Битва за Донбас

"Я не люблю свой край, здесь грязь и лужи.

Здесь каждый, кто не сволочь, тот дебил.

И здесь всегда сумеют сделать хуже,

Чтоб я потом и это полюбил".

Дмитрий Быков

"Вільний мікрофон" на проросійському мітингу в Донецьку. Тітка середніх років надривається:

- І вони зі своїм Бандерою прийдуть до нас! Сьогодні мені дзвонила сестра з Західної України і сказала: "Все равно вы все будете разговаривать на укрАинском языке"...

- Убий сестру! - істерично викрикує з юрби люмпенистий на вигляд чоловік. Люди поруч із ним реагують сміхом і оплесками.

Бельгійський журналіст скептично кривиться й бурмоче англійською: "Югославія починалася так само..."

- Що ви маєте на увазі? - не втримався я.

- Там нова ненависть народилася зі старих образ, що залишилися після Другої світової, - пояснив він. - А потім люди почали вбивати одне одного...

…Проросійські "сепаратисти" в Донецьку, що з'явилися й розчинилися однаково несподівано, показали, яких страшних чудовиськ породжує сон тутешнього розуму. Ситуація змінювалася стрімко, маятник гойдався туди-сюди мало не щогодини. Спочатку здавалося, що юрба на чолі із самопроголошеним "народним губернатором" Павлом Губарєвим безперешкодно захоплює й громить будинки, а влада розгублено відступає.

Над адміністраціями полощуться російські "триколори", навколо хаос і паніка. А тут іще й "брат біля воріт".

Та сонячного ранку 6 березня раптом з'ясовується, що напередодні вночі Губарєва з кількома десятками найактивніших прихильників заарештували. У центрі міста від тисячних революційних мас залишилися тільки речові сліди: потоптані газони, купи недопалків і пластикового посуду, символіка. І присмак спектаклю, який погано пахне, хоча й добре поставлений.

За попередньою інформацією, "ніч довгих ножів" проросійським активістам улаштувала СБУ. Достеменно відомо тільки, що адміністративні будівлі справді звільнено, на флагштоках знову українські прапори, а жителі міста намагаються осмислити, що відбувається, і зрозуміти хоч щось.

Минулої суботи влада Донецька "з ініціативи активних громадських організацій" зібрала мітинг у центрі міста. Несподівано все пішло не за звичайним для масових заходів у цих краях сценарієм. Замість слухати промови й "одобрямси", юрба з російськими прапорами раптом прорвалася на сцену, прогнала офіційних спікерів і назвала своїм лідером раніше не надто відомого громадського діяча Павла Губарєва - 30-річного співзасновника рекламного агентства. Колона з кількох тисяч людей рушила до будівлі обласної адміністрації, де в цей час керівники міста й області зібрали інший мітинг - за єдність України й мирне врегулювання політичної кризи.

Далі почалися дивовижні події. Скандуючи "Ро-сі-я! Ро-сі-я!", юрба "губарєвців" вигнала зібраних на підтримку влади бюджетників і підняла на флагштоку російський прапор. Проросійські сили висунули свої вимоги: визнати нелегітимною київську владу разом з її місцевим ставлеником Андрієм Шишацьким; призначити референдум про подальший статус Донбасу; попросити в Путіна військової допомоги для захисту "пригнобленого російськомовного населення"; у разі невиконання озвучених вимог уся місцева влада повинна подати у відставку.

Як з'ясувалося згодом, революційні маси складалися з активістів місцевих проросійських рухів, а також гостей з РФ та інших регіонів України. Точні пропорції встановити важко, оскільки, признаємося, - представник люмпен-пролетаріату донецького від ростовського візуально не відрізняється нічим, навіть говіркою.

Під тиском мітингувальників Донецька міська рада зібрала позачергову сесію й ухвалила відповідне рішення. Геть незаконне, звичайно, - будь-який зелений стажист прокуратури через суд скасував би цей скроєний на коліні документ без особливих труднощів.

Того дня, як відомо, Рада Федерації РФ санкціонувала воєнну операцію в Україні, а підняті раніше нібито для навчань війська вже баражували вздовж кордонів. Ситуацію, що склалася, колеги-журналісти охарактеризували дуже влучно - "брат біля воріт".

І на перший погляд, зважаючи на синхронність виступу проросійських сил у всіх південно-східних регіонах України, все цілком укладалося в кримський сценарій: захоплення влади - звернення до РФ - "визволителі" входять і "захищають пригноблених". Ба більше, з'явилося відчуття, що для всього лояльного до Росії поясу українських регіонів розроблено типову схему, без особливих нюансів.

У нервовій напрузі минуло два дні, однак танкові колони на обрії так і не з'явилися.

У понеділок, 3 березня, Донецька обласна рада зібралася на позачергову сесію. "Губарєвців", що оголосили про безстрокову акцію, помітно поменшило. Було очевидно, що, за мірками українських законів, ці хлопці вже наговорили й накоїли на кілька статей Кримінального кодексу. Тому здавалося, що головною їхньою турботою буде пошук виходу з дурнуватої ситуації, в яку вони себе загнали. А виступи в режимі вільного мікрофона дедалі частіше нагадували старий анекдот про терористів, які захопили лікеро-горілчаний завод і після цього не змогли сформулювати свої вимоги.

Депутати голосуванням схвалили кадрову рокіровку, яку DT.UA передбачало в попередньому випуску. Андрій Федорук, що очолював раду за "сімейною" квотою екс-президента Віктора Януковича, поступився цим постом керівникові обласної адміністрації Андрію Шишацькому. Той, у свою чергу, звільнив губернаторське крісло новому представникові офіційного Києва. В остаточному підсумку, як ми знаємо, вибір припав на Сергія Таруту, людину відому в Донецьку й при цьому не чужу багатьом особам з нової влади.

