Донбас: українська весна

04 квiтня, 2014, 20:50 Роздрукувати Bипуск № 12, 4 квiтня-11 квiтня 2014р.
Автор
Відправити
Відправити

Уперше за останній місяць на тлі постійного потоку поганих новин з'явився привід проявити обережний оптимізм і констатувати, що "російська весна" на Донбасі провалилася.

Автор

Донбас: українська весна

…Продавці крамниці "Український сувенір" на вулиці Університетській у Донецьку віднедавна тримають гірку синьо-жовтих прапорів під рукою - ходовий нині товар. Національні прапори раптом стали з'являтися над ресторанами, офісами невеличких фірм, кав'ярнями, бутиками. Середній клас, про народження якого мріяли оптимісти-економісти, означив свою позицію. Хтозна, можливо, саме цей тихий голос недобитого Януковичем малого бізнесу став тією дрібницею, яка в результаті переважила чашу терезів на бік України.

Волонтер Дмитро Ткаченко, який збирав допомогу для дислокованих у Донецькій області прикордонників та військовиків, розповів дивну історію. До нього і його товаришів несподівано заявилася заможна пані на "Лексусі" й оплатила закупівлю продуктів, медикаментів та побутових дрібниць для захисників Батьківщини на 20 тис. грн.

"Тільки завдяки допомозі людей ми й виживаємо. Місцеве населення на наші потреби реагує значно швидше, ніж командування", - чесно визнають спішно перекинуті в донецькі степи дніпропетровські десантники.

Їхні сусіди-прикордонники забезпечені краще. "Але для нас найголовніше – не матеріальна підтримка, а моральна. Ми відчуваємо: ми на своїй землі, і ми не самі", - каже командир передислокованого з Черкас загону полковник Ігор Момот.

Донеччани, яких багато хто звично сварив за аполітичність, надмірний прагматизм, скаредність та брак патріотизму, несподівано проголосували за Україну своїм гаманцем. Групи жителів знаходять одне одного в соціальних мережах і спільно замовляють зовнішню рекламу з текстами на кшталт "Россия, давай, до свидания" або "Спасибо, мы сами".

Фанати "Шахтаря" й "Металіста" - двох футбольних клубів із того ж таки Південного Сходу, що, за версією російської пропаганди, мріє розділити долю Криму, - збагачують український фольклор нецензурною, але веселою й прилипливою пісенькою про Путіна та його моральне обличчя.

Шанувальники "Ляпіса Трубецького" перед початком його концертів у Донецьку й Луганську коротають час в очікуванні свого кумира, виспівуючи український гімн і скандуючи: "Слава Україні! Героям слава!". І ось уже російські й білоруські новинні портали у своїх замітках із цих концертів пишуть про "неонацистський шабаш" на Сході нашої країни...

Уперше за останній місяць на тлі постійного потоку поганих новин з'явився привід проявити обережний оптимізм і констатувати, що "російська весна" на Донбасі провалилася.

Весь місяць проросійські активісти, сепаратисти-федералісти й емісари від сусідів розхитували ситуацію. В "народні протести проти київської хунти" вливали гігантські суми. Однак результати виявилися більш ніж скромними. Всі захоплені адмінбудівлі звільнено, інститути влади, органи місцевого самоврядування й комунальні служби працюють у штатному режимі.

Ба більше, правоохоронці, які займали вичікувальну позицію, стали виявляти активність. Раніше арештований СБУ Павло Губарєв за вдалого збігу обставин зможе поспілкуватися зі своїм наступником, що не встиг ним побути, - затриманим оперативниками держбезпеки функціонером донецького осередку медведчуківського "Українського вибору", лідером ще одного скороспілого проекту "Народне ополчення Донбасу" Михайлом Чумаченком.

Депортовано з країни екзотичного Айо Бенеса - чорношкірого націонал-більшовика з латвійським паспортом і лондонською реєстрацією.

ПТУшник із донбаської глибинки отримав два роки умовно за те, що повісив триколор на Донецькій міській раді.

Затримано підозрюваних у нападі на український мітинг 13 березня, коли було вбито 22-річного Дмитра Чернявського та десятки людей поранено.

Проросійський рух на Донбасі, звісно, не розгромлений остаточно. Розрізнені групи мобілізованого активу все ще влаштовують небезпечні витівки, на кшталт нападів на українців - наприклад, священиків, які організували вуличний молебень за єдність країни, чи учасників тематичного велопробігу. Досі трапляються випадки блокування важливих об'єктів та точкові погроми.

Проте проросісти більше не виглядають організованою й потужною силою, здатною поставити під сумнів статус східних регіонів та відчинити ворота загарбникам.

