ДЕМОКРАТИЧНЕ СВАВІЛЛЯ

Помилки бувають індивідуальні і колективні. А різниця між ними, за великим рахунком, полягає в тому, що в першому випадку з наслідками, як правило, доводиться мати справу тому, хто їх учинив, тоді як у другому — розплачуватися змушені зовсім не автори прорахунків. У цьому сенсі в нас дуже показова ситуація, що склалася на рівні місцевого самоврядування, де за останні кілька років конфлікти (іноді дуже бурхливі і затяжні) стали радше закономірністю, аніж винятком. Суть їх зводиться до нехитрого сюжету, коли через деякий час після виборів з’ясовується, що пост, скажімо, міського голови займає не той, хто його гідний. І проблема полягає зовсім не в опозиційних настроях певної частини виборців. Оскільки опозиція — це зазвичай меншість, яка не має достатньої критичної маси для залучення всіх членів територіальної громади до позачергових виборів нового лідера. На Запоріжжі наочним доказом тому були події, що відбулися в самому обласному центрі, Мелітополі, Дніпрорудному, Молочанську, Кам’янці-Дніпровській... Втім, здається, простіше перелічити міста, де з 1998 року міських голів не переобирали. У цьому списку, на жаль, знайшлося місце і для Енергодара, котрий іноді ще величають столицею вітчизняної електроенергетики.

Це відносно молоде (торік Енергодар святкував тридцятиріччя) і в недалекому минулому дуже благополучне місто вже рік переживає кризу влади. І масштаби конфлікту, на жаль, уже вийшли за рамки цивілізованих дебатів, ускладнившись екстремальними проявами. Наприкінці минулого тижня два депутати міської ради оголосили про початок безстрокового голодування — на знак протесту. Проти чого? За їхніми словами, у відповідь на масові порушення прав людини, Конституції та законів.

Наскільки ці претензії обгрунтовані, судити, звісно, не мені. Однак, будучи знайомим із містом далеко не перший рік, маю підстави бути впевненим у тому, що конфлікт лише частково відбиває згусток проблем, накопичених в Енергодарі.

Історія розвитку міста була з самого початку визначена і нерозривно пов’язана з будівництвом двох найбільших електростанцій — теплової й атомної. І ця багатопрофільність послідовно ускладнювалася далекою від досконалості соціальною політикою, що поставила наріжним каменем прискорені темпи будівництва енергетичних потужностей. А повноцінний розвиток соціальної сфери, як водиться, відкладався «на потім», «до кращих часів», які, на жаль, так і не настали. У результаті Енергодар опинився в абсолютній залежності від фінансово-економічного становища промислового комплексу, а коли точніше — від АЕС, що породила його.

Однак було б несправедливо відводити атомній станції роль недоброї мачухи, якій зовсім байдужі інтереси пасинка-міста. Це неможливо вже хоча б тому, що кожний четвертий його житель — працівник станції. Тому турботу про так званий соцкультпобут АЕС узяла на себе. І тільки з роками цей вантаж ставав для неї дедалі непосильнішим. Держава ж прийти на допомогу як не поспішала, так і не поспішає. Хоча, якщо точніше, проблема полягає не стільки в допомозі, як у виконанні цілком конкретних зобов’язань комплексного введення до ладу не лише промислових потужностей, а й об’єктів соціальної інфраструктури — житла, підприємств комунально-побутової сфери, словом, усього того, без чого немислиме повноцінне існування міста.

Поки АЕС була юридичною особою, ці проблеми хоча б частково вдавалося вирішувати. Але тільки-но станція отримала статус відособленого підприємства, як становище міста різко погіршилося. І НАЕК «Енергоатом», і Мінпаливенерго енергодарські проблеми мало цікавили, судячи з того, що вони, як і раніше, не поспішають із виконанням програми соціального будівництва в місті. Навіть попри спеціальну постанову Кабміну, за виконання (точніше, невиконання) якої ніхто не несе жодної відповідальності. Тому в Енергодарі практично припинено будівництво дитсадка, магазинів, медсанчастини, профілакторію, очисних споруд й інших об’єктів.

На цьому тлі і пройшли 1998 року вибори нового складу депутатів місцевої ради і міського голови. Керівництво містом енергодарці довірили Олександрі Васильєвій, котра раніше працювала директором однієї зі шкіл. Зрозуміло, що наявного у неї адміністративного досвіду було явно недостатньо для управління господарством 60-тисячної громади. Про що, до речі, свого часу зауважив і колишній голова обладміністрації Володимир Куратченко: «Усе самостійно, але думати стратегічно треба разом, ми ж одна територія. У мера Енергодара нетрадиційні підходи, але їй треба набиратися досвіду. Ейфорія виборності має пройти, і початися щоденна кропітка робота».

