Євро-2012. Усі прапори в гості будуть де?

«Ніхто не має права робити велику мрію заручницею принагідних політичних обставин», - так відреагувало вітчизняне МЗС на численні заклики іноземних VIPів бойкотувати українську частину майбутнього Євро-2012. Гріх сперечатися. Та тільки штука в тім, що більшість іменитих «відмовників» досить чітко артикулювали причину свого небажання відвідувати матчі в Києві, Донецьку, Львові та Харкові. У заявах високопоставлених уболівальників ішлося про зневажені права людини та відсутність незалежного правосуддя, і величати це «принагідними політичними обставинами» було б, напевно, не зовсім чесно.

Втім, нечесно було б говорити і про те, що футбол - поза політикою. Чого вартий хоча б знаменитий матч між збірними Англії та Німеччини, що відбувся в травні 1938-го. Британське керівництво, захопившись політикою «умиротворення» (вінцем якої стала укладена у вересні того ж року сумно відома Мюнхенська угода), пішло тоді на безпрецедентний за своїм цинізмом крок. З ініціативи прем’єра Невілла Чемберлена (озвученої послом Великобританії в Берліні Невілом Хендерсоном і підтриманої Стенлі Роузом, тодішнім главою Англійської футбольної асоціації та майбутнім президентом ФІФА), футболістам англійської збірної перед матчем з німцями було наказано під час виконання гімну Третього рейху віддати нацистський салют. Що ті досить дружно і зробили.

Футбол часто втручався в політику, і політика втручалася у футбол. Чимало успіхів «Реалу» і «Лаціо» пов’язували із заступництвом каудильйо Франко і дуче Муссоліні. Вторгнення радянських військ в Угорщину 1956-го призвело до фактичного розпаду блискучої угорської збірної і одночасно до посилення клубного іспанського футболу. Пушкаш, Цібор, Кочиш з товаришами перебралися на Піренеї - на превеликий жаль угорських фанів і на радість іспанським. Придушення Празької весни вдарило вже по радянському футболу. 30 серпня 1968 року, реагуючи на введення військ Варшавського договору до Чехословаччини, надзвичайний комітет УЄФА провів нове жеребкування єврокубків, зобов’язавши клуби соціалістичних країн у першому раунді грати один з одним. Федерація футболу СРСР вимагала скасувати це рішення. Європейський союз футбольних асоціацій протест відхилив. Після чого радянські команди відмовилися брати участь у єврокубкових турнірах.

Поразки збірної СРСР у 1952-му від югославів і 1964-му від іспанців сприймалися як відчутні політичні фіаско у світлі відносин з режимами Тіто і Франко. В 1973-му радянська національна команда відмовилася грати зі збірною Чилі на стадіоні, який під час путчу прихильники Піночета використовували як міні-концтабори. Радянське футбольне керівництво вимагало перенести гру на інше поле, його протест підтримали не тільки федерації соцкраїн, а й асоціації Нідерландів та Швеції. Проте ФІФА відповіла відмовою, і на першість світу-74 до ФРН вирушила збірна Чилі.

Програш збірної Гондурасу команді Сальвадору в матчах плей-оф відбірного етапу чемпіонату світу з футболу в 1969-му став прелюдією до шестиденної війни між двома державами, що так і залишилася в історії під назвою «футбольної». Воєнний конфлікт між Великобританією та Аргентиною на Фолклендах 1982-го на довгі роки перетворив футбольні поєдинки між збірними цих двох країн на справжню «зарубу». Балканська війна спричинила вилучення збірної Югославії з числа учасників Євро-92, переможцем якого стала (за іронією долі) допущена на турнір замість неї збірна Данії.

