Бути чи не бути… російським каналам в Україні?

Написати цю статтю мене примусили обставини, які склалися цими днями у регулюванні ретрансляції іноземних телеканалів в Україні. Дискусія, що розгорнулася у пресі, в окремих обласних та міських радах, у транспорті принаймні свідчить про дві речі: перша — окремі політики, замість вирішувати нагальні проблеми економічного й соціального характеру, вирішили підвищити свій авторитет за рахунок дій Національної ради; друга — громадяни, часто не володіючи достатньою інформацією, емоційно реагують на дії Національної ради.

Щоб прояснити ситуацію для громадян і відкинути безпідставні звинувачення політиків, я й вирішив написати цю статтю.

Насамперед про міфи, які поширюються в Україні.

Міф перший: Національна рада винищує російську мову в Україні. Мушу зазначити, що, очевидно, особи, котрі поширюють такі нісенітниці, або не читали рішень Національної ради, або зовсім не розуміють української мови. Оскільки 65 із 83 іноземних телепрограм, які рекомендовані для ретрансляції, —російськомовні версії. Для порівняння: сьогодні у кабельних мережах України загалом ретранслюється 155 іноземних та близько 90 українських програм. Хто не вірить — завітайте на офіційну інтернет сторінку Національної ради nrada.gov.ua.

Міф другий: Національна рада забороняє показ чотирьох російських телепрограм. Прошу повірити мені на слово, але до переліку рекомендованих програм поки що не потрапили ще 45 російських програм, а також 3 китайські, 2 білоруські, 3 англійські та по 1 телеканалу з Франції, Польщі, США, Грузії, Вірменії, Канади, Кореї й інших країн. Ці канали не потрапили до переліку з різних причин. Одні через те, що містять досить відверті еротичні сцени, тобто мають ознаки порушення статті 7 Європейської конвенції; інші — містять рекламу, яка не відповідає законодавчо встановленим принципам; треті — через банальну відсутність договорів із правовласниками на право ретрансляції в Україні.

Є ще міфи третій, четвертий і т.д., які не є основними, тому не перевантажуватиму шанованих читачів.

Водночас, аби читач міг зрозуміти, на яких підставах саме так діяла Національна рада, хочу зробити правовий екскурс.

Отже, 1 березня 2006 року було введено в дію нову редакцію Закону України «Про телебачення і радіомовлення». Статтею 42 цього закону було запроваджено нову процедуру дозволу на ретрансляцію іноземних телепрограм у кабельних мережах. Зокрема пунктом 1 статті 42 передбачено, що ретрансляція програм і передач, зміст яких відповідає вимогам Європейської конвенції про транскордонне телебачення, на території України не обмежується. Пунктом 2 статті 42 зазначено, що «Суб’єкт господарювання, який перебуває під юрисдикцією України, має на меті здійснювати ретрансляцію і отримав на це дозвіл від правовласника, який не підпадає під юрисдикцію країни, що входить до Європейського Союзу, або країни, що ратифікувала Європейську конвенцію про транскордонне телебачення, зобов’язаний адаптувати зміст призначених для ретрансляції програм до умов законодавства України».

Таким чином, ми отримали фактично дві групи компаній, або програм, які транслюються в кабельних мережах за формальними ознаками. З одного боку — телекомпанії, що транслюються з країн, котрі перебувають під юрисдикцією ЄС, і країн, котрі ратифікували Європейську конвенцію. З іншого боку — компанії третіх країн, які не підпадають під юрисдикцію країн ЄС і не ратифікували конвенцію. Природно, що Національна рада поділила всі іноземні програми на дві групи.

Зокрема в кабельних мережах України є програми з таких країн, котрі не ратифікували конвенцію, а також не члени ЄС: Китай, Грузія, Білорусь, Російська Федерація, Корея, Канада, США, Вірменія т а Ізраїль. Тому програми цих країн потрапили до переліку програм, щодо яких вимагається приведення їх до відповідності законодавству України.

Оскільки пункт 3 статті 42 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» передбачає також, що право на ретрансляцію визначається ліцензією на мовлення, або ліцензією провайдера програми, то, відповідно, ліцензією на ретрансляцію визначаються програми, які не потребують адаптації.

Водночас програми, які потребують адаптації, мали б транслюватися в Україні виключно на підставі ліцензії на мовлення. Оскільки, відповідно до ст.1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», будь-які втручання в рекламну політику компанії або, скажімо, будь-які маніпуляції з програмами можуть відбуватися виключно на підставі ліцензії про мовлення.

Саме такі законодавчі новели примусили Національну раду в 2006 році звернутися до посольств іноземних країн, а також до провайдерів програмної послуги, до керівників компаній, котрі присутні в кабельній мережі України, а також до дистриб’юторів цих прав в Україні, з проханням ознайомитися з новацією, аби ми надалі не мали конфліктних ситуацій у телепросторі України.

Більше того, Національна рада, ухвалюючи рішення про видачу ліцензій провайдерам програмної послуги, записуючи в ліцензію їхні бажані програми, котрі підпадають під юрисдикцію третіх країн, вимагала, щоб вони транслювали виключно адаптований продукт, а також інформували Національну раду протягом трьох місяців про такі дії.

Це і є законодавчі норми, які примусили Національну раду привести ретрансляцію іноземних телепрограм у відповідність до закону України, прийнятого Верховною Радою України.

На жаль, протягом двох років рішення Національної ради ігнорувалися. Водночас під прикриттям окремих депутатів українського парламенту та громадських організацій, представники окремих іноземних компаній часто наполягали, що їхні програми — адаптовані і вони нічого не робитимуть для приведення своїх програм у відповідність до законодавства України.

Далі про окремі аспекти порядку ретрансляції іноземних програм.

Очевидно, найбільше дискусій точиться довкола слова «адаптація». Що ж означає термін «адаптувати зміст програм»?

Всупереч звинуваченням, які інколи звучать, хочу зазначити, що в Положенні про ліцензування провайдерів програмної послуги, яке діяло до 1 жовтня нинішнього року, ми чітко визначили статті і закони, до яких слід привести діяльність цих компаній. Це насамперед закони, що стосуються суспільної моралі, регулювання рекламної діяльності, авторських та суміжних прав. Це закони, які не тільки регулюють діяльність ТРК в Україні, а й перегукуються із Європейською конвенцією про транскордонне мовлення. Хочу підкреслити, що норми, які стосувалися мови програм, не зазначалися.

Отже, ми наполягали на тому, щоб ретрансляція програм у кабельних мережах провайдерами програмної послуги здійснювалася виключно на підставах договору між правовласником і дистриб’ютором чи провайдером програмної послуги (вимога п.2 ст.42). Цим ми хотіли унеможливити присутність у кабельних мережах контрабандної продукції.

Для прикладу. Національна рада видала ліцензію на мовлення в Україні компанії МТV-Україна. Компанія МТV-Україна, згідно з договором між нею та правовласником програми МТV, має виключне право на трансляцію на території України цього програмного продукту і використання логотипу. Водночас нам траплявся у програмних послугах багатьох провайдерів продукт іншої компанії, а саме — МТV- Євразія, котра не мала прав на території України, але, згідно з договором із якимось посередником, провайдери програмної послуги транслювали цю програму, порушуючи таким чином авторські права української компанії MTV-Україна.

Інший приклад порушень авторського права — це відома ситуація з трансляцією Євробачення. РТР-Планета транслювала Євробачення через свою супутникову мережу, маючи на це легальне право. Через нездатність же дистриб’ютора цієї програми в Україні його адаптувати, провайдери програмної послуги знову стали пасивними порушниками законодавства, та ще й завдали збитків Національній телекомпанії України.

Наступний аспект. Ми, звісно, наполягали на тому, що програми, які транслюються в кабельних мережах, повинні відповідати і українському законодавству, і Європейській конвенції про транскордонне мовлення в частині захисту суспільної моралі. Це означає, що телекомпанії не мають права транслювати програми, які можуть завдати моральної шкоди підростаючому поколінню, а також пропагувати насильство чи закликати до расової ненависті.

Ми, звісно, були дуже невдоволені тією обставиною, що, тим часом як Національна рада намагалася в українському телепросторі програми такого штибу посунути в нічний час або зняти з ефіру (нагадаю, в Україні діє Національна комісія з суспільної моралі, яка дає нам певні рекомендації), — поряд у кабельних мережах, які на сьогодні охоплюють близько шести мільйонів домогосподарств, транслювалися програми, котрі нехтували цими правилами, наголошу — не лише внутрішнього українського законодавства, а й європейського. Найгучніший приклад, який відомий, напевне, і читачам «Дзеркала тижня», і всім нашим телеглядачам, — це випадок, коли Національна рада, застосувавши норми цього закону, примусила український телеканал ТЕТ перенести на вечірній час трансляцію відомих скандальних програм «Окна» з Дмитром Нагієвим та «Дом-2». А тим часом інша іноземна компанія транслювала ці програми о 16 годині за Києвом, саме тоді, коли поверталися зі школи діти і, маючи доступ до кабельного телебачення, могли спокійно споживати весь бруд і непристойні ситуації, що висвітлювалися в цих програмах.

Важливим також є питання трансляції рекламного продукту. Згідно з українським законодавством, уся реклама, що транслюється в Україні, повинна бути оплачена на території України. Очевидно, що цей закон приймався для того, аби рекламні кошти, отримані компаніями, були витрачені на створення продукту, оплату податків, зарплати і т. ін. Але коли ми говоримо про дві найпопулярніші програми, зокрема «Первый канал-Всемирная сеть» і «РТР-Планета», то можемо зазначити, що рекламні кошти транзитом осідають на рахунках цих компаній у Російській Федерації. Таким чином, із рекламного бюджету, який сьогодні становить близько 600 млн. доларів, понад 20 млн. доларів іде в іншу країну, вимиваючи рекламні бюджети України. Відповідно, українські компанії, які створюють робочі місця в Україні, платять податки і виробляють продукт, недоотримують ці кошти. Як наслідок, зниження якості програм українських мовників, а відтак і зменшення інтересу до них із боку споживача. До речі, більшість українських компаній тільки мріють про такі рекламні доходи.

Це фінансовий бік цієї теми.

Є також інший бік — загальні вимоги до реклами. Зокрема це квота реклами, можливість перебивання рекламою фільмів, мова реклами і т. ін. Річ у тому, що законодавство Російської Федерації, чи того ж Китаю, чи Грузії, відрізняється від українського.

Гадаю, ви погодитеся зі мною, що Національна рада як регулятор у галузі телерадіомовлення не повинна допускати, щоб на одному ринку, у тому числі й рекламному ринку, існували телекомпанії українські, до яких застосовується весь арсенал внутрішнього законодавства, й іноземні компанії, до яких не можна застосувати жодних вимог із тих, що діють у нашій країні.

Нарешті, як в українському, так і в європейському законодавстві є певні загальні стандартні обов’язки телерадіоорганізацій. Зокрема: телерадіоорганізація забезпечує об’єктивне висвітлення фактів і подій та сприяє вільному формуванню думок. Думаю, читачі можуть згадати приклади порушення цього постулату.

Остання стаття, до якої я хочу звернутися, — стаття 8 Європейської конвенції та аналогічна стаття українського законодавства, що називається «Право на відповідь». Вона гарантує фізичній або юридичній особі умови реалізації права на відповідь. Тобто якщо про вас поширили неправдиву інформацію, то ви маєте право на відповідь. Для прикладу: 29 листопада минулого року Міністерство оборони України провело прес-конференцію у зв’язку з тим, що Апеляційним судом м. Києва було зобов’язано іноземну телекомпанію спростувати неправдиву інформацію про існування поблизу Києва в’язниць ЦРУ. Вердикт Апеляційного суду міста Києва про спростування іноземна компанія проігнорувала. Це приклад порушення базової статті Європейської конвенції, а саме — права на відповідь.

Нарешті, вважаю за потрібне наголосити, що Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, зі свого боку, зробила все, аби уникнути будь-яких конфліктів під час введення в дію нової редакції Закону України «Про телебачення і радіомовлення»

Ми провели переговори з посольством Російської Федерації, з керівниками окремих компаній, пояснили позицію, і в мене склалося враження, що вони з нашими аргументами погодилися. Тепер усе залежить від того, наскільки активно й швидко інша сторона приведе свою діяльність у відповідність до вимог, які ми висуваємо згідно із законодавством України.

Зрозуміло, що ці компанії повинні створити в Україні резидента — юридичну особу — і подати до Національної ради заяву про видачу ліцензії. Ми ж гарантували і їм, і посольству Російської Федерації, що розглянемо ці документи максимально швидко й видамо відповідні ліцензії, як це сталося з іншими російськими телекомпаніям, такими як «Мюзік Бокс» та «А-1». Але, на жаль, поки що чуємо публічні заяви і бажання спілкуватися в режимі консультацій.

Нарешті, хочу висловити, на перший погляд, парадоксальну думку. Переконаний, що чим більше наші громадяни, політики різного рівня проявлятимуть свої емоції або збурюватимуть громадськість, тим менше шансів залишатиметься в популярних російських програм повернутися в кабельні мережі України, оскільки це питання політизуватиметься, зменшуючи, таким чином, можливості для врегулювання ретрансляції фахівцями. Тому прошу всіх зацікавлених осіб знизити емоційну напругу й дати можливість Національній раді та керівникам іноземних телекомпаній врегулювати присутність їхніх програм у кабельних мережах України. Ми не хочемо обмежувати наших громадян у доступі до інформації, але й не можемо допустити поширення в Україні контрабандних телепрограм, від чого потерпають вітчизняні телекомпанії, які, ще раз наголошую, дають робочі місця і сплачують податки.