ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР УКРАЇНИ

Синхронізована з Росією інтеграція в євроструктури посилить позиції України в Європі

Поява доктрини «У Європу — разом із Росією» стала серйозним історичним етапом не тільки для України, а й загалом для процесу становлення єдиної Європи, Європи «від Атлантики до Уралу» відповідно до знаменитої деголлівської концепції. Поза цією геополітичною схемою будь-який проект об’єднаної та стабільної Європи буде апріорі недосконалим, оскільки ніяке стале континентальне об’єднання неможливе без України й Росії, які традиційно є невід’ємними елементами безпеки європейського континенту. Її реалізація дозволяє забезпечити, з одного боку, геостратегічну стабільність і ефективне функціонування ЄС, з іншого — поетапне й органічне входження України й Росії в економічні й політичні структури Євросоюзу.

Євроатлантичний блеф

Такий системний похід, що забезпечує дотримання взаємозалежних інтересів України, Росії та європейських країн загалом, цілком логічно викликав запеклу протидію лобістів так званої «євроатлантичної інтеграції». Як я вже не раз відзначав, певні політичні сили в Україні та за її межами звикли маскувати цим невиразним визначенням курс підміни інтеграції в ЄС входженням у НАТО й проведенням чітко вираженої політики конфронтації з Росією. Не варто було б, певне, зупинятися на «глибокодумних» зауваженнях окремих діячів, що з тим самим успіхом Україна може «інтегруватися в Європу з Малайзією», якби це так яскраво не ілюструвало рівень, на якому проходить заперечення єдино можливої для України інтеграційної доктрини. Підкреслю — доктрини, позбавленої внутрішніх суперечностей, яка відповідає сподіванням переважної більшості населення нашої країни. Порівняння в будь-якому контексті ролі Росії для України з далекими тихоокеанськими державами свідчить не лише про крайній рівень невігластва, а й про цілком свідоме бажання зробити нашу зовнішню політику позбавленою основи. Історична взаємопов’язаність інтересів України й Росії аксіоматична, обидві вони належать до єдиного східнослов’янського православного цивілізаційного-культурного типу, що є складовою поліфонічною частиною європейської мегацивілізації. Якщо ж узяти тільки економічні аспекти двостороннього співробітництва, то переплетення економік є аж ніяк не «колоніальною спадщиною», як вважають квазіполітики, що слабують на комплекс національної неповноцінності, а підтвердженою часом об’єктивною необхідністю. Розрив економічних зв’язків із Росією буде державною катастрофою для України — адекватну заміну їм неможливо знайти навіть теоретично. Не бачити цього не можна — можна не хотіти цього бачити...

А стосовно впертого пов’язування процесу євроінтеграції з входженням у НАТО, то показовим є приклад Туреччини, яку активне членство в Північноатлантичному альянсі ні на йоту не наблизило до вступу в ЄС. Взагалі, говорити про зближення України з НАТО можна буде тільки при зміні її фундаментальних основ, відповідності їх концепції безпеці світу, що пережив трагедію 11 вересня. Підганяти таке зближення під ювілейні дати, складати п’ятирічні плани можна тільки в стані повного несприйняття реальної дійсності. До речі, досвід Анкари показовий ще в одному плані — сьогодні вже очевидна хибність взятої нею стратегії на одержання статусу асоційованого члена ЄС як перехідного щабля до повноправного членства. Попри всі зусилля Туреччини, цей помилковий крок фактично заморозив її відносини з Євросоюзом при відсутності реальної перспективи зміни сформованої конфігурації. Тож наше завдання полягає не в досягненні півзаходів, а в одержанні повноправного членства в ЄС.

Курс нової Росії

Важливо відзначити, що доктрина «У Європу — разом із Росією», на відміну від гасла «євроатлантичної інтеграції», не має неакцентованих прихованих змістів, а більш конкретно — не означає замаскованого курсу на входження в союз Росії та Білорусі. Синхронізований із Росією процес євроінтеграції — це не прихована інтеграція в СРБ, а складова частина європейського вибору України, відсутність якої призведе до подальшого животіння України на задвірках Європи.