Футбол часто виявлявся бранцем воєн - дипломатичних, економічних, політичних. І справжніх кровопролитних. Але футбол залишився і послом миру. Є логіка в аргументах тих, хто відмовився приїжджати на українську частину Євро. Але вона є і в аргументах тих, хто закликає до слів про бойкот ставитися обережно. Тренер збірної Німеччини Йоахім Льов в інтерв’ю Reuters із цього приводу висловився, мабуть, найточніше: «Я глибоко переконаний, що права людини - одна з найважливіших речей у світі. Як людина, я ототожнюю себе зі свободою преси, свободою слова, захистом меншин, я також виступаю за гуманне поводження з Юлією Тимошенко (...). У бойкоті нема жодного сенсу. Байдуже, де подібне відбувається: в Північній Кореї, Китаї чи в Україні. Але майбутнє
Євро-2012 - чудова можливість, щоб обговорити цю ситуацію і знайти якесь позитивне рішення. Як тренер можу сказати, що в Німеччині футбол асоціюють (...) з інтеграцією та об’єднанням людей. Ми не поїдемо в Україну в ролі світової поліції».

Віддаючи належне політикам, які по-своєму логічно вирішили використати футбол як інструмент м’якого політичного тиску, не можемо не віддати належного людині футболу Льову, в чиїх словах багато політично розумного.

Хоч як дивно, позиція наставника одного з фаворитів майбутнього Євро в чомусь співзвучна із точкою зору західного дипломата, котрий зі зрозумілих причин побажав залишитися неназваним: «Розмови про бойкот Євро скидаються на розмови про запровадження санкцій. Якщо йдеться про політичні та економічні обмеження щодо держави, це насамперед б’є по населенню. Якщо ми говоримо про санкції щодо посадових осіб - це можливість змусити керівництво країни переглянути свою політику, шанс змусити його шукати компроміс.

Коли Євро бойкотують високопоставлені політики - це можливість дати керівництву країни (зважаючи на його, якщо так можна висловитися, всім відому «футбольність») відчути себе ізгоями в демократичній Європі. Але якщо, крий Боже, питання постане про те, щоб позбавити Україну права приймати матчі футбольного турніру, то ізгоями почуватимуться жителі країни. Причому незаслужено. Навпаки, вони повинні відчути себе частиною Європи. Причастя до турніру такого рівня, приїзд спортсменів і вболівальників для процесу євроінтеграції здатні зробити більше, ніж договір про зону вільної торгівлі. Тому що українці нарешті повною мірою відчують себе європейцями. А ще - відчують різницю у ставленні Європи до влади України і до її народу. Але, на жаль, це розуміють далеко не всі».

Чергові розмови про можливість позбавлення України права проводити матчі континентальної першості виникли наприкінці квітня після заяви операційного директора Євро-2012 Мартіна Каллена, який після терактів у Дніпропетровську зауважив: «Якщо стане очевидно, що проведення турніру неможливе, то існує лише один вихід - перенести турнір на інший рік. Ми уважно спостерігаємо за ситуацією в Україні. На цей час немає причин для внесення змін. Якщо ситуація в країні стане небезпечною, то континентальну першість не слід проводити».

Вже можна сміливо стверджувати, що в історії європейського футболу фінал нинішнього чемпіонату запам’ятається, мабуть, як найскандальніший і як найбільш політизований. Бо по репутації УЄФА таких ударів іще не було. Щоб континентальний футбол так масово бойкотували - від британського принца Вільяма, генсека НАТО, президента Єврокомісії та всіх єврокомісарів до глав держав і урядів ЄС - це вперше. І це в практично однополярному світі. Без празьких весен і берлінських стін.

Цікаво, скільки разів на дню гикається зараз при слові «Київ» Мішелю Платіні? У тому числі й через те, що саме під його керівництвом УЄФА пішов на ризикований експеримент, давши добро на проведення турніру в пострадянській державі. І в результаті ні в чому не винний президент УЄФА, швидше за все, буде змушений проводити час в Україні переважно в компанії місцевих міжнародних ізгоїв класу VIP.

А вони основну частину програми вже виконали. Карму та обличчя зіпсували. Основні бюджети розпиляли. Що ж до інтересів українських уболівальників, то, з урахуванням цін у готелях і кемпінгах (навіть після оголошеного владою примусового зниження), про власних громадян держава особливо й не піклувалася. Про зарубіжних - тим більше. До того ж 13 збірних із 16 базуються в Польщі. І більшість фанів відвідуватиме українські матчі або за схемою «аеропорт-стадіон-аеропорт», або (особливо після вибухів у Дніпропетровську) за схемою «помешкання-спортбар-помешкання».

