Чи не вийде справа про Харківські угоди в пароплавний гудок?

Прийшла весна, а з нею — чергова хвиля не тільки коронавірусу, а й розмов про посадки.

Рішення, прийняте минулого тижня РНБОУ, серйозно наполохало депутатський корпус (і не тільки), адже Службі безпеки доручено вивчити обставини підготовки, підписання 21 квітня 2010 року та голосування депутатами Верховної Ради 27 квітня 2010-го за ратифікацію так званих Харківських угод на предмет державної зради.

Учора СБУ провела обшуки в Кабміні, ВРУ, МЗС і РНБО. Раніше, за інформацією ZN.UA, на виконання чотирьох судових рішень із Верховної Ради вже було вилучено такі документи: внесення законопроєкту про ратифікацію, текст самого законопроєкту, висновки профільного комітету із закордонних справ (керованого тоді Олегом Білорусом), стенограма засідання парламенту 27 квітня 2010 року та висновки Головного науково-експертного управління ВРУ.

Однак голова Верховної Ради Дмитро Разумков сумнівається, що депутатів, які проголосували у квітні 2010-го за ратифікацію Харківських угод, можна буде притягнути до відповідальності. У понеділок на брифінгу спікер нагадав про ст. 80 Конституції, згідно з якою депутати не несуть юридичної відповідальності за голосування в залі, щоправда передбачливо додав: «Але подивимося: суд є суд».

Колишні й нинішні мандатоносці — з тих, хто освятив «харківську зраду», — які чи то не читали Конституції, чи то не дуже довіряють вітчизняній Феміді, занервували і, за нашою інформацією, стали обривати телефони на Банковій та в РНБО, намагаючись виправдатися й пояснити, що їх, мовляв, не було в залі, а їхні картки проголосували. Дехто (як, наприклад, Ігор Палиця у прямому ефірі одного з телевізійних ток-шоу) навіть стверджує, що писав відповідні заяви.

За інформацією ZN.UA, у депутатів фракції Партії регіонів VI скликання було по дві картки для голосування: одна — активна, перебувала в самого депутата, друга (формально — запасна) на випадок втрати зберігалася в парламентського «диригента» ПР Михайла Чечетова…

 За процедурою, заяви народних депутатів стосовно голосування зазвичай оформляються додатком до стенограми відповідного засідання ВРУ. Отож, за інформацією ZN.UA, до стенограми від 27 квітня 2010 року додано одну-єдину заяву, що стосується ратифікації: в ній тодішній член фракції Партії регіонів Дмитро Шенцев повідомляє, що його картка не спрацювала, а він голосував «за» і просить врахувати його голос. Усе. Інших заяв у парламентських анналах, за нашими даними, немає.

Кому справді треба серйозно хвилюватися, то це ексспікерові Володимиру Литвину, якому самої ст. 80 Основного Закону для виправдання в суді, мабуть, буде малувато, оскільки є всі підстави вважати, що 27 квітня 2010-го він порушив «парламентську конституцію» — Регламент Верховної Ради, що вже мав на той час статус не постанови, а закону.

За свідченнями деяких депутатів VI скликання, перед голосуванням за ратифікацію Харківських угод на табло в сесійній залі висвітилася цифра значно менша від 226, тобто в залі не було кворуму і спікер Литвин взагалі не мав права ставити це питання на голосування. Підтвердити спогади депутатів можуть або стенограма (якщо її, звісно, не відредагували), або (що надійніше) відеозаписи, які слідство може отримати в телеканалів, які знімали бурхливі події того дня. Заодно на цих відео, напевно, виявляться і факти «кнопкодавства».

Слідство, демонстративно активно розпочате СБУ, має відповісти на безліч запитань. Як і визначити роль та міру відповідальності кожного з тих, хто готував Харківські угоди.