У Росії розуміння доцільності цієї політики вже перейшло від декларацій до етапу реалізації. Дуже показові заяви Володимира Путіна під час його останнього візиту в Німеччину, у яких цю позицію було висловлено гранично чітко. Цілком логічним результатом прагматичних дій є особливе стратегічне партнерство Росії з ЄС у паливно-енергетичній сфері, що має безпосередній стосунок до інтересів України як транзитної країни.

Вже зараз можна констатувати, що завдяки правильно обраному зовнішньополітичному курсу та його скрупульозно вивіреній реалізації Росія після беззмістовної пасивності протягом кількох років вийшла на рівень суб’єктності у світовій політиці, що виявляється передусім у її ролі в процесі євроінтеграції. Для України це поки що далека перспектива, і не можна не визнати нашу безумовну об’єктність.

Євроінтеграція через призму суверенітету

Важливо також відзначити, що синхронізований із російським стратегічним партнером курс на входження в економічні й політичні структури об’єднаної Європи цілком, на відміну від інших запропонованих сценаріїв розвитку, відповідає статусу України як нейтральної позаблокової держави і, що не менш важливо, не порушує її національний суверенітет. Синхронізована з Росією політика євроінтеграції дозволить Україні уникнути неприйнятного для незалежної держави югославського шляху входження в ЄС шляхом руйнування єдиної держави й відмови від захисту національних інтересів. Ця проблема аж ніяк не є надуманою. У європейських державах дедалі міцнішим стає розуміння безвихідності шляху заперечення національного суверенітету заради абстрактних ідеологем. Україна зможе успішно обстоювати свої інтереси тільки разом із Росією, яка засвідчила свою схильність саме до такого шляху входження в Європу. Таким чином, доктрина «У Європу — разом із Росією» має не тільки зовнішньо-, а й глибоке внутрішньополітичний зміст. Більше того, ряд найболючіших проблем країни не має прийнятного рішення на внутрішньому рівні й вимагає застосування зовнішніх чинників, які не суперечать Конституції України. Досить навести хоча б приклад із російською мовою, надання якій офіційного статусу підтримує більша частина населення України. Стараннями націонал-радикалів, котрі блокують прийняття будь-яких варіантів, що порушують штучно створюваний монолінгвізм, який не відповідає інтересам ні російськомовних, ні україномовних громадян, стає малореальним розв’язанням проблеми на внутрішньому рівні. Не викликає сумніву, що найкраще вирішення питання перебуває в площині приведення законодавства України у відповідність із загальноєвропейськими демократичними нормами за допомогою ратифікації Європейської хартії регіональних мов. Таким самим чином легко розв’язуються всі проблеми, що стали предметом внутрішньополітичного протистояння. Безтямно влаштовувати політичні дискусії, які не приводять до конкретних результатів і лише сприяють посиленню дестабілізації держави. Досить просто уніфікувати вітчизняне законодавство згідно зі стандартами ЄС, що є обов’язковою умовою вступу України в Євросоюз. Виходячи з цього, можна констатувати, що уніфікація законодавства є передусім внутрішнім процесом. Недооцінка необхідності зміни внутрішнього законодавства, ухиляння від вирішення нагальних для суспільства питань загрожують найсерйознішими наслідками, як це було продемонстровано успіхом Жан-Марі Ле Пена. Французи у своїй масі проголосували за лідера «Національного фронту» не через прихильність до ксенофобських ідей. Просто діюча влада і традиційні партії довго уникали вирішувати питання, що хвилювали пересічних виборців — передусім гарантій особистої безпеки громадян, які стали дуже умовними на тлі динаміки зростання насильницьких злочинів. Бездіяльність влади породила розчарування в ній, і НФ, пропонуючи ілюзорно прості рішення, здобув чимало прибічників. Додаткова причина зростання популярності французьких ультра — побоювання, пов’язані зі страхом втрати національної ідентичності й суверенітету в процесі наростаючої глобалізації, невміння уряду переконливо розвіяти ці страхи, показати позитивні аспекти євроінтеграції. З огляду на французький досвід, для України видається ще очевиднішою необхідність синхронізованої з Росією політики євроінтеграції, що дозволяє зберегти національний суверенітет як основну гарантію забезпечення особистої безпеки громадян.

