають своїх кандидатур. Таким чином, у комісії є лише шість із дев’яти членів.

Якщо в загальних рисах, то ситуація цілком зрозуміла. Зе!команда уже на Банковій і ще перед вибором конкурсної комісії визначила свого переможця. Відверто кажучи, Зеленського можна зрозуміти, бо вони хочуть мати повністю контрольовану систему органів кримінальної юстиції. Відмінність із Порошенком полягає лише в тому, що Петро Олексійович цього так і не досягнув. Тоді існували противаги, зокрема у потужній парламентській фракції «Народний фронт» і особі сильного міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. Проте, з іншого боку, Зеленський поступово втрачає підтримку електорату, і навіть у разі контролювання ним усіх органів кримінальної юстиції відбір «на 1000% свого» директора ДБР ніяк не вплине на коливання вподобань народних мас. Встановлюючи масовий контроль, Володимир Зеленський підтверджує думку, що «всі політики однакові».