У розпорядженні ZN.UA є копії низки документів із підписами не тільки втікачів експрезидента Віктора Януковича та експрем'єра Миколи Азарова. Як видно з довідок про погодження проєкту розпорядження КМУ «Про схвалення проекту «Угоди між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України» та драфту цієї самої угоди, до підготовки зазначених документів також доклали руку глави таких міністерств і відомств: закордонних справ — Костянтин Грищенко, юстиції — Олександр Лавринович, фінансів — Федір Ярошенко, економіки — Василь Цушко, палива та енергетики — Юрій Бойко, оборони — Михайло Єжель, транспорту і зв'язку — Костянтин Єфименко, СБУ — Валерій Хорошковський, Державної митної служби — Ігор Калетник, Державної прикордонної служби — Микола Литвин.

МЗС, згідно з процедурою, виписаною в законі про міжнародні договори, як профільне міністерство готувало і проєкт розпорядження уряду, і проєкт самої угоди (як уже повідомляло ZN.UA, особисту участь у цьому процесі брав тодішній заступник міністра закордонних справ, а нині перший заступник секретаря РНБОУ і голова комітету з питань розвідки Руслан Демченко).

Необхідні погодження та «одобрямси» в міністерствах і відомствах, на які зазвичай (з урахуванням нашої бюрократичної системи) ідуть місяці, стосовно Харківських угод було проведено впродовж одного дня: на всіх основних документах стоїть одна дата — підписання цих домовленостей. Поспішали. І, мабуть, погоджували на коліні. 21 квітня 2010-го глава МЗС К. Грищенко з усіма супровідними документами звернувся до Кабміну з проханням розглянути і внести проєкт угоди між Україною та РФ на розгляд президентові; 21 квітня уряд своїм розпорядженням схвалив проєкт цього документа і вніс його на розгляд глави держави; 21 квітня 2010 року президент Янукович разом із російським колегою Дмітрієм Мєдвєдєвим підписав у Харкові «Угоду між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України». 27 квітня 2010-го з бійками, димовими шашками та закиданням спікера Литвина сирими яйцями Харківську угоду ратифікував український парламент.

Тим, хто за 11 років уже встиг трохи забути суть цієї угоди, нагадаю, що цей короткий документ складається всього із трьох статей, суть домовленостей — лише у двох із них: Україна за сім років (!) до спливання терміну дії трьох базових угод 1997 року (а саме вони визначали умови і параметри перебування ЧФ РФ на українській території) погоджувалася продовжити цей термін ще, мінімум, на 25 років — до 2042 року, а Росія надавала Україні знижку до 100 доларів на ціну газу, що, по суті, знижкою не була.

Основні мотиви, якими керувалися тоді Кремль і Банкова, були такі. Стривожена спробами попередньої української влади на чолі з Віктором Ющенком почати витісняти ЧФ РФ із Криму Москва, надихнувшись перемогою проросійського Януковича, стала кувати залізо, поки гаряче, щоб тут-таки «помітити територію» і надійно заякорити Україну у своїй сфері геополітичного впливу; унеможливити вступ нашої країни до НАТО (після обнадійливого рішення Бухарестського саміту Альянсу 2008-го, який відчинив двері для України і Грузії); зберегти зручний плацдарм для активної роботи своїх спецслужб на українській території та підтримати сильні проросійські настрої в Криму і сакральному «місті російської слави» Севастополі.

У Києві ж, щойно розсівшись у владних кріслах, нова команда на чолі з Януковичем пояснювала своє рішення насамперед гострою потребою виправити помилки «папередніків», зокрема знизити непід'ємну ціну російського газу, що стала захмарною внаслідок спілкування Юлії Тимошенко та Владіміра Путіна і підписання газових угод 2009 року. Укладення нових домовленостей із Москвою, переконувала нас тодішня влада, — це «питання виживання країни». На Банковій і Грушевського у 2010-му запевняли, що нові керманичі прагнуть реформ і готові їх проводити, а космічні ціни на газ не дають розвернутися їхньому економічному генію. Крім того, українців наполегливо запевняли в тому, що флот дружньої держави, до того ж стратегічного партнера, не тільки не становить жодної загрози для України, а й є запорукою її безпеки в Чорноморському регіоні, втім — як і всієї європейської безпеки загалом.

