Схід: кривавий світанок

У Донецьку пролилася кров за Україну. Увечері 13 березня "ростітушки" напали на проукраїнський мітинг на центральній площі міста. На ранок офіційно підтверджується інформація про одного загиблого від ножового поранення - це 22-річни активіст донецької "Свободи" Дмитро Чернявський. Ще 28 осіб поранено. Четверо з них залишаються в лікарнях, один - у тяжкому стані. Учасники акції за єдність країни стверджують, що насправді загиблих як мінімум троє, а загальна кількість потерпілих вимірюється десятками людей.

До цього в Донецьку вже відбувалися зіткнення між "пророссистами" й українськими патріотами. Тоді обійшлося без жертв.

У всіх випадках "туристи Путіна" і місцеві сепаратисти застосовували однакову тактику. Саме вони виступали в ролі агресорів, закидали опонентів петардами й вибуховими пакетами, жбурляли яйця й пляшки, знищували державні прапори. А момент для рішучої атаки настав, коли проукраїнський мітинг починав розходитися, тобто коли маси були найбільш дезорганізовані.

Місцеві опозиціонери для боротьби із цими нальотами навіть намагалися створити свій аналог "самооборони Майдану". Правда, на відміну від Майдану, тут чисельність самооборони становить не сотні, а десятки. І вчора вони прийняли бій, прикриваючи своїх товаришів, які покидали місце проросійського шабашу.

На сьогодні не тільки журналісти-росслідувачі й громадські активісти, а й спецслужби офіційно визнають: організовують такі провокації і зіткнення групи гастролерів з Росії, які курсують по лінії Харків-Луганськ-Донецьк і назад. Держприкордонслужба намагається заткнути дірки на кордоні, через які просочуються радикали всіх мастей, від нашистів до відвертих наці з "Російської національної єдності".

Колишній радник російського президента Андрій Ілларіонов кілька разів попереджав, що Володимир Путін розгойдує громадянське протистояння в Україні силами своїх спецслужб. Від нього відмахувалися, але, здається, даремно. Криваві провокації - улюблений метод "контори", і чинний глава сусідньої недружньої держави знає про це не з чуток.

Трагічні події 13 березня й кількох попередніх днів із пронизливою ясністю продемонстрували очевидний факт, про який ми здогадувалися й раніше. Росіянам на Південному Сході підігрують по наш бік кордону. Причому підігрують потужно. Настільки, що деколи здається: сюди й війська вводити не треба, місцева хунта чудово впорається сама. Єдине спірне питання, яке при цьому виникне, - кому ж бути генерал-губернатором у Донецьком федеральному окрузі.

Арешти публічних лідерів "пророссистов" проблеми не розв'язали. Бо ляльководи залишаються на волі й продовжують грати у свої брудні, а тепер уже й криваві ігри.

У Донецьку багато хто звертав увагу на те, що бурхливі події останніх тижнів обходять стороною Донецьку міську раду. Злощасну адміністрацію брали штурмом кілька разів. Захоплювали Держказначейство. Дісталося СБУ. Центральна площа перетворилася на бойовище, як і Спасо-Преображенський собор. Усі ці "гарячі точки" розташовані навколо мерії, яка залишається дивним острівцем спокою серед потрясінь.

Більше того, деякі факти дозволяють говорити, що міськрада відкрито грає на боці "пророссистов". Колишній секретар ради, нині народний депутат Микола Левченко публічно називав заарештованого "народного губернатора" Павла Губарєва своїм другом, а до того похвалявся особистою дружбою з Митрофановим і Жириновським.

Його наступник Сергій Богачов у часи Майдану курирував відправлення ешелонів з людьми для участі в мітингах у Маріїнському парку. За твердженням деяких джерел, він опікувався не тільки масовкою, а й бойовими групами тітушок. Саме він публічно озвучував чутки про міфічних "бойовиків Майдану", які нібито готують погроми в Донецьку. Тепер Богачов з маніакальним завзяттям наполягає на виконанні ухваленого під тиском, наскрізь незаконного й уже опротестованого прокуратурою рішення міськради про проведення в Донецьку псевдореферендуму за аналогією з кримським.

На окрему уваги заслуговують правоохоронці. Рінат Ахметов обіцяв "підставити плече" новому губернаторові Сергію Таруті, але зробив це дуже своєрідно - відмовившись очолити обласну владу. Рінат Леонідович пролобіював свою людину на пост начальника обласного УВС. Колишній убозівець Костянтин Пожидаєв колись був у службі безпеки структур Ахметова, як і народний депутат Володимир Малишев, котрий очолював обласну міліцію напередодні подій 2004 року.

