Донецьк: "майдан" і "батя"

Поділитися
Донецьк:
З'ясувалося, що в Донбасі, де культ грубої сили в пошані, немотивоване й демонстративно жорстоке насильство обурює навіть людей глибоко аполітичних. Можливо, тому, що тут краще за інших пам'ятають, наскільки випадковим буває вибір жертв, коли великі дядьки показують силу.

Колись це прозвучало б дивно, а тепер - незаперечний факт: Донецьк вийшов на свій "майдан". Змінюючи одне одного, активісти несуть вахту паралельно з киянами. Ба більше, не надто масштабна спочатку акція кількох десятків городян поступово перетворилася на протестний майданчик сотень.

Переломним моментом, безумовно, стало жорстоке побиття "Беркутом" студентів на Майдані. Наступного дня, 1 грудня, в Донецьку зібрався найбагатолюдніший мітинг з усіх, що відбувалися до того й після.

У центрі міста зібралося близько 500 людей. Примітно, що політичні симпатії мотивів виходу на цю акцію протесту відійшли на другий план. У Донецьку не надто багато палких прихильників євроінтеграції, ще менше запеклих противників (тематичний мітинг "Русского блока" продемонстрував це наочно), при цьому досить велика кількість євроскептиків і просто консерваторів.

Однак того дня люди прийшли на місцевий "майдан" переважно не з політичних, а морально-етичних міркувань. Прийшли висловити тривіальну думку: бити дітей - погано. Тим більше дітей, які не зробили нічого кепського.

З'ясувалося, що в Донбасі, де культ грубої сили в пошані, немотивоване й демонстративно жорстоке насильство обурює навіть людей глибоко аполітичних. Можливо, тому, що тут краще за інших пам'ятають, наскільки випадковим буває вибір жертв, коли великі дядьки показують силу.

Крім того, багато хто зумів прийняти, оцінити й полюбити традицію мирних українських протестів. До 2004 р. будь-яку нечисленну купку інакодумців відразу накривала масована атака "тітушок" (тоді їх називали просто "биками"). Порівняно із цим сама лише можливість у компанії кількох десятків однодумців вийти на площу й висловити свою позицію без перешкод, здавалася ковтком повітря свободи.

У Донецьку краще за інших розуміють, куди намагаються загнати країну міліцейськими кийками й бригадами "спортсменів". Дончани там уже були, і повертатися в цей стан категорично не хочуть.

Зрозуміло, в цьому разі йдеться про не надто велику групу людей чіткої громадянської позиції - членів опозиційних партій, громадських активістів, блогерів etc. Їм із величезними труднощами вдалося перевести місцеву методику боротьби з інакомисленням з формату силового придушення в жанр дрібних капостей, на кшталт блокування транспорту активістів або судової заборони пікетів.

Донецький "майдан" із того дня мав невелику чисельність, але неабияку пропускну спроможність. Чи не відразу ж "усі пішли на фронт", тобто вирушили до Києва. На місці залишився тільки невеликий мобільний штаб, який через соціальні мережі закликав на щоденні мітинги нових учасників. Часто й неофіти тут-таки збиралися в групи для поїздки в столицю.

Нові обличчя майже всі були дуже молоді. Старий склад запеклих "незгодних" розбавлявся виключно студентами. Молодь відреагувала на трагічні події з участю однолітків. І майже відразу ж поховала потенційний "Сєверодонецьк", розпочавши свою публічну активність зі звернення до львівських студентів.

Невдовзі наївні романтики революції зрозуміли, що таке справжня політична боротьба. "Незадоволених студентів у нас немає", - відрізав спікер облради Андрій Федорук, вислухавши керівництво вишів. У рамках цієї концепції почалися цілком звичне складання списків неблагонадійних, профілактичні бесіди й інша рутина донецької демократії. Досвідчені товариші з "майдану" взялися навчати молодь правилам виживання: агітувати в будь-якому виші, крім свого, жодних слідів у відкритих сегментах Мережі, провокаційних розмов уникати, атрибутики й символіки поза мітингом не носити...

Особливо слід відзначити реакцію влади на прояв солідарності деякої частини дончан з учасниками київських протестів. У перші дні офіційні інстанції зберігали глухе мовчання. Мляві спроби пригнати до пам'ятника Тарасові Шевченку, де збиралися активісти "майдану", комунальну техніку й робітників (спочатку під приводом миття пам'ятника, потім нібито для ремонту плитки) до уваги не беремо.