Так, сумно згадувати все це після семи років російської окупації Криму, в сьому річницю фейкового референдуму. Але й 11 років тому «Дзеркало тижня» розуміло всю згубність укладеної в Харкові угоди і в статті «Ми самі відчинили ворота, ми самі…» якнайдокладніше описало і передумови, що до неї привели, і небезпечні підводні рифи, можливі згубні наслідки для України, приховані у двох коротких статтях цього документа й замасковані брехнею тодішньої влади.

Але, до речі, у березні 2010-го 61% наших співвітчизників, згідно з опитуванням R&B Group, був за пролонгацію перебування в Криму ЧФ РФ, а дослідження КМІС у лютому того ж року показувало, що 67,5% українців на референдумі проголосували б за вступ України в союз із Росією та Білоруссю…

Нині ж Головне слідче управління Служби безпеки України веде досудове розслідування стосовно посадових осіб органів державної влади за фактом вчинення державної зради у період з 2008-го по 2010 рік. Як повідомляла пресслужба відомства, розслідуються, зокрема обставини підготовки та підписання 21 квітня 2010 року «Угоди між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України», дотримання регламенту і процедур під час її затвердження депутатами Верховної Ради. За попередніми даними слідства, підписання цього документа призвело до збільшення кількості особового складу військових формувань і спецслужб РФ, причетних до анексії території АР Крим 2014 року. Це ж твердження міститься і в підозрі експрезидентові Януковичу в державній зраді, пред'явленій йому ДБР, про що 28 січня 2021 повідомив Офіс генпрокурора.

Немає жодних сумнівів у тому, що Харківські угоди з багатьох причин кричущо суперечать національним інтересам України, про що ми писали неодноразово. Але от чи відіграли вони якусь роль при захопленні Криму — питання доволі суперечливе.

Ще раз уважно перечитайте текст документа: його перша стаття лише подовжує дію трьох базових угод від 28 травня 1997 року, які визначають параметри й умови перебування ЧФ РФ на території України, — на 25 років із 28 травня 2017-го з наступним автоматичним подовженням на наступні п'ятирічні періоди (якщо одна із сторін заздалегідь не повідомить про припинення їхньої дії). Харківський документ не вніс жодної зміни, жодної нової комі в текст підписаних ще 1997 року угод, термін дії яких закінчувався лише через сім років —2017-го. Тобто 2014-го, коли відбулася окупація Криму, навіть якби Харківських угод ніколи не було (після незаконної анексії їхню дію Путін скасував, як і трьох базових документів по ЧФ), російський флот однаково ще залишався б на українській території згідно з домовленостями 1997 року.

Так, справді, військовослужбовці ЧФ РФ на початку окупації Криму брали в ній участь. За інформацією ZN.UA, українські спецслужби встановили, що підрозділ морської піхоти ЧФ РФ був у авангарді захоплення Верховної Ради АРК і охороняв спокій частини його депутатів, коли там за відсутності кворуму приймалося рішення про проведення референдуму. Як свідчать наші джерела, українські специ визначили, що ці бійці перебували в Сімферополі з абсолютно чистими картками в телефонах, але експертам удалося встановити, що попереднє місце розташування цих телефонів — казарми морських піхотинців РФ ЧФ.

Однак до чого тут Харківські угоди? Адже, як згадувало ZN.UA ще у квітні 2010-го, на момент підписання цього документа, в Криму до складу ЧФ РФ у тому числі вже входила й 810-та окрема бригада морської піхоти. Російські морпіхи й без харківського документа мали всі можливості заробити свої ордени й медалі «за повернення Криму».