На тлі побаченого в Польщі, за державу було навіть не прикро, а соромно. Прес-тур, організований Міністерством закордонних справ Польщі та Польським інститутом у Києві з метою вивчення підготовки країни до турніру, дав змогу відчути різницю в підходах. Було це в ті самі дні, коли в Дніпропетровську вибухали урни, Юлія Тимошенко оголошувала голодовку, а Ніна Карпачова передавала послам ЄС фото зі слідами побиття екс-прем’єра.

Та навіть і без фугасно-тимошенківського екстриму різниця (аж ніяк не на користь України) в рівні підготовки двох країн постійно била по очах. Було соромно за безсоромно розпиляні бюджети. Соромно за жадібність готельєрів і дрімучість чиновників. Соромно за те, що в країні з такою кількістю доларових мільярдерів і мультимільйонерів знайшлися лише дві особи (Ахметов і Ярославський), які масштабно інвестували свої гроші в підготовку України. Соромно за те, що в Києві в мирний час убивають Андріївський узвіз.

Торік під час прес-туру One year to go, організованого УЄФА для журналістів провідних європейських ЗМІ з восьми приймаючих міст двох країн, один з авторів цього матеріалу провів серед колег анкетування. Тоді іноземні журналісти за п’ятибальною шкалою оцінювали готовність українських міст. Тепер ми повторили той самий експеримент, попросивши українських колег оцінити за 12 позиціями готовність Польщі.

З урахуванням того, що пересувалися і автобусом, і літаком, ми змогли не на словах оцінити і дороги, і аеропорти. Крім цього, в наш маршрут входило відвідання стадіонів і фан-зон. Плюс до цього журналісти мали можливість вивчити ціни і рівень готелів, ресторанів, сервісу та дозвілля. Не кажучи вже про додаткову інформацію, отриману на зустрічах у меріях і профільних міністерствах.

В опитувальний листок було включено такі позиції: місто, дороги внутрішньоміські, дороги міжміські, стадіон, аеропорт, сервіс, громадське харчування, інформаційне забезпечення, дозвілля та оцінка загальної готовності. Крім цього, враховуючи надзвичайну болючість перелічених проблем для України, було додано ще дві позиції: комфорт для інвалідів і безпритульні тварини.

Розв’язання проблеми безпритульних тварин (точніше, її відсутність) отримало п’ять балів у всіх містах. Проблеми безпритульних тварин у Варшаві (так само, як і в інших містах Польщі) давно немає. Собак ніхто не вбиває. Всі питання вирішують громадські організації з допомогою мерії. Здивування викликало і питання про те, скільки мільйонів злотих витратила столична мерія на виготовлення інформаційних табличок. (Саме цього дня промайнуло повідомлення, що КМДА виділила додатково на різного роду покажчики шість мільйонів гривень.) Директор бюро варшавської мерії з підготовки столиці до турніру пан Цудак заявив, що виготовлення інформаційних табличок оплачує УЄФА. А мерія бере на себе витрати лише з їх розміщення.

Хтось чув щось подібне від чиновників в Україні? Але ж насправді на виготовлення інформаційних носіїв УЄФА виділив нам 250 тис. євро. Проект так і називається «Покажчики для транспортних засобів і пішоходів». Усього для України виготовлено 6428 штук. Із них у Києві розмістять 2520 покажчиків, у Донецьку - 1642, Харкові - 1170 та у Львові - 1096. Ціна одного покажчика - 38,46 євро. Скільки буде виготовлено покажчиків на шість мільйонів гривень - невідомо. Однак відомо, що раніше ГУ комунального господарства КМДА вже витратило 1,83 млн. грн. на виготовлення 120 туристичних покажчиків. Тобто з розрахунку 15 250 гривень (більш як 1500 євро) за штуку. Багато це чи мало - неясно. Як неясно, наскільки дорогими стали інформаційні таблички зі світлодіодами в Харкові по 8500 гривень за штуку, по 5000 гривень за штуку без світлодіодів або прості металеві дорожні покажчики по 9000 гривень за штуку, закуплені владою Донецька...

