Чи можна критикувати владу під час війни?

Писати розлогі книжки чи займатися поточним політичним коментуванням та аналітикою, нейтралізуючи нахабних самозванців, які заполонили телеефіри?

Самореалізуватися в науці чи творити інституції, зокрема в освіті, ЗМІ, тій же науці, без яких, як зазначив на презентації моєї книжки  "Від Брежнєва до Зеленського: дилеми українського політолога" Ярослав Грицак, «нам усім буде дефолт»?

Продовжувати критикувати владу чи, з урахуванням незакінченої війни, стримуватися в оцінках, щоб не потопити свій же човен?

Без чесних відповідей на ці запитання українським академічним політологам буде важко рухатися далі.

Гібридна війна: політтехнологи vs політологи

З одного боку, політологія в Україні продовжує розвиватися відірвано від основних трендів світової політичної науки, за канонами звичайного історичного опису політичних подій або ж відособленого від реальності теоретизування. З іншого — під маркою «політологів» виступають політтехнологи або просто люди, які говорять про політику. Тому, на жаль, і в суспільстві, і в ЗМІ саме слово «політолог» знецінилося, стало синонімом слова «болтолог». Зрештою так само, як знецінилося багато професій (психолог, журналіст тощо), наукових ступенів і звань (доктор наук, професор, академік).

Етнополітолог Володимир Кулик, який багато друкується, викладає на Заході і є експертом Ради Європи, визначає проблему так: «Це дилеми академічного політолога в країні, яка не цінує академічної науки. Академічного політолога, який намагається подолати розрив, ізоляцію України від західного світу, але розуміє, що це не повинно досягатися ціною ізоляції від українського суспільства. Академічного політолога в суспільстві, де немає культу професіоналізму, репутації, а натомість є культ грошей, влади, медійного успіху».

Є межа між політологом, тим більше академічним, і політтехнологом. У академічного політолога можуть бути свої симпатії й антипатії, але він не може на чорне сказати біле, на біле — чорне.

«Всеїдність» деяких політтехнологів мене дивувала до 2014 р., а особливо після розстрілів на Майдані та російської агресії. Здебільшого вони працюють за грубі гроші, бувало, що й без ідеї: сьогодні з помаранчевим табором, завтра — з регіоналами, потім знову навпаки. Дехто працював зранку в адміністрації президента, а після 18:00 відрекомендовував себе у ЗМІ як «незалежний експерт» або представник «громадянського суспільства». Деякі навіть публічно або у своїх резюме не соромляться зазначати, що створювали «темники» для Медведчука.

Після Євромайдану одна з нерозв’язаних проблем полягала в тому, що не відбулося внутрішньої «люстрації», не спрацювала система стримувань у колег по політологічному цеху та редакторів ЗМІ. Це стосується навіть ТБ-каналів, що позиціонують себе як патріотичні. Знову бачимо в етері «регіоналів», відповідальних за закони 16 січня, та їхніх прихованих піарників, цитуються псевдосоціологічні «Роги і копита» (з якими нещадно боролася директорка «Демініціатив» Ірина Бекешкіна). З даних опитувань вириваються цифри (перекрученнями займається й офіс Зеленського, який «плутає» 11 і 93%), малюються неіснуючі (!) дані, а ТБ-канали перестають запрошувати, якщо критикуєш олігархів-власників чи їхні проєкти.

Складніше, ніж чорне/біле чи #зрада/перемога

Світогляд людини у процесі життя еволюціонує. Деякі люди і речі в українській історії міфологізуються, але варто розуміти, що насправді і яскраві особистості, і останні негідники часто змінювали свої погляди, й не всі їхні дії можна було оцінити однозначно. Наприклад, легендарний дисидент Чорновіл часто суперечив думці соратників. Він був дуже ефективний, коли йшлося про заклик «Карфаген має бути зруйнований». А ось коли заходило про творення нових політичних структур, то Чорновіл не пішов до Української республіканської партії (створеної на базі Української Гельсінської спілки), звинувативши її ледь не в «більшовизмі», він навіть не захотів увійти до керівництва щойно створеного «Руху», але очолив його у 1992 р.

З іншого боку, одіозний Табачник, що відзначився українофобством на посаді міністра в Януковича, раніше писав про необхідність реабілітації Петлюри, а на посаді віцепрем’єра з гуманітарних питань за Кучми називав Голодомор «українським Голокостом». Якщо не знати, хто автор тих промов, то можна було подумати, що це говорить націонал-демократ чи навіть Ющенко. Однак погляди Табачника змінювалися разом із політичною кон’юнктурою і владою, частиною якої він став сам.