Павло Губарєв, котрий вимагав провести його до сесійної зали, щоб виступити там від імені соратників, заявив, що "народ не коритиметься олігархам", і пішов розігрівати юрбу для штурму. До того моменту під будинком залишалося кілька сотень людей, і тому полум'яні промови й погрози самозваного трибуна виглядали комічно.

Цього ж дня мітингувальники-русофіли надавали стусанів Андрієві Шишацькому. Цікаво, чи розуміли вони, що мають справу з лялькою вуду, кожен стусан і потиличник якої, відчуває особисто Рінат Ахметов?..

Та дива тривали: міліція майже без бою поступилася частиною будинку обласної адміністрації. Бійці відійшли вбік і мовчки спостерігали, як "губарєвці" захопили сесійну залу і почали формувати свій тимчасовий уряд, який, зрозуміло, першим своїм актом знову мав звернутися до братнього російського народу з проханням про військову допомогу.

Тим часом жителі Донецька, яким усе це набридло, через соціальні мережі організували досить численний мітинг на підтримку територіальної цілісності України. Акція пройшла успішно, заскочені зненацька сепаратисти обмежилися безсилими образами з безпечної відстані.

У середу, 5 березня, події зірвалися з гальм, а містом ширилися дикі чутки. Вранці міліція під приводом пошуку вибухового пристрою вивела прихильників Губарєва з будинку. Але того ж дня "губарєвці" відбили будинок знову, причому точнісінько за настановами Володимира Володимировича Путіна - першими на міліцейські кордони пішли жінки й старики. І знову міліція в якийсь момент припинила опір і відійшла вбік, дозволивши сепаратистам вивісити триколори на флагштоках.

Пізно ввечері на центральній площі Донецька віч-на-віч зійшлися два мітинги - проросійські активісти проти місцевих патріотів України. Судячи з градуса пристрастей на той час, те, що постраждало всього семеро людей (причому обійшлося без тяжких травм), можна вважати дуже вдалим результатом протистояння. Але для цього міліції довелося учасників проукраїнської акції вивозити своїми автобусами...

У спробах осмислити те, що відбулося, доводиться визнати, що в Донецьку, скоріш за все, діяли (і діють) кілька гравців. Кожен із них упевнений, що саме він усе контролює і гне свою лінію. А отже, в остаточному підсумку процесу не контролює ніхто.

Очевидно, що організувати масові ібрання які поклали початок усім описаним подіям, неможливо без участі місцевих еліт. Цьому є безліч непрямих підтверджень: першим місцем, куди відкрито зазивали охочих записатися в "Народне ополчення Донбасу", був офіс міської організації ПР, наприклад. В умовах, коли реально могла початися війна, таку поведінку слід розглядати як колабораціонізм.

Очевидно, що політики донецького походження, які досі наївно вважали проросійську риторику зручним методом залучення електорату, дуже прорахувалися в цьому. Вважати Павла Губарєва самостійною фігурою не слід. Достатньо свідчень, що останнім часом він часто бував у Москві, що вся "народна стихія" в Донецьку постійно скеровувалася незримою рукою Москви. І що Москва витратила на спалах сепаратизму мільйони доларів. Але ж не забуваймо про тих, хто підготував ґрунт для цього, хто формував регіону відповідну репутацію, хто пропагував проросійські погляди серед населення.

Нарешті, очевидно, що місцеві проросійські сили відігравали другорядну роль. Грали не вони - грали їх. Хтось зумів зібрати в один ударний кулак сепаратистів, що мріють про незалежну Донецьку республіку, прихильників возз'єднання з Росією, монархістів, автономістів-федералістів, навіть комуністів. Учасників штурмів і мітингів під російськими прапорами ріднило тільки одне - ненависть до всього західного. Причому мається на увазі, як Захід України, так і Європа. За всієї зовнішньої убогості слів і думок багато хто з "губарєвців" щиро готувався боротися з бандерівцями, які ось-ось прийдуть і змусять усіх розмовляти українською мовою, попередньо здерши спеціальний податок на відновлення Майдану (у ворохобні часи народжуються найдикіші чутки).

Пристрасті, свідками й учасниками яких донеччани були протягом тижня, - лише публічна частина протистояння. Під килимом боротьба за Донецьк багато в чому перетворилася на боротьбу за Ріната Ахметова. Захід не включив його до списку поражених у правах. Юлія Тимошенко не менше ніж п'ять разів телефонувала хазяїнові Донбасу. З іншого боку, на Ахметова тиснули Москва і Янукович. Зрозуміло, не обійшлося й без звіряння позицій з тими, хто встановлював правила гри в Донбасі в першій половині й середині 1990-х, - бандити нікуди не поділися.

Знову ж таки, з одного боку, Ахметов відмовився очолити, за прикладом Коломойського, Донецьку обладміністрацію. Він поступився цим місцем Таруті, котрий, до речі, не має гріхів, які мусив би замолювати перед новою владою. З іншого - Ахметов пообіцяв підставити плече антикризовому губернаторові і, судячи з останніх подій, дотримується обіцяного.

У Ріната Ахметова на майбутніх президентських виборах немає свого кандидата. Принаймні такого, в якому б він мав контрольний пакет. Ахметов має намір працювати в Україні. А під час виборів - працювати з усіма в кого є шанс. Зрештою, в нього ж в руках не тільки гідрант, а й сірники як додаток до порохової бочки Донбасу...