ДЕ ТИША, ГЛАДЬ І... БОЖА БЛАГОДАТЬ?

Політика, звісно, робиться в столиці. Але люди живуть скрізь. І скрізь, де вони живуть, вони теж роблять політику — нехай свою, місцеву, в обмежених регіональних рамках — але ця політика дуже навіть впливає на їхнє життя. А отже, на життя держави також. І свідченням демократичності суспільства є саме те, що там людина ніколи не перетворюється на піщинку, загублену в провінційних надрах, а, навпаки, в якій би віддаленій від столиці глибинці не жила — почувається в центрі життя, бо все крутиться навколо неї, єдиної.

Мабуть, нам до цього відчуття ще жити й жити. Але прагнення до демократії все одно дає свої плоди. Воно пробиває мур тоталітаризму в наших душах , як трава асфальт — через силу, поступово, але вперто. Одне із свідчень цього процесу — нинішні вибори. В усякому разі, на Хмельниччині, яка ніколи не перебувала в центрі політичних баталій, а завжди трималася «золотої» серединки, цього року проявилися особливі тенденції. Вперше за десять років порушився пріоритет виборів у Верховну Раду. Конкурс, як і раніше, солідний — від 6 до 26 кандидатів на місце в мажоритарному окрузі (всього на 7 округах — 96 кандидатів ). Але справжньою весняною повінню стали вибори до місцевих органів влади. Повінню — бо важко порівняти із чимось іншим ту гігантську кількість кандидатів у депутати, які борються за місце в «низових» радах. Хоч, правда, і стихією це назвати не можна — бо нерідко за цим некерованим, на перший погляд, потоком проглядаються течії чиїхось конкретних інтересів, підводні камені особистих протиборств і навіть вировиська світоглядних протистоянь.

Один із прикладів — Хмельницька обласна рада. На 78 депутатських місць тут претендує 327 подолян. Здавалося б, цілком прийнятний конкурс, який допоможе виявити справжніх переможців. Та при детальнішому розгляді списків пошукувачів депутатського щастя на 26 виборчих округах мимоволі помічаєш явище, котре стає тенденцією: у владу представницьку масово ринула влада виконавча. Голова обласної державної адміністрації В.Лундишев, усі п’ять його заступників і керуючий справами теж, 14 із 20 голів райдержадміністрацій і ще чимало поважного чиновного люду обласного рангу пройнялися цілком конституційним бажанням представляти не тільки інтереси вищої державної влади в краї, а й інтереси виборців із різних куточків цього ж таки краю у найвищому представницькому органі Хмельниччини. Причому жоден із високоповажних кандидатів не балотується в містах, де, як відомо, і електорат більш непередбачуваний, і менш керовані виборчі комісії. Зате практично скрізь у районах високі обласні керівники йдуть на вибори пліч-о-пліч з головами райдержадміністрацій. Знавці виборчих технологій у їх вітчизняному варіанті стверджують, що «гуртом і батька легше бити», тобто — підтасувати результати виборів. Насправді ж, звичайно, такі підозри абсолютно безпідставні: сам М.Рябець привселюдно заявив, що при новому законі фальсифікації практично неможливі. Отож усе просто: якщо вже бізнесмени йдуть до органів місцевого самоврядування цілими командами, то владі сам Бог велів.

Дивно, правда, що в тих районах, де балотуються до обласної ради її нинішні керівники, серед кандидатів не видно жодного представника виконавчої влади. От не хочуть протистояти безпосередньо на виборах, і край! Знавці місцевої політичної кухні стверджують, що пояснення цього явища просте. В ці чотири роки обласна рада, керована колишнім «афганцем» М.Приступою, зазіхнула на святая святих: перебрала на себе всі без винятку свої законні повноваження, в тому числі й щодо комунальної власності області, тобто майнових і кадрових питань. Досить сказати, що лише чотири облради в Україні зважилися на подібний вчинок. Та й уся принципова політика обласної ради, спрямована на взаємодію з найширшим спектром політичних і громадських організацій області, на співпрацю з різними соціальними групами населення і реалізацію їх інтересів, велася відкрито й прозоро. Як наслідок — зріс авторитет облради і статус її депутатів, а головне — ступінь їх участі в прийнятті відповідальних управлінських рішень. А закони філософії свідчать, що якщо в одному місці прибуває, то в іншому обов’язково зникає. От і прагне виконавча влада вирівняти шальки терезів, перебуваючи водночас ще й у представницькому органі влади. Хоч передбачається напружена боротьба і на виборному етапі (у місті Хмельницькому, наприклад, на три облрадівські депутатські портфелі претендують аж 42 кандидати), та, найшвидше, основні бої чекають подолян уже після виборів, коли з якісного складу обласного депутатського корпусу стане зрозумілим, хто в ній головуватиме — у буквальному значенні цього слова.