Але немає місця двозначності, коли тоталітаризм має бути названий злочином, а агресор — агресором. Хоча, знову ж таки, в історії й політиці багато різних тонів. І серед націоналістів були злочинці, а серед комуністів — патріоти (як боротьбисти, Хвильовий чи перший голова «Руху» Мирослав Попович). Стосовно зворотної тенденції, правозахисник Євген Сверстюк колись казав, що «ставити пам'ятники вождям — то один із совєтських стереотипів», а тому давайте «ставити пам'ятники не Бандері, а рядовому бандерівцеві», простим хлопцям і дівчатам, що пішли до УПА.

Попри стереотипи про «розкол», після 2014 р. мовні дискусії все менше й менше роз'єднують громадян. Говорити українською — відтепер престижно і модно. Але не варто казати простим людям, що російська — це «мова агресора». Та й після надання Православній церкві України Томосу нікуди не подінеться якась частина вірян, що залишатиметься під омофором Московського патріархату. І цього не треба драматизувати, зокрема політологам, які працюють із державницькою опозицією. Проросійськість кліру викриваємо, а з вірянами — будьмо толерантні.

Достукатися до міжнародної авдиторії: критика української влади за кордоном?

Ще в 1990 р. легендарний Левко Лук’яненко, полемізуючи зі Степаном Хмарою, зазначав: «Комуністи, які хочуть допомагати народові рвати імперські кайдани й просуватися до самостійності, — наші союзники на даному етапі розвитку історії». І це спрацювало! Оскільки українське суспільство мало втримати здобуту незалежність, воно опинилося перед дилемою, як критикувати владу, та водночас не розхитати країну.

Пам’ятаю, на початку «нульових» кілька років поспіль Школа політичної аналітики Могилянки писала доповіді і виставляла оцінки України для щорічника Freedom House Nations in Transit. Ми тоді стояли перед непростим завданням: з одного боку— показати погіршення рейтингів країни під час другого терміну Кучми, а з іншого — правильно продемонструвати динаміку й порівняння з іншими країнами, головно з Росією, яку очолив Путін, щоб довести: в України є перспективи. А потім — захистити наше бачення на дебатах із експертами Вашингтона. Те саме було і за часів Януковича (експертна підтримка асоціації з ЄС, навіть якщо Тимошенко у в’язниці), Порошенка чи Зеленського.

Та замало надрукувати якісну книжку українською чи навіть англійською, недостатньо участі в міжнародних конференціях чи аналітики англійською. Важливо друкуватися в академічних рецензованих (peer-reviewed) журналах, де присутність українських політологів критично низька. Ми вершимо безліч інших справ: волонтеримо, збираємо благодійні кошти, виступаємо у ЗМІ, ходимо на акції. А в росіян значно ширша база дописувачів, які продукують тексти англійською і входять у світову академічну спільноту, плюс українські автори, що роблять кар’єру на Заході, експлуатуючи тему боротьби з «українськими націоналістами».

Заходу до вподоби риторика про «діалог з Росією і ОРДЛО». Трапляються й трагіфарсові ситуації. Коли реанімувалися діячі, котрі розколювали країну, а потім виступали «за діалог». Але, як зазначав один із найдосвідченіших західних радянологів, професор Ратґерського університету Олександр Мотиль, «дискусія єврея з Аушвіца і його ката — не ознака «об'єктивності». І прикро, коли влада Зеленського цьому підіграє. Попри парафування домовленості з «полномочными представителями ОРДЛО», Єрмака не відправили у відставку. І дякувати Богові, що протести експертів, громадянського суспільства їх зірвали. Зеленський планує прочитати у Стенфорді лекцію про Бабин Яр, але чомусь «не помічає», що більшість українців — проти участі російських олігархів у меморіалізації цієї трагедії.

Критика влади в умовах війни

Попри всю критику постмайданної влади, твердження, що «нічого не змінилося», не відповідали дійсності. Однак в етері, зокрема патріотичних ЗМІ, регулярно тиражували звинувачення «злочинній владі» від Савченко, Семенченка, Саакашвілі. Путіну й Медведчуку навіть не треба було надто вкладатися в антиукраїнську пропаганду.

