Чому Сходу України потрібна підтримка

«Лагідна» інтеграція тимчасово окупованих територій — питання майбутнього країни. Щоб ця інтеграція відбулася, громадяни України, які залишилися там, мають бачити в контрольованій території не депресивний регіон, а втілення своїх прагнень до кращого життя. І навіть поки збройна агресія РФ та внутрішньополітичні розлади тримають Україну на міцному зашморгу, можна і потрібно не чекати дива, а самим робити стратегічно правильні кроки. Ми віримо в повернення людей в Україну, а щоб це сталося, на прилеглих територіях має відбутися економічне піднесення. Нова стратегія економічної трансформації Луганської та Донецької областей закладає фундамент для такого піднесення.

Регіон дуже сильно постраждав від збройної агресії Російської Федерації. Лінія розмежування перерізала торговельні та логістичні ланцюжки, пошматувала електричні й комунальні мережі. Луганська область залишилася із уривком ділянки залізничної гілки без з’єднання із рештою шляхів. Маріуполь і прилеглі райони залежать від постачання питної води з тимчасово окупованої території. Керченський міст закрив вхід до Азовського моря великим суднам PANAMAX, більшість страхових компаній і великих перевізників мігрували до інших портів. Ризик ескалації збройної агресії РФ відлякує приватних іноземних і навіть українських інвесторів. Українські банки відмовляються брати у заставу активи та видавати кредити на цих територіях, як це роблять, скажімо, на Полтавщині чи у Чернівцях. Молодь їде навчатися деінде і потім не повертається, залишившись там, де є робота, комфортний життєвий простір і безпека.

Проблеми Луганської та Донецької областей водночас і схожі, і різні, тому потребують стратегічного реагування від держави. Промисловість у Донецькій області сфокусована на металургії, її експорт — на три чверті сировина, і нових інноваційних виробництв на обрії не видно. Луганська область несподівано для себе перетворилася на аграрний регіон і тепер намагається долати величезні проблеми у переробці, логістиці та збуті. Допомогти може лише комплекс заходів: будівництво залізничної гілки, спрощення доступу до кредитів, стимулювання інвестицій у промисловість, зрошення земель, відновлення лікарень тощо. Всі ці проблеми неможливо вирішити тактичними кроками. Держава повинна прийняти та імплементувати комплексну стратегію.

Промисловість: в очікуванні поштовху для розвитку

Донецька та Луганська області історично були серед лідерів за внеском в економіку країни, але збройна агресія РФ суттєво змінила ситуацію (див. рис. 1). Якщо Донецька область зберегла більшість підприємств і досить сильні позиції, то Луганщина перейшла в аутсайдери. Відмінність пояснюється історичним розміщенням активів: промислові підприємства Донеччини були розподілені більш-менш рівномірно по всій території області, а на Луганщині промисловий південь зустрічався із сільськогосподарською північчю, і три чверті промислових активів залишилися за лінією розмежування.

Отже, поки Донеччина залишається флагманом з виробництва продукції металургії, в Луганській області розробили стратегію нової смарт-спеціалізації, фокусуючись на хімічній і паперовій індустріях, та прагнуть розвивати переробку продукції сільського господарства.

Донецька та Луганська області досі залишаються одними із найбільших експортерів України, проте за останні роки експорт зменшився внаслідок втрати традиційних ринків і частини підприємств-експортерів. Експортним лідером є чорна металургія, що не втратила своїх флагманських позицій. Тим не менш загрозою для регіону є вкрай низька диверсифікація експорту: у Донецькій області частка експорту, не пов’язаного з чорними металами, становить трохи більше 20%. Це зав’язує експортну виручку на світові ціни на метали, що можуть доволі сильно коливатися. Ситуацію можна порівняти із структурою експорту іншого традиційно промислового регіону — британського Йоркширу і Гамберу, економіка якого колись асоціювалася здебільшого з вугіллям і чорними металами. Як і в Донбасі, промисловість цього регіону в останні десятиліття зіштовхнулася з труднощами, але наразі британці мають значно більш диверсифікований експорт (див. рис. 2, 3).

Для диверсифікації промисловості необхідні інвестиції, проте інвестори не поспішають вкладатися у новий бізнес у регіоні. За останні роки було збудовано лише чотири нові великі підприємства, частину з яких почали будувати ще до війни. Потенційних інвесторів відлякує не лише спільна для України проблема бізнес-клімату та непередбачуваного регулювання, а й суто регіональна особливість — інвестори та кредитори бояться втратити майно в разі відновлення повномасштабних бойових дій.

