Ерзац

У монументальному виступі президента України на нинішній сесії ПАРЄ у Страсбурзі був і такий важливий для європейського вуха абзац, як відданість свободі слова. Віктор Янукович визнав, що свобода ЗМІ - одне з найбільших досягнень Києва за роки незалежності, відзначив, що новоприйнятий закон про доступ до публічної інформації розширив можливості громадян на отримання суспільно важливих новин, пообіцяв створити громадське телебачення, запевнив, що влада відкрита до діалогу з приводу захисту свободи слова і уважно ставиться до інформації про порушення в цій сфері. «Усі випадки тиску на журналістів і обмеження свободи слова отримають належну оцінку відповідних структур», - заявив він.

Можна лише радіти, що українські журналісти отримали такого високого покровителя. При цьому вже котрий місяць поспіль президент вимагає надати йому бодай один факт про ображеного чи «притиснутого» репортера, аби його захистити. І розводить руками, що таких прикладів немає… Звичайно, можна припустити, що оточення погано інформує главу держави про кількість нарікань журналістів на хамство охорони; неадекватність деяких регіональних начальників, які розглядають комунальні газети як власні стіннівки; невмотивовані випадки обшуків у репортерів і вилучення у них техніки тільки тому, наприк­лад, що на сайті з’явилася інформація про підпал офісу однієї з партій; гучне невдоволення репортерів відсутністю прес-конференцій глави держави і неможливістю поспілкуватися з ним; як наслідок - про іміджеві втрати і зростання недовіри з боку медіа. Але Янукович мало схожий на необізнаного правителя. Та й європейські партнери Києва, такі як Європарламент, Рада Європи, організації, котрі моніторять ситуацію в Україні, раз у раз нагадують, що проблема таки є, ситуація зі свободою слова погіршується. Більше того, під час неформальної зустрічі президента з редакторами провідних ЗМІ журналісти особисто передали йому лист із переліком конфліктних ситуацій та прикладів тиску на редакції. Віктор Янукович кілька хвилин уважно вивчав звернення і дав доручення генпрокуророві Пшонці ретельно розібратися щодо кожного факту.

Думаю, в Генпрокуратурі вже готова відповідь на цей лист. Адже більшість наведених там скарг розглядалася на парламентській комісії з вивчення фактів цензури і тиску на медіа, створеній рік тому з ініціативи самих журналістів. Зазвичай на всі запити з приводу порушення прав журналістів надходила стандартна відписка: інформація не підтвердилася, підстав для реагування немає. Без реакції залишилися скарги регіональних журналістів на масову заміну головних редакторів - лояльними, спроби побитих репортерів порушити справи за фактом перешкоджання професійній діяльності (за рік ми отримали дев’ять скарг про конфлікт­ні ситуації з охоронцями та силовиками), нарікання на незаконні перевірки мовників Нацрадою та відмову у видачі ліцензій під надуманими приводами. Владі просто не потрібна така статистика, і найпростіше - стояти на позиції, що фактів тиску на пресу немає.

Вірогідно, саме такою логікою керувалася й Верховна Рада України, коли завалила звіт ТСК з питань розслідування фактів цензури («за» проголосувало тільки 89 нардепів, серед них - два регіонали і спікер Литвин). Хоча в документі було вміщено аналіз тієї сотні скарг, яку протягом року отримала комісія. В постановній частині ми пропонували вдосконалити законодавство (за підписом усіх членів ТСК зареєстровано чотири законопроекти, зокрема про моніторинг на перевірку медіа під час виборчих кампаній, про забезпечення професійної діяльності журналістів на заходах з участю осіб, котрі охороняються, про врегулювання діяльності Нацради), продовжити моніторинг ситуації зі свободою слова, заслухати звіт силовиків щодо розслідування справ Климентьєва і Гонгадзе, а також почути позицію Нацради з питання впровадження цифрового мовлення і ліцензування. Примітно, що в день обговорення звіту надійшла тривожна новина з Донецька (до речі, першим цю інформацію опублікувало DT.UA): журналісти облТРК скаржаться на повернення «темників», якими їх примушують понад усе любити губернатора та його замів, знімати кожен їхній крок і пчих.

Своїм неголосуванням парламент, по суті, відмовився взяти на себе частину відповідальності за ситуацію зі свободою слова, визнати проблемні моменти і почати щось змінювати. Але було б несправедливо нарікати лише на байдужість політиків до проблем у медіа. Обговорення звіту відбувалося в напівпорожньому залі, у присутності 50 депутатів і п’ятьох журналістів. Тема свободи слова не є пріоритетною і для більшості українських журналістів, які вболівають виключно за те, аби їх показували, й абсолютно не перей­маються тим, що саме вони продукують. Самоцензура, непристойна кількість замовних матеріалів, зниження професійного рівня журналістики б’ють по українських медіа не менше, ніж м’яка цензура власників і влади. Замість новин глядачеві пропонують вульгарний мікс кримінальної хроніки та світського життя, замість розслідувань - підглядування та нишпорення, головний об’єкт інтересу нинішньої преси - не суспільно-значимі теми, а приватне життя всіх і вся, зокрема й політиків.