А загроза появи в цих краях "зелених чоловічків" була значно ближчою, ніж здавалося раніше. Українські прикордонники розповідали, що їхні візаві по той бік кордону кілька разів відходили, відкриваючи коридори військам. За даними наших джерел, росіяни, щонайменше, чотири рази вибудовували свої сили для вторгнення, очікуючи останнього наказу. Але наказ не надходив - оскільки з українського боку на Донбасі не знайшлося "аксьонових", здатних забезпечити громадську підтримку й надати видимості законності майбутній інтервенції.

Тепер безпосередньо на "фронтирі" спостерігається зворотний процес: росіяни зміцнюють кордон зі свого боку, прикордонні наряди посилено.

Основна причина невдачі російських маніпуляцій на Сході України - неправильні вихідні посилки. Колись російські пропагандисти знайшли вкрай удалу, як їм здавалося, формулу. Вони почали ототожнювати "російськомовних" і "росіян" у нашій країні, тим самим створюючи картинку для виправдання свого тиску на Україну. Тут тобі і захист співвітчизників, і обстоювання гуманітарних прав, і потужна основа для політичних комбінацій.

Та далі виникла суто пелєвінська ситуація: російські функціонери повірили власній пропаганді. Зокрема, ідеться про тих, хто відповідає за планування зовнішньої політики, спецоперацій та воєнних дій. Вони вирішили, що Донбас - "їхній" регіон, який за визначенням повинен прагнути в задушливі братні обійми.

Насправді все не так просто. З одного боку, 75% жителів, наприклад, Донецької області назвали рідною російську мову. З іншого - 57% (2,74 млн чоловік) під час перепису населення назвалися українцями.

Це, звісно, вкрай делікатне й болюче питання: що ж є первинним у формуванні ідентичності - мова, виховання чи середовище. Донеччани скільки могли відповіді уникали. У багатонаціональному краю, де всі тутешні етноси давно перемішалися в найвигадливіших поєднаннях, це й справді неприємно - вирішувати, котрі з предків тобі важливіші за інших. Але потім північно-східний сусід запитав, суворо дивлячись у вічі: брат ти мені чи не брат?

І тоді багато російськомовних українців згадали, що вони в першу чергу - українці, і тільки в другу - російськомовні.

Цю внутрішню еволюцію кількома штрихами талановито описала донецька письменниця Олена Стяжкіна: "Я - росіянка. Після 16 січня відчула себе екстремісткою. Після 20 лютого - чітко - бандерівкою. І давно, ще з коси Тузли, - українкою... Я - російська українка, екстремістка, бандерівка й націоналістка".

Не можна заперечувати, що багато хто схилився до другого полюса ідентичності. Ось тільки серед них не виявилося мислителів, здатних надати проросійському рухові мети і смислу. Відтак, у сепаратистів було все - шалені гроші неясного походження, налагоджені канали доставки через кордон чорної готівки та "вуличних командирів", офіційне прикриття серед представників місцевої влади.

Але не було нікого, хто міг би виразно сформулювати, на що слід спрямувати всі ці ресурси. Ідеологічні установки вихляли, як маркітантський візок: референдум–відділення-поверніть Януковича–референдум-лягаємо під танки–референдум-Путін. Антимайданна риторика поєднувала людей із триколорами тільки перші дні. Потім стали замислюватися: а далі ж що? І ось тут почалися метання, безглузді акції, внутрішній розкол.

Нарешті при визначенні політичних і патріотичних симпатій чітко позначився соціальний вектор розподілу. Більшість прихильників проросійських ідей - пенсіонери, безробітні й люмпен-пролетаріат із депресивних районів Донбасу.

Отож, за великим рахунком, Росія має найбільше тішитися крахові своїх планів на Сході України. Серед охочих возз'єднатися з північно-східними сусідами занадто багато було тих, хто розраховував на винагороду за свою відданість: вищу зарплатню/пенсію, подачку на пропій, гарантоване право на дармоїдство. І майже не було готових щось віддати. Як влучно пожартував один мій знайомий, обговорюючи безславний кінець Павла Губарєва: "Паша на московські гроші розбудив найпохмуріших люмпенів Донецька".

Донбас, скажемо прямо, - той ще трофей. Напевно обійшовся б дорожче, ніж Крим, - і об'єктивних витрат більше, і апетити "шанованих людей" непорівнянні.

Однак святкувати повну перемогу ще рано. Навпаки, наступна можлива сутичка за Донбас буде тяжчою за першу. Бо тепер Москва має цінний досвід, випробуваний у бойових умовах актив і прецедент перевірки теорії практикою.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК