Донбас: 700 днів самотності

Першого лютого виповнилося 700 днів з моменту дебютного сепаратистського мітингу, що відбувся на площі Леніна в Донецьку в березні 2014-го.

Тоді ще мало хто знав, що сумовиті промови блідуватого слов'янофіла П.Губарєва, прапори військово-морського флоту СРСР, сльози при погляді на ікони з образом Сталіна, російські триколори й люди в тільниках зіллються в один патріотичний потік "русского мира" і встановлять межу розумного по нинішній демаркаційній лінії і блокпостах. Утім, "знання - сила" - це не про тутешні степи. Через майже два роки патріотичного слиновиділення на російські прапори й несамовитих заклинань із закликом до президента РФ "прийти" - пришестя так і не відбулося. Але не поменшало й патріотичної слини. Життя Донбасу, як і раніше, нагадує крики "Путін, прийди!" з тією лише різницею, що тепер їх виголошують тихіше, таким собі шепотом, з-під лоба кидаючи ображений погляд у бік старика Ілліча.

Здавалося б: два роки шаленої інфляції, безперервного дефіциту, обстрілів, грабіжницького курсу й цін, репресій, голодних зим і марних сліз на грудях у кавказців, яким іще недавно дарували букети квітів, можуть переконати навіть найзатятіших прихильників "русских идей", що національна велич Росії погано позначається на здоров'ї тих, хто мріє про неї ночами. Але "нескорений Донбас" так само рясніє георгіївськими стрічками у донецьких маршрутках, книжками "Факел" у міських ресторанах, мріями про "свої паспорти" і, вже як вершина надії, - про входження в "рідну Росію", яка б позбавила відомих трьох букв - "ДНР".

Еволюція політичних настроїв тих, хто зазвичай вважав за краще нічого не бажати, справді є. Якщо березень 2014-го був пронизаний гнівом на "жидівських фашистів", гордістю від "молодої держави" й відчуттям російського паспорта в кишені власних штанів, то в 2016-й "республіканське" населення вступило з відомою інтенцією "тільки б не було війни". Втім, цей ментальний маркер насправді не такий наївний, як може здатися на перший погляд. Значно легше розбиваються міфи про слов'янську велич, ніж індиферентність стосовно кожної зі сторін. За великим рахунком, байдужість і апатія, політична аморфність і метафізичний прагматизм - усе це є в національному характері місцевого населення, яке лише через колосальну професійну роботу російської пропаганди змогло подолати абсолютний нуль у бік триколірного забарвлення. Але на сьогодні маятник знову гойднувся до нуля.

Правда, в Донбасі нуль - це завжди "тільки не з Україною". Місцеве населення може бути як завгодно розчароване на власній кухні цинізмом Захарченка, мімікруючи ранком у "республіканське" забарвлення, але невдоволення "ДНР" іще не гарантує любові до України. Два роки професійної цілодобової пропаганди, що спершу формує лави "ополчення" під "Прощання слов'янки", а потім закопує людей під Шопена, змушують дедалі частіше чути від тих, хто втратив у Донбасі рідних: "Я вже не прощу". Помножте кількість виритих під Донецьком безіменних могил на дві-три людини і ви отримаєте реальну відповідь на запитання, скільки людей у кожній сім'ї Донецька, Тореза, Харцизька звинувачуватимуть Україну, якщо війна знову спалахне в Донбасі. Втім, не варто зволікати: навіть короткий діалог з удовами "ополченців" уже давно демонструє тільки одне: "Мій чоловік загинув, захищаючи сім'ю і дітей". Лише в поодиноких випадках можна почути думку, що "краще б і не починали".

Проблема полягає в тому, що соціальний зріз тих, хто спершу влився в так зване ополчення і зміг залишитися живим через ці два роки, збігається з основним соціальним складом Донбасу, а саме: робітничо-маргінальним середовищем. Люди, котрі почувалися
23 роки, без перебільшення, безправними жебраками, кочуючи від шахти до заводу з зарплатою, якої вистачало на те, щоб забути про завтрашній день, спочатку зовсім справедливо не відчули жодної різниці з приходом "русского мира", що пропонував їм разом з уже звичними горілкою з пельменями річ, яка не просвічувалася крізь товщу українських національних ідей, - надію. Надію на те, що віднині все буде інакше, і є шанс усе змінити. Принагідно зауважимо, що для багатьох учорашніх слюсарів, нинішніх авторитетних злодіїв або ж колишніх "сидільців" справді все змінилося - і частина з них нині благополучно роз'їжджає по Донецьку на джипах або живе в "націоналізованих" прокурорських садибах, зумівши вчасно зорієнтуватися в таких різнорідних вітрах "російської весни". Але більшість так і залишилася на краю цієї прірви, перекочувавши з сепаратистських постів у 2014-му в гарячі точки в 2015-му й місцеві травматології вже в новому 2016 році.

Ця екзистенціальна лінія напрочуд виразно характеризує і кардіограму ідейних основ, що мали місце тут, у Донбасі. Первісна хвиля "імперців" - поборників великої "Новоросії" від Одеси до Харкова на чолі зі Стрєлковим, змінилася розважливим і прагматичним керівництвом, центральною постаттю якого став О.Захарченко. А оброслі легендами про "нових богатирів" загони Стрєлкова надзвичайно швидко змінилися всілякими ПВК і людьми без імені, на кшталт горезвісної "групи Вагнера", "МАР", "E.N.O.T." і Moran Security Group. Надалі нечисленних колишніх ідейних "солдатів удачі" знаходитимуть то підірваними у власному автомобілі, то з кулею просто в центрі Донецька, а то й ліквідованими цілими ротами, як це було у випадку з нашумілою в ЗМІ "Троєю".

До речі кажучи, гучно було тільки в українських ЗМІ: неймовірний своїми масштабами інцидент із зачисткою понад сотні людей у самій "ДНР" не знайшов жодного виходу на місцеві телеканали, так само як не був відображений і в друкованих "республіканських" ЗМІ. Єдиним виразним описом того, що сталося, стало звернення представника ГР "Донецька республіка" Є.Шабаєва до О.Захарченка, в якому той вимагав від "глави ДНР" хоч якихось пояснень "озерянівської бійні". Як виявилося, близько сотні людей особового складу зникли несподівано, у найкращих традиціях місцевих степів - у мішках. У звичайних чорних мішках, у які російські патріоти опустили 92 таких же патріотичних тіла і вивезли двома вантажівками в невідомому напрямку, якщо вірити тому ж таки Шабаєву. А не вірити йому причин практично немає: щойно було складено горезвісний запит на ім'я Захарченка, як офіційний представник ГР "Донецька республіка" у Російській Федерації перестав бути офіційним, і його відправили на почесний відпочинок із перспективою поповнити лави вбитих.

Приблизно таку саму ситуацію нині спостерігають і "Призрак", і низка інших підрозділів "ЛНР"–"ДНР", членів яких масово скорочують і відправляють у безстрокові відпустки. Ситуація з фінансуванням найбільших військових структур також залишає бажати кращого: з 360 дол. У 2014-му і 240 дол. У 2015-му для рядового складу нині ця цифра опустилася до діапазону 7–15 тис. руб., залежно від підрозділів і характеру виконуваних завдань. Іншими словами, ідейний пласт "Новоросії" цілком успішно зняли меткі прихильники "особливих районів", котрі остаточно сплутали свідомість місцевих між ідеєю "республіки", частини Росії і широкої автономії у складі "сусідньої держави" - як на останній прес-конференції визначив Україну сам "глава "ДНР".