Та повернімося до Польщі. Що стосується комфорту для інвалідів як на стадіонах, так і на вулицях, то вищу оцінку - по 4,81 бала отримали Познань і Вроцлав. 4,63 бала заробив Гданськ і 4,54 - Варшава.

До речі, серед чотирьох міст саме столиця Польщі отримала найнижчий бал. А лідером серед приймаючих міст став Вроцлав.

Варшаву підвели дві речі. Пункт номер один - це недобудований відрізок траси А-2, якою ми довго вибиралися до Познані. Вузька, забита хурами траса, явно дисонує з розв’язками і хайвеями, якими ми їхали в інших місцях. Дорогам навіть прем’єр Дональд Туск поставив «три з плюсом». Але від українських журналістів польські «три з плюсом» отримали 4,42. «Нормальні дороги, - сказав один з телеоператорів, - можна спокійно знімати на ходу...». Привіт нашим будівельникам, які ніяк не доведуть до пуття понівечені дощем, снігом і розкраданням столичні магістралі і трасу від Києва до Житомира.

Другим каменем спотикання став столичний аеропорт. Але не термінал чи Duty Free, а те, що нас надто довго перевіряли на транзиті у Гданськ. Через що наш борт вилетів із чималим запізненням. Зрозуміло, що правила ЄС стосовно чужинців виправдано суворі. Але ці заходи можуть стати перешкодою при напливі туристів під час турніру. Тож готовність Варшави, з урахуванням іще й досі активного будівництва в місті станцій метро, ​​оцінено в 3,9 бала.

Вроцлав же отримав від українських журналістів одразу п’ять твердих «п’ятірок». За саме місто. За аеропорт. За громадське харчування. За відсутність безпритульних тварин. І за дозвілля. Хоча за дозвілля можна було ставити всі 10. Бо 160 000 вроцлавських студентів створюють враження, що місто приймає Євро-2012 уже років зо три. В результаті готовність міста - 4,81 бала.

Що ж стосується стадіонів, то оцінки розподілилися так: Гданськ і Варшава - по 4,81 бала. Вроцлав - 4,72 і Познань - 4,45.

До речі, стадіони - це та позиція, де Україна виступає більш ніж достойно. І всі вісім спортивних арен по праву можна вважати окрасою загальнотурнірної корони.

Напевно, те саме можна буде сказати і про аеропорти. Але тільки коли запустять нові термінали в Борисполі та Донецьку. Та коли ж їх запустять, Євро либонь на носі... Щоправда, запитання є вже зараз. От цікаво, хто з відповідальних осіб ризикне пояснити, чому будівництво аеропорту у Вроцлаві обійшлося менш ніж у 100 млн. дол., а, скажімо, у Львові - втричі більше. І це при тому, що і зарплати, і матеріали в Польщі не порівняти з українськими...

Окремим приводом для сорому став прийом у Польській туристичній організації. Котра відповідає за промо-кампанію Польщі як країни, що приймає Євро-2012. Кампанію розпочали за рік до турніру. Ціна питання - 16 млн. євро. З яких більшу частину, зрозуміло, виділив Євросоюз. (Без ЄС, котрий погасив левову частку польських витрат у 35 млрд. євро, Польща сама підготуватися не змогла б). Але фішка не в сумі. А в ефективності. Тим більше що точної суми, викинутої Україною на свої промо-потуги (так само, як і на весь проект Євро-2012 у цілому), не знає ніхто. Ні Янукович, ні Азаров, ні Колесніков. А якщо й знають, то правди не кажуть. Тож поки що голова йде обертом від коридору між шістьма та 130 мільярдами гривень. Але коли врахувати, що тільки так звані рекламні ролики, які повинні були заманити в нашу країну натовпи туристів, обійшлися в не один мільйон гривень, то безтендерні обсяги на телерекламу цілком пристойні. Це не кажучи окремо про вартість прокату цих самих роликів на західних телеканалах. Щоправда, при цьому ніхто поки що не сказав жодного слова про віддачу у вигляді збільшення туристичного потоку.