Щодо прив'язки до скандального документа збільшення «особового складу військ і військової техніки Збройних сил РФ на території України», вона теж аж ніяк не бездоганна. Річ у тім, що й на момент підписання Харківських угод, і на момент початку окупації півострова кількість і російських моряків, і військової техніки РФ, що перебували у Криму, було значно менше дозволеного, зафіксованого в чинних на той час документах 1997 року. Наприклад, особовий склад ЧФ РФ навесні 2010-го був 16,2 тисячі осіб за допустимого в базових угодах максимуму — 25 тисяч. Тобто Росія мала законні підстави збільшувати склад свого флоту в Криму до параметрів, зазначених у документах 1997 року.

При цьому не можна не зазначити, що, по-перше, після підписання Харківських угод росіяни припинили й до того мляву підготовку нової бази для ЧФ РФ у Новоросійську. По-друге, вони знову відчули себе повноправними господарями Криму, що відчувалося на кожному кроці навіть на побутовому рівні. По-третє, Харківські угоди, по суті, безстроково подовжували присутність ЧФ РФ у Криму, що стало гарантією для російських інвестицій і дало поштовх приходу великих російських грошей на український півострів, а це, відповідно, ще більше зміцнило там позиції росіян. По-четверте, після підписання Харківських угод значно знизилася (якщо взагалі не згасла після приходу Олександра Якименка в СБУ) увага профільних українських відомств до роботи російських спецслужб і політичної діяльності росіян у Криму.

Та чи достатньо цих обставин для міцної прив'язки в суді Харківських угод до захоплення Росією Криму?

Передбачаючи можливе обурення деяких читачів, наголошу: наша мета — у жодному разі не виправдати дії Росії (про необхідність повного виведення до 2017 року ЧФ РФ із території України ZN.UA наполегливо писало багато років) і не відмазати українських персонажів, причетних до підготовки, підписання і ратифікації Харківських угод. Навпаки, ми глибоко впевнені, що факт зради Батьківщини вимагає покарання за всією суворістю закону. Але цей факт має бути залізобетонно доведеним! Інакше справа дуже швидко розвалиться в суді, як, на жаль, досить часто в нас буває. Тому вибудовувати справу й базувати обвинувачення лише на доволі спірній прив'язці Харківських угод до російської окупації Криму — свідомо провальна ідея. Якщо, звичайно, мета — покарати винних у державній зраді, а не чергова PR-акція Банкової.

Із чого, до речі, виходили, охоплюючи розслідуванням СБУ події лише 2008–2010 років? Якщо вже розбиратися по-справжньому, то слід починати з 1997-го, коли підписали базові документи щодо поділу Чорноморського флоту та умов перебування ЧФ РФ на території України.

Що ж стосується 2008-го, то тут важливі два моменти. По-перше, наприкінці 2008 року формувалися обставини, що призвели до підписання на початку 2009-го кабальної для України «газової» угоди з РФ.

По-друге, саме 2008-го і вдалися до реальних спроб дати зрозуміти Росії, що їй час усерйоз задуматися про підготовку до виведення свого флоту з української території до 2017 року. У квітні 2008-го тодішній міністр закордонних справ Володимир Огризко відвіз у Москву проєкт меморандуму про початок виведення ЧФ РФ із Криму. Зрозуміло, що росіяни всіляко намагалися уникати не лише переговорів, а й навіть консультацій на цю тему, мовляв, ще занадто рано все це обговорювати.

Проте президент Ющенко доручив уряду Тимошенко до 20 липня 2008-го підготувати законопроєкт про припинення з 2017 року дії міжнародних договорів про тимчасове перебування на території України ЧФ РФ. 22 липня 2008 року міністр Огризко сповістив, що МЗС підготував законопроєкт про забезпечення виведення Чорноморського флоту Росії з території Криму, а ще через день підкреслив, що Україна припинить дію угоди про перебування російського Чорноморського флоту на території України 28 травня 2017 року, тому українська сторона заздалегідь попереджає Росію про необхідність своєчасно підготувати цей процес, оскільки вивести флот з території України за один рік нереально.