Загалом ситуація нагадує спіраль падіння: коли інвестицій немає, витрати та ризики для бізнесу високі, то кожен її виток лише поглиблює проблему. В регіоні залишається в основному виробництво продукції з низькою доданою вартістю, а кваліфіковані працівники переорієнтовуються на інші регіони. Без потужного поштовху — великих інфраструктурних проєктів, фінансових і фіскальних стимулів, дерегуляції, радикального зниження ризиків ведення бізнесу — відновитися регіону буде важко.

Сільське господарство: розвиток на складних ґрунтах і зруйнованих дорогах

Війна призвела до збільшення частки сільського господарства в структурі випуску обох областей, але особливо Луганщини. Остання неочікувано для себе з індустріального центру стала агропромисловим регіоном: частка сільського господарства у структурі випуску зросла більш як утричі.

При цьому регіональний ринок збуту сільськогосподарської продукції суттєво звузився: по харчовій промисловості було завдано потужного удару агресією РФ. Різке скорочення харчової переробки в обох областях пов’язане з тим, що багато переробних підприємств залишилися за лінією розмежування, а також зі зменшенням економічної активності регіону внаслідок воєнних дій (див. рис. 4).

Вести сільське господарство в регіоні непросто: родючість ґрунтів в областях нижча, ніж у середньому по Україні. Посушливий клімат і, відповідно, мала кількість опадів (особливо це відчуває Донеччина) погіршують ефективність сільського господарства. Застарілі зрошувальні системи та висока еродованість ґрунтів лише посилюють цю проблему. На обидві області працює лише одна ґрунтова лабораторія, навіть для якісної оцінки земель цього вочевидь недостатньо (див. рис. 5).

Транспортна логістика регіону перебуває в тяжкому стані, перевізники покладаються виключно на автомобільні шляхи. Авіасполучення з регіоном немає. Ізоляція залізничної лінії Кіндрашівська-Нова—Лантратівка, а разом із нею залізнична ізоляція центральної та східної Луганщини спонукали агровиробників переходити на автомобільний транспорт для вантажних перевезень. Але більшість доріг потребують капітального ремонту. Частково в цьому допомагає програма «Велике будівництво». Однак агровиробники все одно змушені нести додаткові витрати: автоперевезення дорожчі, ніж залізничні; на поганих дорогах автомобілі часто ламаються, а відповідно, зростають витрати на ремонт і простій; основні точки логістичних терміналів розташовані далеко. Як наслідок, щоб зберегти конкурентоспроможність, виробники змушені здавати продукцію за заниженими цінами — середні закупівельні ціни олійних і зернових культур є найнижчими по Україні.

На додачу до втрати залізничної гілки блокада окупованих територій Луганської та Донецької областей сильно скоротила обсяг вантажів, перевезених автомобільним транспортом. Головний удар, знову ж таки, взяла на себе Луганська область. Заходи із транспортної блокади було прийнято на державному рівні у березні 2017 року. В цей же час спостерігаємо різке падіння обсягів вантажів, перевезених автомобільним транспортом. Офіційні дані вражають: порівняно з 2016 роком у 2017-му обсяги перевезень впали втричі (див. рис. 6). Станом на 2019 рік вони залишаються на такому ж низькому рівні.

Подолання проблем у галузі сільського господарства стало невід’ємною умовою економічного відновлення регіону, який раніше був індустріальним. Це і сприяння появі переробної галузі, і вирішення проблем інфраструктури.

***

Ці та інші проблеми в уряді бачать. Для того щоб вирішити їх комплексно та придати економіці поштовх, Міністерство з питань реінтеграції зараз розробляє стратегію економічної трансформації Донецької та Луганської областей, яку сподівається представити громадськості у найближчі місяці.

Однак знайти рішення на папері — це навіть не половина справи. Міністерство реінтеграції не має молотка, яким забиватиме цвяхи у залізничні колії на Луганщині, чи клерка, що видаватиме кредити на відкриття нової гончарні у Слов’янську. Дуже багато залежить від того, чи допомагатимуть уряду впроваджувати стратегію на місцях, в інших міністерствах та органах влади. Чимало також залежить від того, чи відгукнуться на урядові ініціативи український приватний бізнес, активісти, чи підтримуватимуть стратегічні трансформації люди «на землі». Зробити магію лише «згори» неможливо, — до цього мають долучитися всі.