Поляки розповідають, як було витрачено на рекламу кожен цент. Тому що пояснюють, який ефект було від кожного цента отримано. Що ефект міг би бути більшим, якби вони свої ролики могли крутити частіше. А так, через обмеженість коштів, показали в тій-таки Британії всього двічі. Але на Євро-2012 до них приїде щонайменше мільйон туристів. Тобто гроші, витрачені на рекламу, відіб’ються зі свистом. Що після турніру число туристів зросте як мінімум на півмільйона осіб на рік. Що туризм із кожним роком має дедалі більшу питому вагу у ВВП країни... І це без окремих програм, які запустили самі приймаючі міста. Коли в тій-таки Іспанії для приваблення туристів до Польщі «рекламним агентом» мера Гданська виступив головний тренер збірної Іспанії з футболу...

Запитання про поліцію в опитувальник не увійшло. Бо поліцейських патрулів на вулицях міст ми практично не бачили. Патрульні машини - так, траплялися. Але якось дуже ненав’язливо. Як сказав нам у Познані офіцер поліції, один із принципів роботи польських поліцейських - не заважати. Можливо, тому рівень довіри до поліції в Польщі сьогодні становить 73 відсотки. «От цікаво, - запитали у приймаючого нас офіцера, - чи буде змінено критерії прийому п’яних громадян під час турніру?». «Ні, - відповів поліцейський, - ми не забираємо людину, якщо вона спроможна пересуватися. Якщо ж вона рухатися вже не може, то вона - наша». Ніч у витверезнику коштує сто євро. Іноземці (особливо англійці, котрі масово літають до Польщі на алкотури) про це добре знають.

До речі, саме в поліцейському управлінні Познані ми довідалися про вибухи в Дніпропетровську. Що характерно - в залі, де відстежують роботу 200 камер зовнішнього спостереження та здійснюють зв’язок із будь-якою точкою Шенгенської зони. Окремо 160 камер встановлено на стадіоні. Тож ті поліцейські, які чергуватимуть у дні матчів, зможуть побачити найцікавішу трансляцію. Поєднуючи картинку телеканалів з ретельним моніторингом трибун та околиць.

І про прапори. Як уже йшлося вище, із 16 збірних фіналу Євро-2012, 13 розміщуватимуться у Польщі. На майбутній базі збірної Німеччини ми побували. Переобладнана під готель старовинна садиба з великим парком і озерами. Скільки заплатили німці, нам, звісно, не сказали. Але поки що п’ятизіркові номери коштують від 100 до 180 євро на добу. Що характерно, рішення про базування саме в Польщі німці ухвалили ще торік у вересні. Тобто задовго до жеребкування. Попри те що їм доведеться літати на матчі до Харкова і Львова. Німці спеціально будують біля готельного комплексу тренувальне поле, яке потім залишиться полякам. Зрозуміло, що ближче до збірної житиме і основне ядро ​​фанів, які супроводжуватимуть футболістів на матчі і назад лоукостами. Що вийде значно дешевше, ніж ризиковане перебування в дорогій і небезпечній країні. Яка має те, що має.

P.S. Попри те що бойкотна хвиля української частини Євро-2012 триває, наші можновладці, схоже, журяться не особливо. У середу, наприклад, радісна звістка прийшла зі столиці Катару - Дохи. Радість полягає в тому, що, всупереч загальноєвропейській бойкотній тенденції, до України на матчі приїде емір Катару Хамад бін Халіфа Аль Тані. У принципі це логічно. Оскільки Катар приймає в себе чемпіонат світу з футболу 2022 року. Забавним є інше. А саме те, що український прем’єр на повному серйозі запропонував катарському еміру, щоб у тендерах на будівництво об’єктів інфраструктури для цього ЧС узяли участь українські компанії...

Редакція вдячна Польському інституту в Києві за запрошення взяти участь у прес-турі.