ЄС і ЄАЕС

Не менш вірне це положення й в економічних аспектах євроінтеграції, що має ключове значення для процесу взагалі. Економічні позиції України в країнах Євросоюзу і ЄС загалом визначаються її статусом транзитної країни в процесі транспортування на Захід енергоносіїв. Тільки питаннями транзиту вона цікава в економічному плані для об’єднаної Європи. Будучи реалістами, не можна не усвідомлювати, що ні промисловість, ні сільське господарство України в доступній для огляду перспективі не цікавитимуть ЄС. Він об’єктивно не зацікавлений у розвитку потенційних конкурентів, і було б наївно чекати великих західних інвестицій як єдиної панацеї від економічної кризи. Ці галузі економіки України потребують реалізації паралельного курсу — відтворення комплексної економічної інтеграції та взаємодії на пострадянському просторі, що можливо найбільш ефективно реалізувати в рамках Євро-Азійського економічного співтовариства. Першим кроком України в цьому напрямі повинно стати одержання статусу спостерігача в цій організації, що значно посилить її позиції на зовнішніх ринках. При цьому, всебічне українсько-російське співробітництво в рамках ЄАЕС стратегічно важливе для інтеграції в ЄС, який завжди більше зважає на консолідовану економічну силу.

Для ЄС, на відміну від ЄАЕС, головний інтерес полягає в транзитних можливостях України. Було б, проте, великою помилкою будувати на цій основі спекулятивну політику як щодо ЄС, так і щодо Росії, оскільки це апріорі принесе негативні результати. Транзитним статусом слід не спекулювати, а будувати на його основі довгострокову стратегію економічних відносин із Росією та ЄС, зробити його ключовим елементом економічної та опосередковано політичної євроінтеграції.

Кроки в Європу

Окремо хочу відзначити, що об’єднання «У Європу — разом із Росією» не обмежилося формулюванням нової комплексної доктрини, а й проводить системну роботу з напрацювання заходів у таких ключових напрямах євроінтеграції:

— розробка разом із російською стороною економічних проектів євроінтеграції з використанням як потенціалу двох країн, так і можливостей ЄАЕС;

— уніфікація українського й російського національних законодавств відповідно до затверджених європейських правових стандартів, координація роботи в цьому напрямі Верховної Ради України й Державної думи РФ;

— визначення конкретних напрямів спільного українсько-російського співробітництва з пріоритетними державами ЄС, передусім із Німеччиною, що має найбільший обсяг інвестицій в економіку України, тож об’єктивно зацікавленої в створенні континентальної геополітичної осі Москва — Берлін — Київ;

— розвиток політичного діалогу з ЄС як на двосторонньому рівні, так і в плані формування єдиної політики щодо третіх країн і міждержавних союзів;

— соціальні аспекти євроінтеграції та їх адаптація до умов України й Росії;

— права людини й захист громадянських свобод за допомогою налагодження конструктивного діалогу в цьому питанні;

— українсько-російська взаємодія в рамках ПАРЄ, що повинно стати одним з основних напрямів міжнародної діяльності нового парламенту;

Альтернативи практичній роботі, спрямованій на налагодження діалогу за формулою «Україна — Росія — ЄС», не існує. Або, коли бути точним, вона полягає у витисненні України на далеку периферію світової економіки й політики, повернутися звідки буде вже неможливо...