Талант втрачати

За останні три роки українська історія пройшла у своєму розвитку період, який багато держав проходили впродовж кількох десятиліть, якщо не століть.

Революція кінця 2013-го, анексія і втрата Криму, війна в Донбасі - усе це ущільнилося і помістилося у відрізку кількох місяців, перетворивши наступні три роки на політичну нескінченність.

Попри відсутність кінця, нескінченність ця має цілком відчутний початок: геометрія втрат справді вражає. Ми без бою здали Крим - з міркувань "політичної доцільності". Ми переконали себе, що залишати адміністративні будівлі Донецька й Луганська - це "не панікувати" і "тримати ситуацію під контролем". Ми свято віримо, що вся українська армія не була здатна впоратися з Гіркіним і кількома десятками найманців, а впустити вже зміцніле угруповання терористів у Донецьк - означало врятувати заручників, якими прикривали відхід.

У підсумку за неповні півроку - з весни по осінь 2014-го - Україна втратила Крим і промислову частину Донбасу, зумівши раціоналізувати кожну із цих втрат. Формула досить проста: "Винна РФ". Втім, до винних примикають і ті, хто сам опинився в заручниках, загрузнувши у вигаданому, нещодавно створеному світі між плитами блокпостів. У держави виявився рідкісний талант розкидатися своїм.

Ось уже три роки кілька мільйонів людей, які живуть за бетонними плитами під триколорами, перебувають в інформаційному вакуумі. Одна з найбільших, а може й найбільша, подія української новітньої історії обросла колючим дротом, мінами і - тишею. Складно повірити, але за цей час війна й окупація територій Донбасу так і не були проговорені в національному ефірі: до тих, хто залишився за блокпостами, не пролунало жодного звернення від президента. Не названо жодного реального строку деокупації. Немає й самої стратегії повернення цих земель. "Мінськ" безальтернативний тільки тому, що всіх, тією чи іншою мірою, влаштовує його невиконання. Так уже думають навіть ті, хто тут воює під прапорами "народної землі".

Однак якщо повернення Донбасу під український контроль буксує з об'єктивних військово-політичних причин, то зовсім неясно, чому держава так легко й скоро відмовляється від тих, кого вважає своїми. Протягом трьох років наші спецслужби сушать голову над тим, як інформаційно пробитися на окуповану територію, що само по собі вже показово. Показово тому, що окупований Донбас у свідомості більшості по той бік блокпостів - немов примара: порожній, без людей. Тоді як гуманітарна складова цього конфлікту - самі люди - сотнями тисяч щомісяця перетинають лінію розмежування, не відчуваючи ані найменшої інформаційної роботи з українського боку.

Цілодобовому масиву російської й місцевої пропаганди в "ДНР" справді навряд чи можливо щось протиставити в технічному сенсі. Людина - такий самий інформаційний продукт, як і текст. Вона так само активно вбирає в себе будь-які геополітичні смисли, які повторюються енну кількість разів. І в цьому "республіка" на висоті. Тут заощаджують на пенсіях і зарплатах, але не скупляться на майбутнє. Російські політтехнологи чудово розуміють - і в цьому вони абсолютно праві, - що будь-який соціальний мінус до певної межі можна перекрити інформаційним плюсом. Усе залежить від того, як подати головну страву в годинних новинах. Чи маємо після цього дивуватися, що більшість тих "що залишилися" (уже сталий тут вислів) в окупації, як мінімум байдуже ставляться до України, геть не реагуючи на її новітню історію після Майдану, боячись і не розуміючи її? "ДНР" ставить на майбутнє, ми - воюємо на фронтах минулого. Поки в нагальному порядку денному українського інформаційного - та й політичного - простору на першому місці питання блокування російських соціальних мереж і святкування 9 Травня, в "республіці" цілодобово виховують нове покоління, тим самим поглиблюючи окупацію - не отримуючи ані кілометра нової землі.

Що ж ми бачимо з вітчизняного боку? Нічого. Український мейнстрим поводиться так, ніби не помічає війни. Ніби немає тих десятків тисяч людей, які ось уже четвертий рік мерзнуть/знемагають від спеки на блокпостах, при цьому подорожуючи по українські продукти й пенсії, а потім повертаються в "ДНР" і знову проклинають усе, що пов'язано з Україною. Невизначеність позиції, її ситуативність, тяготи життя в "республіці" - ось, здавалося б, той благодатний ґрунт, який мав би спонукати Київ розпочати реальну деокупацію регіону - з його населення і "з голови". За період конфлікту наші ЗМІ, волонтери й спецслужби зібрали величезний масив матеріалу, який, безперечно, вивів би сприйняття цього конфлікту місцевими за рамки шаблонів "нацистів" і "ковбаси" - і допоміг би ширше поглянути на ситуацію.

Зрештою, ідеться просто про те, чим є ця система, які люди її наповнюють, що мав той-таки Донецьк до війни - і чого позбувся тепер. Про те, що тут, у "ДНР", людина - це пил, хай яку соціальну роль вона відіграє. Система завжди її перемеле і перетворить на потерть, якщо вона випадатиме з загального механізму. "І якщо є ті, хто приходить до тебе, - знайдуться й ті, хто прийде по тебе". Класика радянської парадигми мислення й погляду на особистість. Можливо, ми й самі тоді перебуваємо в шаблонах постійних "перемог", коли за останні всерйоз видаються нікому не відомі радіочастоти, що навряд чи добивають до крайніх районів Донецька? Тоді як прямо "під носом" і далі тягнеться багатотисячна черга людей, які ненавидять 25 років минулого і не бачать ніякого майбутнього. Що запропонують їм там, де висить синьо-жовтий прапор? Дешевий сорт сиру, яким, до речі, забиті й полиці Донецька? Тут, у "ДНР", їм пропонують щось значно більше - міф. Радянський чи російський - неважливо. Головне, що ним можна жити дуже довго, подорожуючи раз на місяць до дивних, уже незрозумілих "істот" по їжу.

Зрозуміло, усе й завжди непросто. "Аргумент смерті", як багато хто його тут називає, нікуди вже не зникне. Ті, хто втратив своїх близьких у цій війні, навряд чи зможуть прийняти прапор, під яким у них летіли кулі. Якщо уявити собі неможливе - що українська влада просто зараз повернеться в окупований Донбас, - ми отримаємо ще більшу проблему, ніж сам факт окупації. Ніхто - ні влада, ні населення вільних територій, ні місцеві з числа проросійських - не готові до такої зустрічі. Отримати регіон, де три роки планомірно вчили ненавидіти тих, хто стояв по той бік барикад, - означає запустити зворотний відлік. Рано чи пізно все знову повториться, - повториться, щоб уже остаточно позбавити нас своєї землі. Чи не тому горезвісний "Мінськ" - такий безальтернативний? І чи не тому майбутнє нині складається не з куль, а з кожного втраченого дня - дня, коли наша країна знову так "талановито" промовчить?