Не менш напружені колізії відбуваються і у найбільших містах Поділля. Досить сказати, що на 62 міськрадівських місця в Хмельницькому накинули оком аж 637 претендентів: від 5 до 16 на кожному окрузі. Причому понад половину з них висунули політичні партії та блоки, в тому числі найбільше — 60 — опозиційний до чинного міського голови М.Чекмана міський штаб блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». Саме так: центральний київський штаб хмельницького голову підтримав, а місцеві активісти, більшість яких знайома з методами діяльності М.Чекмана безпосередньо по спільній роботі в міській раді, настільки категорично проти нього, що висунули свого кандидата на міського голову — співробітника Антимонопольного комітету П.Тарасюка. Сам початок виборів ознаменувався судовим позовом групи депутатів до міськради і міського голови щодо незаконного, на їхню думку, скликання сесії, яка затвердила склад міської територіальної виборчої комісії (принципи її формування також не влаштовують опозиційних депутатів). Однак суд вирішив, що все — в правовому полі.

Традиційно охоче йдуть у кандидати до міської ради головні лікарі міських медзакладів, директори шкіл, чиновники різного рангу. Однак цього року вирізнилась ще одна дуже потужна група пошукувачів безплатного місцевого депутатства. Власники фірм, цехів, крамниць, готелів і цілих комплексів, що останнім часом почали рости в базарному Хмельницькому як гриби, нарешті знайшли можливість у своїх напружених бізнесових буднях приділяти увагу ще й політичному життю рідного міста. Причому нерідко йдуть у раду сім’ями і ледь не цілими підприємствами. Навіть слоган з’явився на листівці одного з них: «Бюджет повинен розподіляти той, хто його наповнює!» І, зауважте, нема жодної листівки із заявою, що кандидат іде до міськради за кар’єрою, пільгами, лобіюванням приватних, корпоративних чи галузевих інтересів. Зате самі листівки, та де там — художні плакати з фігурами фігурантів виборчого процесу мало не в повний зріст прикрасили міські вітрини і тумби, а місцеві рекламні газетки нарешті освоїли новий рекламний жанр — нариси про справжніх героїв нашого часу.

Засоби масової інформації буквально збилися з ніг, висвітлюючи бурхливу передвиборну діяльність кандидатів. Однак усі вони разом не здатні затьмарити образу найпотужнішої телезірки Хмельницького — чинного мера Михайла Чекмана. Вже добрих півроку Михайло Костянтинович перерізає всі урочисті стрічки, закладає перші цеглини і вручає мало не всі нагороди в місті — а, отже, постійно присутній у ЗМІ. З власне початком виборчої кампанії ця присутність набула тотальних рис: навіть «круглі» телестоли перед 8 Березня перетворилися в зустрічі щасливого жіноцтва міста з міським головою, а родина Чекманів стала головним героєм газетних сторінок у день святого Валентина. Весна надала нового дихання його присутності на телеекрані: тепер пан Чекман гуляє з репортером вулицями рідного міста, годує з рук ведмедицю Алісу, розповідає, що на цьому місці було, що є і що ще буде.

Сім із дванадцяти суперників нинішнього хмельницького мера звернулися до виборчої комісії з протестом і вимогою рівних умов під час виборів. На що комісія резонно відповіла, що Михайло Костянтинович не себе чи свою передвиборну програму рекламує (в численних теле- й радіопередачах, газетних матеріалах, брошурках і — зовсім пхе! — якихось несерйозних календариках. — Авт.), а звітує перед хмельничанами про повсякденну діяльність міського голови. Хіба ж він, справді, винен, що ті телекамери за ним — ну прямо по п’ятах? І що хмельничани знають про інших кандидатів на голову хіба з листівок на стовпах? І хто сказав, що листівки — це несучасно і неефективно? Зате так революційно...

Старовинний Кам’янець-Подільський теж не обминають передвиборні вітри. І тут конкурс у міськраду — по п’ять чоловік на місце. А от на голову міста претендують лише три кандидати. Один з них — член Соцпартії Станіслав Герук. Саме з його балотуванням на міського голову подільські соціалісти схильні пов’язувати проблеми, які виникли було при реєстрації усіх їхніх висуванців у кам’янець-подільське самоврядування. В результаті Герук зареєструвався через самовисування. І хоч у місті поширена думка, що чинному голові О.Мазурчаку на нинішніх виборах не буде серйозної конкуренції, Станіслав Миколайович веде свою кампанію. Та дивним чином співпали з нею події навколо його дружини. То до неї, звичайного службовця, на роботу завітали представники місцевого УБОЗу, то до себе її запросили — на розмову. Привід був наче дріб’язковий — незакритий лікарняний. Але похвально, що в борців з організованою злочинністю в місті, яке має славу подільського Палермо, вистачає часу і для таких несерйозних на перший погляд справ. Однак, зі слів Валентини Герук, розмова в УБОЗі набрала такого грубого характеру, що з нею після того стався нервовий зрив. Жінка написала про це заяву в прокуратуру та СБУ. Відповідь буде протягом місяця. А співробітник Кам’янець-Подільського УБОЗу підполковник М. Жоган запевнив кореспондента «ДТ», що все відбувалось у рамках закону і ні про який тиск на родину претендента в міські голови і мови не може бути.

А вибори вже ось-ось. І з їхніми результатами в найближчі чотири роки нам жити — і в провінції, і в столиці. Від того, як саме будуть здобуті ці результати, і залежить, якими вони будуть.