Нам достеменно відомо, що написаний 2008-го МЗС законопроєкт про виведення ЧФ РФ до Верховної Ради так і не потрапив. Не виключено, що він загубився десь у надрах Кабміну, керованого Тимошенко, яка явно не палала бажанням будирувати тему російського флоту, особливо після червневої поїздки в Москву та зустрічі з Путіним. Правда, виникає ще запитання, чому Ющенко як президент, що має за Конституцією право законодавчої ініціативи та здійснює керівництво зовнішньою політикою, сам не вніс розробленого МЗС законопроєкту у парламент.

Можливо, слідство СБУ прояснить і це питання. Все залежить від того, які завдання перед нею поставлено…

Нагадаю, що історію з укладанням Харківських угод уже якось розслідували. 2017-го за рішенням Печерського райсуду Києва в МЗС уже вилучали оригінали Харківських угод у рамках досудового розслідування, здійснюваного тоді слідчим управлінням Головної військової прокуратури в кримінальному провадженні за ознаками злочинів, передбачених ч. 1 ст. 111 («Державна зрада») і ч. 2 ст. 364 («Зловживання владою або службовим становищем») Кримінального кодексу. Наскільки нам відомо, за рішенням судів слідчі в 2016–2017 роках також одержали доступ до великої кількості інших документів, зокрема з грифом «секретно», у багатьох відомствах — від ГУР і Міноборони до Верховної Ради й «Нафтогазу».

Тоді теж розслідували «підстави та обставини підписання» харківських документів. І що? Ви що-небудь чули про якісь результати?

Є серйозні підстави побоюватися, що й цього разу після гучного початку справу тихо закопають. За інформацією ZN.UA, процесуальне керівництво за нею в Офісі генпрокурора здійснює департамент Майдану, що його курирує заступник генпрокурорки Максим Якубовський. Той самий, проти призначення якого минулого вересня в зверненні до президента Зеленського та генпрокурорки Венедіктової виступила низка поважних громадських організацій, оскільки, за їхньою інформацією, Якубовський у 2011–2013 роках працював експертом Незалежного українського центру правових ініціатив і експертиз «Правова держава», пов'язаного з Віктором Медведчуком і його проєктом «Український вибір».

Чесно кажучи, навіщо й чому Банкова саме зараз раптом затіяла нове розслідування обставин укладання Харківських угод одинадцятирічної давності, до кінця так і не зрозуміло. Щоб здійняти інформаційний галас і відволікти увагу від фільму-розслідування Bеllingcat у справі «вагнерівців», скорий вихід якого анонсували ЗМІ? Продемонструвати в річницю референдуму в Криму показний патріотизм і піклування про національні інтереси, щоб відтягнути частину патріотично налаштованого електорату в Порошенка? Скомпрометувати заради підняття власного рейтингу «старі» обличчя, яких не шкода? Особисто я в щире обурення влади з приводу раптом «відкритих» нею Харківських угод чомусь не вірю.

Та якщо галасливо розпочате Службою безпеки з подачі РНБОУ розслідування зрештою завершиться гучним показовим судовим процесом, це може стати непоганим щепленням для керівників і чиновників усіх рівнів, що запобігатиме в майбутньому прийняттю необдуманих або корисливих рішень і викликатиме в ослаблених жадібністю або боягузтвом особин ускладнення, докладно описані Кримінальним кодексом України разом із пропонованим лікуванням. Але щось мені підказує, що ця спроба «державницької вакцинації» буде не менш піарною, безпомічною і провальною, ніж здійснювана нинішньою владою кампанія вакцинації від коронавірусу.

Більше статей Тетяни Силіної читайте за посиланням.