Думаю, проблеми української журналістики починаються з освіти, точніше - з її відсутності. Сьогодні 72 вітчизняних вузи готують журналістів, мають відповідні факультети і кафедри. Очевидно, що в країні не знайдеться стільки фахівців для підготовки кваліфікованих спеціалістів і стільки редакцій, готових узяти на роботу випускників цих вишів. На жаль, падає рівень підготовки і в університетах, які мають найстаріші й найавторитетніші факультети журналістики. Наприклад, в Інституті журналістики КДУ ім. Т.Шевченка ходять наполегливі чутки про майбутнє розформування кафедри міжнародної журналістики і створення натомість… кафедри бібліотекознавства. Такою новиною мене приголомшили самі викладачі альма-матер, що скаржаться на скорочення кафедри міжнародної журналістики до чотирьох осіб із 12.

При тому що 70 вузів начебто готують майбутніх журналістів, знайти толкового випускника, здатного професійно написати новину з події, - проблема.

І, хоча редактори нарікають на брак талановитої молоді, топ-менеджерів сьогодні більше влаштовують безсловесні виконавці, такі, які не ставитимуть зайвих запитань, писатимуть про те й про тих, про що й про кого потрібно.

Так само дивує відсутність уваги преси і суспільства до таких важливих проектів, як впровадження цифрового мовлення чи створення україномовного каналу Euronews. Кілька років тому, коли підписували угоду про участь НТКУ в цьому проекті, прогнозувалося, що робота української редакції коштуватиме бюджетові приблизно 3 млн. євро щороку. Однак, за традицією, все, що має у своїй назві слово «євро», ціниться в Україні на вагу золота. За розпорядженням Кабінету міністрів від 11.10.2010 р., на проект виділено 85,6 млн. грн., наступного дня уряд «накинув» ще 3,6 млн., а потім розщедрився ще на 6, 5 млн. гривень. Після трикратного подорожчання будівництва «євростадіону» трикратне збільшення кошторису каналу євроновин уже якось і не дивує. Хоча постає запитання: чому українська редакція буде найдорожчою з-поміж усіх схожих редакцій, котрі базуються в Ліоні, де розміщується штаб-квартира Euronews?

Що стосується впровадження цифрового мовлення, якому DT.UA присвятило ґрунтовну статтю у попередньому числі, то сьогодні мовників хвилює непрозорість дій Нацради, яка призначила провайдером-монополістом нікому не відому фірму «Зеонбуд», що, своєю чергою, відразу встановила невмотивовано високі тарифи на свої послуги. Мовники наголошують: уже тепер регулятор формує нерівні правила гри, особливо для регіональних телеканалів щодо їхніх можливостей увійти в цифру. Так, Нацрада оголосила, що в кожному регіоні буде визначено лише три найрейтинговіших телеканали, які отримають таку можливість. Експерти висловлюють побоювання, що таким чином неугодні або нелояльні канали можуть бути просто відключені від ефіру, адже до 2015 року Україна повинна повністю перейти на цифрове мовлення. І тому проблема впровадження цифри, яка сьогодні турбує вузьке коло спеціалістів, уже завтра торкнеться кожної телестудії і кожного глядача. Цікава деталь: президент РФ Дмитро Медведєв у своєму останньому щорічному посланні в Держдуму чималу частину спічу присвятив саме переходу на цифрове телебачення. Віктор Януко­вич під час свого виступу зі щорічним посланням у ВР лише одним реченням торкнувся телевізійної тематики: він наголосив на необхідності модернізації… каналу «Культура» (чекаємо з нетерпінням). Але якщо серйозно, то питання впровадження цифрового мовлення належить до сфери інформаційної безпеки країни, і тим більше незрозуміла байдужість до цього Верховної Ради та інших владних інститутів.

До речі, у звіті представники опозиційних фракцій, котрі входили до ТСК, вкотре зверталися до президента з проханням ввести в Нацраду бодай одного незаангажованого експерта. Таке призначення сприятиме прозорості і професійності роботи регуляторного органу, бо сьогодні деякі «нацрадівці» лякають телевізійну спільноту своїм печерним невіглаством, незнанням законодавства і фахової проблематики.

І ще один важливий аспект звіту, проваленого Радою: справа Гонгадзе. Протягом року ТСК отримала кілька скарг від родини загиблого журналіста на порушення прав потерпілої сторони щодо ознайомлення з матеріалами справи після закінчення розслідування. Близькі Георгія наполягали, аби ця резонансна справа слухалася у відкритому режимі, принаймні в частині оголошення вироку. Парламент не захотів у цьому питанні підтримати родину Гії і привернути увагу відповідних органів до важливості пуб­лічного процесу. Цього тижня Печерський районний суд Києва прий­няв рішення, що справа про вбивство нашого колеги розглядатиметься в закритому режимі, відхиливши всі клопотання потерпілої сторони. Отже, на всіх без винятку судових слуханнях не буде ані журналістів, ані представників громадськості. Родина потерпілого вважає, що це роблять, аби приховати велику кількість порушень, допущених під час слідства.