Треба сказати, що таке маневрування вищого керівництва "республіки" між легким підморгуванням Києву і грізним твердженням про незалежність "ДНР", відсутність будь-яких публічних стратегічних планів, секторальний розподіл бізнесу між вищою військовою номенклатурою і, нарешті, безапеляційна розправа з усіма незгодними серйозно підмочили образ Захарченка, якого сприймали на початку його шляху як людину, що міцною рукою пригортає до своїх грудей народ Донбасу в особі нещасної бабусі, як його образ представлено на численних пропагандистських плакатах у Донецьку. Ця ж тінь упала й на всіх відданих лідерові відомих у Донецьку бойовиків, особливо на підрозділ "Сомалі" та його сумнозвісного лідера Гіві, який не просто не підтримав "Трою" у момент її ліквідації, а й відкрито заявив про сумнівність героїзму і заслуг цих людей.

Зрозуміло, все це викликає природні нотки оптимізму в національних мріях. А тим часом усе не так уже й оптимістично. Думка про те, що Росія протягом кількох місяців мало не розпадеться внаслідок обвалу нафти або вже точно забуде про своїх сателітів, підштовхнувши їх через мінські двері до українських ніг, може вкотре обійтися занадто дорого нашій країні, чий політикум, схоже, так досі й не усвідомив головного посилу цієї війни. А саме: конфлікт у Донбасі - це зовсім не бюджетний розрахунок і не результат калькуляторного прибутку, коли збитки від утримання армії переважають прибуток від порізаних на метал заводів і вивезеного в Росію вугілля, попутно приводячи хазяїв Кремля до думки про припинення війни в Донбасі.

Навіть поверхові економічні підрахунки показують, що тиждень російської присутності в так званих республіках не витримує жодного порівняння з тим мікроскопічним прибутком, який "місцеві органи влади" ще примудряються вичавлювати як податки й інші, менш благородні, збори з бізнесу, що залишився в окупації. Інакше кажучи, йдеться про довгостроковий, добре продуманий метафізичний проект, що коріниться зовсім не в економічній доцільності тримати в Донецьку Моторолу й Гіві і виплачувати мізерні пенсії "республіканським" пенсіонерам. Зміцнення твердої вертикалі військової диктатури, активна пропаганда й нарощування власних інформаційних ресурсів, формування "академій внутрішніх справ" з підготовкою ще вчора українських студентів, агітація у школах і на "державних" підприємствах, поглиблення економічних зв'язків з Росією - усе це свідчить про те, що протягом наступних двох-трьох місяців вималюється портрет усього року, і головний і єдиний гравець у цій війні - Кремль - знову задаватиме тон плину історії, під який ми вкотре лише незграбно будемо підлаштовуватися, реагуючи на ініціативи Москви.

Не варто обманюватися й розтоптаним іміджем пана Захарченка. Як показує практика, ментальність Донбасу демонструє дивні піруети між поясними поклонами і повною байдужністю до того, кого скинула сильніша рука. Після відходу з Донецька Стрєлкова, який устиг за кілька місяців стати тут буквально легендою, багато хто, включаючи військових, зазнав неприхованого шоку і вважав, що Донбас знову "зливають". Але якщо Стрєлков пішов по-англійському, то Захарченко з таким самим англійським акцентом прийшов на його місце, так само нічого не пояснюючи, хто він такий і куди ж поділася "легенда". "Кушать подано" - місцеві з'їли. Так само станеться й у разі, якщо в Москві вирішать замінити Захарченка на когось не такого мовчазного: "Донбас працює", і зайвих запитань тут зазвичай не ставлять.

До того ж не варто скидати з рахунків і те, що можна назвати фактором "Х" у Донбасі. Річ у тім, що думка, буцімто "ДНР" і "ЛНР" повністю підконтрольні Кремлю, не зовсім правильна. Зрозуміло, Мозговий, "Троя", "Одеса", а також низка "казачьих" підрозділів, з якими ще недавно доводилося "вирішувати питання", - це до певної міри відхилення в заздалегідь заданому алгоритмі рухів. Але річ навіть не в них.