Це імітація протидії. Як обов'язкова програма у фігурному катанні. В остаточному підсумку пам'ятник протестувальники помили самі, а плитку робітники ліниво поколупали осторонь від мітингу. Кілька ряджених козачків з п'ятиповерховими матюками й молодчики напідпитку з екзистенціальними дискусіями - це взагалі смішно. Принаймні для Донецька, де ще дев'ять років тому опозиціонерів, які вийшли на площу, "глушили" молотками й улвмками арматури.

Такі тілорухи влади скоріше можна визнати інстинктивною судомою. Але через відсутність команди згори душити куций протест правляча сила не стала.

Мотиви "вождів" зрозуміти просто. Донецька влада зробила з подій 2004 р. три головні висновки:

- Віктор Федорович у протистоянні з Майданом може й програти;

- у разі програшу він рятуватиме себе і тільки себе, іншим кине клич "Рятуйся, хто може!";

- тому краще не робити різких рухів без особливої потреби, а тим більше підставлятися під статтю.

У результаті жодного з найбільш очікуваних кроків тутешні урядовці-партійці-чиновники не зробили. Вони не вимагали запровадження надзвичайного стану й не заїкнулися про новий "Сєверодонецьк".

Навпаки, в кожному з опублікованих відкритих звернень усіляко підкреслювалося прагнення зберегти єдність. І засуджувалися дії силовиків у ніч на 30 листопада.

"Порушення конституційного права громадян на мирні зібрання й жорстокість щодо мирних жителів мають отримати законний осуд. Те, що сталося в Києві, стосується нас усіх, адже ми - українці, і Київ - наша столиця", - першим відреагував на те, що сталося, губернатор Донецької області Андрій Шишацький.

Депутати Донецької міської ради на екстреній сесії також зажадали "об'єктивно й усебічно розібратися в причинах виникнення інциденту, який стався в ніч із 29 на 30 листопада 2013 р.".

І, нарешті, позачергова сесія обласної ради звернулася до жителів регіону й країни з такими словами: "Ми обурені невиправдано жорстокими діями силових структур на Майдані Незалежності в ніч із 29 на 30 листопада, коли під загрозу було поставлено не тільки здоров'я й життя людей, а й самі основи конституційного ладу".

Звичайно, окремі депутати вимагали жорсткіших формулювань. Інші з подачі комуністів навіть публічно аплодували "Беркуту". Але "яструби" були не в фаворі. Не привчена проявляти ініціативу регіональна еліта заклякла у вичікувальній позиції.

Керівництву донецького осередку біло-синіх тепер узагалі не позаздриш. Із перших днів Євромайдану столичне начальство і по партійній, і по урядовій, і по президентській лінії вимагало роз'яснювати людям політику партії.

Та проблема в тому, що самі "вожді" не могли зрозуміти ідеологічних кульбітів. Майдан стоїть за євроінтеграцію, Віктор Федорович теж (формально) за євроінтеграцію, а ми тоді за що? У чому, так би мовити, полягає генеральна лінія?

Розгублені офіційні особи наговорили дурниць стільки, що повеселити Інтернет вистачить ще на багато років. Образно кажучи, вигуляли тарганів з голови на славу.

Із малозрозумілих, але палких промов виходило, що найстрашніше в Європі - це содоміти-афроамериканці, які перебувають в одностатевому шлюбі й торгують голландськими помідорами біля підніжжя Ейфелевої вежі (депутат облради Антоніна Хромова, КПУ). Або, скажімо, директор заводу, який приходить на роботу з нафарбованими губами (депутат Микола Загоруйко, ПР). Чому будь-яка промова про економічні загрози часто звертала на тему содомії, нехай розбираються психологи, ми ж просто відзначимо факт.

"Батя ніколи своїх дітей не зрадить", - резюмував розгул ідеологічної думки мер Єнакієвого Валерій Олійник.

Джордж Орвелл був ідеалістом. У нього промовець міг "змінити лінію буквально на півфразі, не тільки не запнувшись, а й навіть і не порушивши синтаксису". У реальності таких віртуозів - лічені одиниці, і всі вони - не в Донецьку.

Тут регіонали впали в такий ступор, що не змогли з першої спроби зібрати контрмітинг. Зрештою спромоглися, взявши на озброєння звичні гасла "Працювати треба, а не мітингувати!" і "Донбас - за стабільність!". Вийшли, постояли, пішли - строго за планом і графіком...

…Донецький історик Станіслав Федорчук останні кілька тижнів був у Львові, де навчається в аспірантурі. "І мене весь час запитували: а що там Донецьк, вийде? - Я відповідав - Спокійно, все буде. Ну, я сам хотів так думати. І з якою гордістю я потім казав: бачите, Донецьк - це не тільки Янукович!" - розповідав він мені під час випадкової зустрічі на донецькому "майдані".

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі