Четвертий вимір

Щастя й задоволення залежить не від їжі, одягу й даху над головою, а насамперед від того, що людина плекає всередині себе.

Людвіг фон Мізес, «Лібералізм»

Ще одна виборча кампанія залишилася позаду. Контури нової влади поки що розмиті й суперечливі. Скоріше три крапки, ніж завершеність.

Сьогодні багато пишуть і говорять про пустоту виборчої кампанії, ідеологічний вакуум у програмах і позиціях кандидатів. Театралізація політики, перетворення політичної гри на медіаподію давно уже вихолостили зміст і контекст цієї боротьби. І все ж таки варто пам’ятати, що політика — це концентроване вираження економічних процесів.

Теза перша. Ключове політекономічне питання президентських виборів в Україні 2010 р. — зміна моделі капіталізму. Споживчий капіталізм поступився капіталізму продуктивному.

Про глобальну кризу написано й сказано вже чимало. Україна опинилася в «лідерах» серед країн, які найбільше постраждали від рецесії та фінансових катаклізмів. Друга хвиля кризи ще принесе країні й нові спокуси у вигляді дешевих «гарячих грошей» для спекулянтів, і нові випробування для власників активів, і до цього слід готуватися. Привид кризи Євросоюзу — грізний провісник нових потрясінь і поворотів, зокрема й для України.

Але вже зараз очевидно, що крім об’єктивних чинників, які вплинули на українську ситуацію в останні два роки, негативну роль відіграла й цілеспрямована політика неадекватного споживання: від дешевих кредитів і товарів «у борг» для населення до непрорахованих програм корпоративної позики й державних боргів. Тисячі українців на собі відчули спокусу й високу ціну доступних кредитів і кредитних карток, які звалилися на голову, привабливих іпотечних програм і дорогих товарів на виплат, про які ще п’ять-сім років тому можна було лише мріяти. Бум споживання в Україні в останні п’ять років порівнянний хіба що з аналогічним повоєнним бумом у Західній Німеччині.

Психологічно споживчий капіталізм відіграв навіть більшу роль у зміцненні прозахідних настроїв у країні, ніж помаранчеві події 2004 року. Захоплення ідеалами суспільства споживання дало українцям змогу на певний час відвернутися від жорстоких реалій країни світу, що розвивається, і хоча б на якийсь час приміритися до «золотого мільярда». Влада радісно рапортувала про високу динаміку будівництва, статистика свідчила про зростання витрат на товари тривалого користування.

При цьому мало хто звертав увагу на фінансові ігри, які збагачували спекулянтів за рахунок перерозподілу доходів експортної промисловості, на зростаючі втрати реального сектору на користь імпорту, на нові ризики обвальної лібералізації торговельного режиму після вступу України до СОТ. Споживчий капіталізм призвів до різкого збільшення рівня експлуатації, оскільки заліз у кишеню кожного українця на багато років уперед. Через кредитну голку істотно знизився потенціал внутрішніх інвесторів. Підірвано довіру до банків, які швидко втратили надуту ліквідність і довіру вкладників і стали в чергу на розпродаж.

Мільйони розгублених вкладників і боржників; виробники середнього рівня і дрібне підприємництво, які тікають у тінь; серйозно «просілий» індустріальний капітал опинилися в глухій опозиції до політики та моделі споживчого капіталізму, яка стала каталізатором кризи 2008—2009 рр. Тому справді праві ті, хто стверджує, що влада програла вибори тому, що стала жертвою кризи. Але тут важливо додати істотний момент: влада програла вибори, оскільки її політику відкинули інвестори, виробники й пересічні громадяни, які потрапили в пастку незабезпеченого споживання. Вчорашні можливості обернулися для них нинішнім обманом і фінансовим насильством.

Таким чином, боротьба за владу віддзеркалила реальну боротьбу за збереження збанкрутілої моделі споживчого капіталізму в оболонці неопопулізму або за утвердження «підприємницького духу» капіталізму продуктивного, прозаїчно-технократичного.

Неопопулізм проти технократизму. Заклики до віри, гарантії, ідоли та ідеали. Неопопулізм, де замість звичних соціальних «обіцянок» — торгівля образом майбутнього. З цього боку — імпортери і фінансові рантьє, які живуть на відсотки від кредитів глобального фінансового капіталу і доходів від споживчих пірамід; латифундисти та експортери сільгоспсировини (пшениці, рапсу, соняшнику тощо), які чекають умов вигідного розпродажу недооформленої землі й великих контрактів на вирощування монокультур; ряд юристів із менталітетом комісарів-більшовиків, які з допомогою теорії революційної доцільності та рейдерського досвіду готові довести що завгодно й на якому завгодно рівні; нова хвиля бюрократії, яка зробила кар’єру за рахунок постмайданної «зачистки». Цей складний, але консолідований альянс перший серед усіх великих політекономічних гравців усвідомив величезну вартість самої країни як унікального товару і можливості глобальної гри з таким товаром. Геоекономічна рента спокушає їх більше, ніж рутинний порядок повсякденної економічної політики.

Технократизм проти неопопулізму. Пропаганда ефективності, прагматизм, реформи, капіталізація країни та її активів. Але все це добре присмачено новими обіцянками соціальної справедливості та якості життя. А з цього боку — індустріально-фінансова олігархія, яка володіє командними висотами в бюджетоносних експортних галузях і є мало не єдиним великим внутрішнім інвестором, крім держави; витіснювана експортерами група середнього капіталу — виробники кінцевої продукції для внутрішнього ринку та близького експорту (харчові продукти, легка промисловість). А також армія чиновників із центру та регіонів, викинута в політику внаслідок кадрової чехарди й зведення рахунків у 2005—
2006 рр. Ця сила вкрай ревнива до переділів і перепродажу країни, оскільки вміє використовувати її як ресурс і знає всі її внутрішні ресурси й можливості.

Перемогу останніх екс-президент Леонід Кучма уже сприйняв як «обнуління», повернення його старої команди. Та не все так просто. Від влади відлучаються імпортери, спекулянти й фінансові рантьє — тримачі ОВДП. У владу прийшов великий промислово-фінансовий капітал і його менеджмент. Підприємці середньої руки, зализуючи рани від втрат на внутрішньому ринку, очікують змін і про всяк випадок готуються до захоплення влади в регіонах.

Великі соціальні класи (наймана праця в приватному, комунальному та державному сегменті, дрібне підприємництво, величезний за чисельністю клас непрацюючих пенсіонерів) пасивні й не в змозі поки що впливати на владу.

Теза друга. На виборах 2010 року було реабілітовано соціал-ліберальний вектор у політиці.

Особливістю кампанії стала поява і великий успіх когорти нових лідерів (молодих і не дуже), котрі зробили ставку на образ самостійного гравця й активно використовували тезу реформ. Понад 20 відсотків сумарного успіху Тігіпка, Яценюка, Гриценка — це істотний поворот у суспільних настроях, остаточне подолання старого сюжету про боротьбу синьо-білих і помаранчевих. Один — банкір, який не приховує свого фінансового успіху; другий — молодий український «япі», котрий сформував легенду про свою політичну кар’єру як особистий успіх; третій — інтелектуал великого калібру, який зміг протиставити грошам смисли й здобув визнання. За цими успішними одинаками пішло місто, активне підприємництво, амбіційний менеджмент, стомлена інтелігенція. Загалом, із застереженнями, — середній клас у найширшому значенні. Причому в різних регіонах, незалежно від берега Дніпра. Іміджевий та електоральний успіх цих політиків — очевидне закріплення нового образу та нового стилю в політиці, визнання особистого успіху та особистої ініціативи.

У країні, де ідеальною моделлю поведінки був чиновник або абстрактна «заможна людина», але аж ніяк не підприємець, таке зрушення свідчить багато про що.

Очевидно, що сам по собі успіх і увага на виборах для політиків-одинаків швидкоплинні. Вони поки що ще голі королі, соромливо прикриті простирадлом електоральних симпатій і уваги. Та навіть якщо вони не пройдуть випробування на лідерство й розчиняться в нових розкладах влади, 20 відсотків очікувань нікуди не зникнуть. Запит на прогресистське крило в політиці й підприємницький інстинкт виживання лише посилюватимуться й рано чи пізно знайдуть собі політичну відповідь.

Перший тур виборів також продемонстрував: новий стиль виявився сильнішим за старі стереотипи про «розколоту» Україну. Власне, саме голосування 17 січня було знаковим і поворотним для країни. І хоч би як склалася доля старих і нових героїв, виборець продемонстрував своє «фе» будь-якій потенційній тиранії — чи то партійній, чи то вождистській, і зробив заявку на нові ідеї та політичний плюралізм. І не рахуватися тепер із цим не можна. Вже почали рахуватися.

Буквального повторення «двоколірної» країни вже не буде, попри забарвлення карти в другому турі. Країну розколює лише страх, недовіра, стереотипи й очікування порятунку зверху. Впевненість, прогресизм, бажання самому змінювати своє життя й упливати на свою державу змішують всі електоральні барви.

Теза третя. Суспільство знову готове прийняти реформи. Але запитання відкрите: реформа чого й у якому напрямку?

Мабуть, найскладніша теза. Про необхідність змін говорили всі — і опоненти влади, і її представники. Важливо те, що ця ідея — дуже абстрактна й малозмістовна — просувалася як антитеза тому стану речей, який склався в країні. Тим самим, по суті, перекреслено весь потенціал сконалого помаранчевого міфу про нову епоху, яка так і не настала після 2004-го.