Причому обидва згадані міліціонери відкрито працювали на Ахметова в той самий період - із 2005-го по 2007-й.

Сергій Тарута вчинив аналогічно - відповідального за безпеку в ІСД, вихідця з радянського КДБ Валерія Іванова призначили начальником обласного управління СБУ. Втім, такий підхід можна зрозуміти, адже тепер тих, кому вірять, очолюють ті, кому довіряють...

Легкість, з якою свого часу конкуренти розірвали ІСД, викликає сумнів у професійності Іванова. Проте саме СБУ залишається єдиною структурою, яка намагається щось зробити. Держбезпека заарештувала Павла Губарєва, спіймала російського диверсанта, намагається відстежувати переміщення груп бойовиків, які проникають через кордон.

На цьому тлі міліція відверто не діє. Ари колишньому начальникові вони без бою здали обласну адміністрацію, відійшовши вбік після нетривалого опереткового опору. Увечері 13 березня вони спокійно спостерігали, як "пророссисты" знущаються з учасників мітингу за єдність України. Жодного "гастролера" під час вуличних заворушень вони не затримали.

Нагадаємо, йдеться про ту саму міліцію, що двома місяцями раніше склала докладні картотеки на всіх місцевих опозиціонерів і активістів Євромайдану, обложивши куций протестний рух щільним контролем.

Є дві версії, що пояснюють таку поведінку міліціонерів. Перша - Рінат Ахметов тільки на словах палкий прихильник єдиної і неділимої України, а на ділі руками своїх ставлеників веде якусь свою гру, яка дає змогу без особливих зірок на фюзеляжі приєднатися до переможця, ким би той не був. Друга версія - кадрова ротація керівництва не допомогла, і всередині правоохоронного відомства є група саботажників. У міліцейському середовищі активно поширюють чутки на тему: "Якщо не прийде Путін, нас усіх посадять за Майдан".

Щось подібне відбувається в Луганську - частина місцевих еліт разом з росіянами перешкоджають будь-яким спробам стабілізувати ситуацію. Служба безпеки, як і в Донецьку, безуспішно намагається погасити пожежу. Подібність аж до дрібниць: тутешній "народний губернатор" Олександр Харитонов теж походить з активістів ПСПУ. Колишні "вітренківці" з великою радістю влилися в лави "пророссистов" по всьому Сходу.

Затримання Арсена Клінчаєва, місцевого тітушковода, навряд чи можна вважати остаточним розв'язанням проблеми. Тому що справжні організатори заворушень поки що в безпеці. І вони можуть виставити будь-яку ширму. Нові організації плодяться як гриби після дощу: у Луганську - "Луганська гвардія", "Молода гвардія"; у Донецьку - "Східний фронт", "Народне ополчення", "Патріотичні сили Донбасу", "Оборона Донецька". У лавах цих організацій було помічено чимало найманців, які раніше тероризували місцеві євромайдани, а потім їх відправили в Київ.

Луганчанин, екс-нардеп Володимир Ландік вважає, що в його регіоні утворився вакуум влади: мовляв, приходь, хто хоче. Це не зовсім так.

Місцеві еліти перестали бути владою з відходом Януковича, але не дозволяють стати владою київським призначенцям. Вони розгойдують проросійські настрої, заводять стару платівку про федералізацію України, висувають абсурдні вимоги про місцеві референдуми. І тим самим потурають заворушенням, погромам і вбивствам.

Вони намагаються послабити центральну владу, бо бояться її помсти. Тобто судять про інших по собі -вони-то мстилися б напевне. Вони, власне, це і робили. Юлія Тимошенко і Юрій Луценко можуть підтвердити.

На Сході чимало впливових людей не вважають Україну своєю батьківщиною, а її державність - непорушною константою. Вони не бачать трагедії в можливій російській анексії, розраховуючи на місця в окупаційній адміністрації. Вони вважають припустимим торгуватися з Києвом на крові місцевих жителів.

Багатотисячні мітинги, які збирають без адмінресурсу й фінансових уливань, демонструють - на Сході України багато патріотів цієї країни. Але цілеспрямована жорстокість так само ясно демонструє - України не має надійних союзників серед тутешніх еліт.