Ліквідаційні моменти в роботі з "місцевим персоналом" завжди були невід'ємною частиною "молодих держав" іще з часів Гіркіна і його подорожі зі Слов'янська в Донецьк, де на одній з баз його вже чекали бойовики Ходаковського, готові дати залп по своїх. У самому середовищі "ополчення" це називають "робочими моментами" - правда, лише ті, хто в результаті не опиняється в чорних мішках. Але важливіше інше. Зачистка невгодних підрозділів - зовсім не частина складних планів Кремля. Торгівля зброєю, що процвітає ще з часів Іловайського котла, частина якої, за деяким даними, йде на Кавказ, а також фільтрування товарів, які поставляються з Росії, залежно від розміру "мит", сплачених першим особам "республіки", потребують певного рівня військової підтримки в середовищі, де будь-який конкурент має свій батальйон за спиною. А в "ДНР" зараз тільки двоє конкурентів: Ходаковський і Захарченко. І коли з'являються ті, хто згадує про "святу Новоросію" і плани "очистити Донбас", з'являється й чудовий привід зайвий раз послабити "партнера" по "русскому миру", попутно сховавши від "московських" кінці в воду. Не випадково в розташуванні "Трої" проводили обшук саме люди Ходаковського, насправді здійснюючи розвідку перед майбутнім штурмом, попри те що одного разу Захарченко вже спробував йому запобігти.

Інакше кажучи, йдеться про ті ж таки банальні ОЗУ, масштаби яких розрослися в державі на тлі загальної ідейної платформи, формованої у Кремлі. І в цьому зв'язку тактика місцевих "князьків" цілком може виявитися міцнішою порівняно з загальною стратегією, навіть якщо та дасть радикальне зрушення у бік мінських паперів.

Що ж до останніх, то тут нарешті можна констатувати повну згоду всіх учасників "театру абсурду": ні ідейні "республіканці", ні нечисленне проукраїнське населення, ні "ополчення", ні навіть вище керівництво, яке лише на словах підтримує "мінський формат", не вірять у реалізацію цих положень, навіть перші пункти яких про повне припинення вогню досі так і не вдається виконати. Більше того, в самому Донецьку вже активно йде підготовка до місцевих, зрозуміло "республіканських", виборів з уже готовими конкурентами на пост "мера" Донецька і розподіленими квотами залежно від того, хто візьме основний приз. Чи варто говорити, що українське законодавство й вітчизняні політичні сили не матимуть до цього процесу жодного стосунку, очевидно, вкотре киваючи головами у бік віроломних терористів, які порушили "мінський формат"?

Заради справедливості слід сказати, що до цього процесу навряд чи матиме стосунок і саме місцеве населення. Не тільки через фактичний тоталітаризм, що встановився у "вільній країні". Більшість донеччан цілком уже ситі попереднім виборчим досвідом, коли все місто було обклеєне рекламою про те, що настав момент узяти майбутнє у свої руки і віддати голос за "щасливий Донбас", поки не з'ясувалося, що вибори скасували. Скасували мовчки, без пояснень, як це полюбляють творці "ДНР".

За лаштунками геополітики залишаються лише дрібниці: бездомні старі, що останнім часом знову товпляться в магазинах Донецька; донеччани, які все ще вважають себе українцями, як і раніше вірячи, що жити в рідному місті - це не соромно; люди, які не можуть виїхати з різних причин, й узагалі ті, хто вже два роки як викинутий на мілину історії під вражаючу своєю безпросвітністю впевненість на "великій землі", що саме цього тут усі й хотіли...

1967-го побачив світ роман колумбійського письменника Гарсія Маркеса "Сто років самотності". Кожен з його героїв, хоч що б він робив, урешті-решт опинявся в колі самотності, в якому і проводив усе своє життя. Сімсот днів тому Донбас власноруч почав окреслювати це коло, але завершують його явно ззовні.