Ми, експерти, перебували у складній ситуації: як критикувати Порошенка й водночас не нашкодити стабільності країни під час війни? Прикладом стало запровадження е-декларування посадовців як результат спільного тиску Заходу та громадських активістів. Але Порошенко не зміг спертися на енергію громадянського суспільства, а діяв у звичній для української політики манері: пошуку компромісів, нерідко закулісних «договірняків». Президент любив посилатися на державотворчість Скоропадського — не найкраще посилання: Порошенко, як і гетьман, діяв непослідовно і був так само зметений популізмом (хоч і в мирний спосіб).

Попри стереотипи президента Зеленського, експертна спільнота не ставила завдання апріорі його критикувати, навпаки — прагнула підштовхнути реформи.

Та передвиборні сподівання на те, що, опинившись у кріслі президента, Зеленський проводитиме зважену політику, були перекреслені на самому початку. Над Україною вкотре проводиться соціальний експеримент. За умов, коли Зеленському не вистачає ані досвіду, ані знань, — його агресивність та вразливість до критики вкрай небезпечні.

А насправді критика дій Зеленського всередині країни дає президентові (як і раніше — Порошенку) кращі можливості для обстоювання інтересів України в Нормандському форматі. Але Зеленський застерігав учасників акцій протесту «не піддаватися на маніпуляції і провокації деяких осіб». На 30-річчя Незалежності він згадав перших трьох президентів, а потім демонстративно цього не зробив щодо Порошенка, фактично прирівнявши його до Януковича. І це ж не вперше: згадаймо, що у 2019 р. Зеленський висунув пропозицію про люстрацію всіх, хто був на посадах у 2014–2019 рр.! І лише після реакції послів країн «Великої сімки» Банкова полишила цей абсурдний план. Але не може президент навіть на 30-річчя Незалежності піднятися над своїми особистими, дріб’язковими комплексами.

На жаль, і за попередньої влади, а особливо в період влади Зеленського, у ЗМІ побільшало негативних історій про ветеранів АТО, а надто про їхні післявоєнні митарства, які провокують підленьке «а ми вас туди не посилали». Так, звісно, війна неминуче таврує тих, хто пройшов крізь її криваве горнило, і розкриває різні сторони людської суті. Та я часто наводжу такий приклад. Якось мав пересадку в аеропорту в Атланті, і там періодично прокручується запис: «Ми вітаємо чоловіків і жінок американської армії, які повернулися додому після захисту нашої країни! Ми вітаємо чоловіків і жінок нашої армії, які від’їжджають захищати нашу свободу!» Ось би й нам так діяти.

І все одно, коли просять дати коментар західним ЗМІ або арабській «Аль-Джазірі», наголошую: Зеленський не обраний на проросійських гаслах, як Кучма в 1994 р., або на гаслах анти-Майдану. Його електорат у більшості за ЄС і навіть за НАТО, проти миру «за будь-яку ціну». У річницю звільнення Аушвіца він наголосив на відповідальності СРСР за Другу світову війну, що викликало істерику в Москві. Томос для нього — вже не «термос», він запрошує Патріарха Варфоломія на 30-річчя Незалежності, а Ющенко — не «сеньйор Голодомор». І, нарешті, після тривалого загравання з електоратом, якому #какая разница, президент і РНБО наклали санкції на Медведчука та його холдинг, а потім заборонили продаж «Мотор-Січі» китайцям. Тому, якщо ми лише критикуватимемо нинішню владу перед непідготовленим слухачем, користі з цього не буде.

Але популістські трюки і концентрація влади та інформаційних потоків у руках однієї особи (не президента) залишають ситуацію вельми тривожною. На Кримській платформі саме «віце-президент» Єрмак (а не президенти інших країн чи наш прем’єр) сидів і стояв праворуч від президента (що, до речі, нерозумно). Та й офіс президента (структура, яка навіть не згадується в Конституції) взяв на себе функції виступати із «заявами ОПУ», де тлумачить найважливіші події в країні.

Критикуючи ці дії, слід пам’ятати, що Кремлю вигідні слабкий український президент (незалежно від його прізвища) і силове протистояння в Києві. Тож опозиції та громадянському суспільству треба пройти між Сциллою і Харибдою: розхитування ситуації може бути небезпечним. Але, безперечно, у своїх оцінках та коментарях потрібно триматися лінії правди. Хоч би як важко було.