Зміна самої моделі капіталізму зі споживчої на продуктивну ще не дає відповіді на запитання про характер прийдешніх реформацій. Історія пострадянського капіталізму в Україні потребує глибокого й усебічного аналізу. Але очевидно, що він несе в собі ті самі пороки, які критикував президент Франції Ніколя Саркозі, коли говорив про необхідність його гуманізації. У нашому випадку — подолання глибокої нерівності, демонтаж «трофейної економіки», відновлення довіри до держави й виведення не тільки економіки, а й громадянського суспільства з тіні держави, перехід від вільностей до свободи і закону. Завдання подібне до того, яке ставив перед собою німецький канцлер-реформатор Людвіг Ерхард. Тільки замість «добробуту» більш точна формула для нинішньої України — «капіталізм для всіх». Ще точніше — політика народного капіталізму в економіці і республіканство в політиці.

Перед новим президентом і майбутнім урядом об’єктивно виникає спокуса провести реформи, які зміцнюють і захищають статус переможців у боротьбі за «трофейну економіку». А перед його опонентами — така ж спокуса зберегти режим війни на виживання, який і реформи перетворить на спосіб самозахисту капіталу від конкурентів.

Надія на те — що Янукович і Тимошенко вже проявили здатність і вміння учитися і змінюватися, а їхні потенційні союзники та політичні конкуренти змушені прогресувати, щоб не зникнути з арени. А отже, хочуть чи не хочуть, а вони враховуватимуть порядок, від якого прямо залежить подальша доля країни.

Ось лише кілька міркувань до формування такого порядку денного.

1. Демонтаж корумпованої державної машини. Україну сприймають у світі як одну з найбільш корумпованих держав, у якій за гроші можна купити все — ліцензію, лояльність силових структур, перемогу на тендері, рішення суду. І все ж таки спрощене розуміння корупції як банального хабарництва не дає змоги вирішити її по суті. Корупція — наслідок монополії бізнесу на державні послуги й одночасно прояв високого рівня тіні, в яку втікають бізнес і пересічні платники податків від держави. Попри декларації та кампанійщину, за всі роки незалежності рівень тіньового сектору в Україні не опускався нижче ніж 30 відсотків (близько третини ВВП). Нинішній пік у 50% ВВП — це відповідь бізнесу й пересічних платників податків на розгубленість і безвідповідальність влади в умовах кризи.

Недовіра до держави, з одного боку, і прагнення «купити» послуги держави — з іншого, призвело до того, що вся державна машина перетворилася на знаряддя організованої економічної злочинності. Подолання корупції пов’язане насамперед із радикальною трансформацією держави і створенням правил, за якими влада, бізнес і громадянське суспільство зможуть жити за правилами, і ці правила будуть взаємовигідні.

Із цією проблемою пов’язане й завдання деолігархізації держави та бізнесу. Перетворення олігархії на відповідальний національний капітал — одне з ключових завдань влади, яка бажає позбутися корупції та бізнес-диктату.

2. «Повторне розкріпачення» громадян. Утвердження республіканського формату та характеру становлення України відбудеться за умови, якщо буде подолано нинішній сурогат демократії для бідних з його імітацією процедур, прямою та опосередкованою скупкою підтримки як унікального товару на політичному ринку. Втягнення більшості в нові форми ринкової діяльності, створення умов для того, щоб максимум людей із мінімальними накопиченнями стали учасниками внутрішнього інвестиційного процесу — комунальних економік, державних проектів, розвитку інфраструктури та нових систем соціального забезпечення. Для економіки це мільярдні ресурси різномасштабних інвестицій (за різними підрахунками, на руках українців приблизно 100 млрд. дол. пасивних накопичень), а для громадян — нові практики, коли вони не тільки отримувачі благ, а й співучасники побудови своєї республіки.

3. Структурна реформа і соціокультурне проектування. Очевидно, що без стимулів та мотивацій українські мільярдери навряд чи реінвестуватимуть прибутки в нові галузі. Адже по суті завдання структурної реформи — створити нову структуру національної економіки, більш конкурентну, з вирівнюванням економічного статусу регіонів, створенням нових галузей із високою доданою вартістю, виробництвом не тільки товарів, а й технологій. Але для того щоб олігарх-металург перетворився раптом на нанохімічного магната або станкороботобудівника, потрібні «коридори гарантій і можливостей». Розраховувати на те, що модернізацією займуться ТНК — велика наївність в епоху технологічного імперіалізму.