Звісно, судити заднім числом — справа нехитра. Та все ж, гадаю, якби Олександра Іллівна дослухалася до цієї поради, її кар’єра склалася б інакше. Бо хоч як крути, стерильної демократії не буває, оскільки існує ще маса чинників, які ніяк не можна скидати з рахунків. Зокрема, для Енергодара таким є роль атомної станції, котра хоч і втратила своє значення де-юре, але не втратила ваги де-факто. Напевно, новий голова, будуючи свої взаємини із керівництвом АЕС, цього не врахувала повною мірою. Простіше кажучи, у главу кута було поставлено пряме питання: хто в місті хазяїн? І поступово воно виросло до масштабів конфлікту.

Наприкінці минулого року в місцевій пресі полетіли камінці в город міського голови — щодо її частих відряджень за межі міста, спроби побудувати офіс за казенний кошт... А потім уже протистояння зачепило питання більш принципове. На атомній станції готувалися ввести в експлуатацію сухе сховище відпрацьованого ядерного палива (ССВЯП), а міський голова заявила, що акт держприймання підпише лише в тому випадку, коли буде дано реальні гарантії добудови міста. Виходило, що з тупикової ситуації був лише один вихід — усунення Васильєвої з посади. Зробити це, у принципі, було не так вже й складно, оскільки працівників АЕС у депутатському корпусі більшість. І 21 березня сесія міськради послідовно прийняла рішення достроково призупинити повноваження міського голови, призначивши виконувачем обов’язки одного з депутатів. Оскільки Олександра Іллівна не погодилася з добровільною відставкою, у конфлікт змушена була втрутитися міська прокуратура, що опротестувала ці рішення. Депутати наполягали на своєму, і в ролі третейського судді довелося вже виступати обласній прокуратурі: рішення про дострокове припинення повноважень міського голови не ставилося під сумнів, на відміну від рішення про призначення виконувача обов’язків. І Васильєвій не залишалося нічого іншого, як подати заяву «у зв’язку з погіршенням стану здоров’я».

Багато хто в Енергодарі вважає, що Васильєвій довелося поплатитися посадою за принциповість у відстоюванні інтересів городян. Залишимо цю думку без коментарів, зауваживши лише, що 11 липня сесія енергодарської міськради більшістю голосів погодилася із введенням ССВЯП у дослідно-промислову експлуатацію. Здавалося б, інцидент вичерпано. Однак насправді завершився лише один із його етапів.

Черговим каменем спотикання стала суперечка з приводу передачі атомною станцією на баланс міста житла й об’єктів комунальної сфери. І знову розпал пристрастей. Одні обвинувачують колишнього міського голову в тому, що вона хотіла в першу чергу прийняти більш вигідні об’єкти, інші ж дорікають у цьому станції. Хоча атомники і запевняють, що звільненим за переведенням працівникам комунальної сфери виплатять компенсацію, і ще протягом трьох років міська інфраструктура буде на третину фінансуватися за рахунок станції, багато депутатів ставляться до цього з недовірою. І, чого гріха таїти, для цього в них достатньо підстав.

— Нас уже не раз обманювали, — говорить один з учасників голодування, депутат міськради Іван Морщавка. — Залишилися невиконаними обіцянки у зв’язку з пуском шостого енергоблоку, введенням в експлуатацію ССВЯП. Тому нехай спочатку НАЕК покладе на стіл свої векселі як гарантії, а потім будемо вести мову про прийом об’єктів соцкультпобуту. А договір, який вони запропонували, — образливий для городян. Чого варте хоча б те, що до форс-мажору віднесено надзвичайну ситуацію, що виникла на енергоринку. Так подібні ситуації ледь не щодня виникають! А жителям Енергодара, виходить, знову доведеться залишатися при своїх інтересах і ще і з тягарем скинутих на них проблем.

А те, що ці проблеми дадуть про себе знати, ніхто не сумнівається. На думку обласних фахівців, навіть якщо станція виконає обіцянки 30-відсоткового субсидування комунальної сфери, цих коштів все одно буде недостатньо для збереження тарифів на старому рівні. Де взяти додаткові кошти, поки ніхто не знає. У тому числі й депутати, котрим цією проблемою займатися нема часу. Зараз вони розділені на два протиборчі табори, жоден із яких не погоджується йти на поступки. А тим часом влада в місті паралізована, і перспективи її одужання, на жаль, поки що не проглядаються.

Коли матеріал готувався до друку, до двох голодуючих приєднався ще один депутат і п’ять жителів міста. Вони мають намір «стояти до кінця». Разом. Колективно?