Та поряд із вибудовуванням програм і логіки модернізації, в рамках структурної реформи доведеться враховувати й ще один чинник — соціокультурне планування. Простий приклад. Експортоорієнтоване сільське господарство — вигідна справа. І в разі подальшого заохочення сировинного експорту переможуть прибуткові монокультури, експортери відбудують інфраструктуру, а на полях працюватиме сучасна техніка з високооплачуваним робочим місцем. Але згорнеться все складне павутиння поділу праці між підгалузями, стане безперспективною сільська провінція, ще більше зменшиться частка того самого «українського села», яке так люблять захищати доморощені патріоти. Як поєднати реформу землі з модернізацією провінції, зміцненням усіх підгалузей сільського господарства і збільшити частку конкурентної кінцевої продукції, а в підсумку створити нову освічену й забезпечену провінцію — лише одне з багатьох запитань. Або польське сало стане символом української дурості й короткозорості.

Власне, до цього ж — і створення технополісів і «силіконових долин». Такі науково-технологічні центри, як Харків, Дніпропетровськ чи Павлоград, зберігають іще дух і пам’ять гранінських романтиків. Їх треба тільки вміти бачити.

4. Екологізація економіки. З кожним роком Україна стає дедалі дорожчою країною. Втрати перестали бути абстракцією. Умираюче Азовське море, по-варварському використовувані надра Донбасу, тисячі гектарів занапащених сільгоспугідь, засолені й забруднені ресурси прісної води, облисілі Карпати — лише коротка пам’ятка тим, хто досі нарікає на спадщину СРСР. Тому не тільки податкова система й збіднілі за останні роки держпрограми, а й бізнес-програми та проекти місцевих громад повинні враховувати й розраховувати поповнення та відновлення екоресурсів.

5. Нова гуманітарна політика. Про це пишу давно й, здається, без особливого успіху. Наша «пологова травма» — ХХ століття, решта — лише предтеча. Засвоїти історію, прийняти й визнати її — єдиний шлях до сердець і умів наших старших поколінь, до їхнього досвіду й благословення. Але у вітчизняній політиці для одних світ клином зійшовся на Другій світовій, інші досі гарцюють у Гуляйполі у махновках.

Інженерія, освіта, кінематограф, культура управління, історія кібернетики та космонавтики, інфраструктура, краєзнавство і багато чого іншого — який величезний пласт нашого актуального досвіду відкинутий цією безголовою зарозумілою елітою! За свої стереотипи й невивчені уроки вони ладні зіштовхувати лобами й позбавляти історії мільйони живих — людей із покоління 40—70-х, які ще сподіваються на краще. Якщо чого й учитися в Росії, так це їхнього імперського досвіду і вміння привласнювати минуле через його актуалізацію в сьогоденні.

Нова гуманітарна політика дасть нам змогу повернути в освіту такий найважливіший аспект, як виховання, бодай частково відновить комунікації між різними поколіннями.

Соціальні хвороби, низький рівень загальної освіти та кваліфікації, меркантилізація мотивів молодих поколінь доби незалежності можуть у найближчому майбутньому створити якісно нову загрозу — соціальну деградацію.

6. Самоврядування. Адже річ не тільки в конституційній реформі та повноваженнях місцевої влади. Насправді люди оцінюють життя у своїй державі на власному буквальному мікроприкладі. Але ж кожна громада має свій досвід і свої унікальні традиції самоорганізації — у когось іще «магдебурзькі», у когось «козацькі», а в когось і «радянські». Дати поштовх для відродження того, що ще пам’ятається, без шаблонів і лекал для всіх, — це завдання для держави на добре десятиліття.

Звичайно, ми живемо в складній країні. Незаслужено скривджені й ошукані старики, недоучена молодь. Мало успішних і багато розчарованих. Із досвідом війн і відбудов, возз’єднань і розламів, реформ і реставрацій у різних соціальних системах. Із величезною прірвою між купкою надбагатих і більшістю бідних. Із загрозою перетворення частини бідних на декласований люмпен. І все це — в умовах цивілізаційної багатоукладності, з різною історичною пам’яттю і ще радянською наївністю в економіці.

А проте — очевидні багатий досвід виживання та самоорганізації, соціальна толерантність, пристосування навіть до найбільш критичних умов, технологічний побут «лопати і ракети». Ці риси — або займиста суміш у руках авантюристів і каталізатор для деградації, або приголомшливий стартовий соціальний капітал для проектування, фундамент модернізації.

Українці навряд чи зможуть прийняти «протестантську етику», але й великодержавний дух держави-нації їм не до вподоби. Скоріше — вільні хлібороби з кооперованою державою, де замість плуга — сучасні технології і прагнення йти в ногу з Новим Модерном, а держава з жупанного гетьманату перетворюється на повноцінну республіку. Власне, практично про це тепер і змушені говорити і «старі», і «молоді» в політиці, коли провалилися всі гетьманські й олігополістичні версії правління.

Нічого не пишу про завдання економічних реформ. Зовсім нічого — про геополітику. Для цього інший час і інший контекст. А зараз хотів устигнути попередити й поділитися.