Безперервність національної конституційної традиції в умовах викликів і загроз, або Про континуїтет

30 червня, 2017, 19:58 Роздрукувати Bипуск № 25, 1 липня-7 липня 2017р.
Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори
Відправити
Відправити

Країни перехідної юстиції, якою нині є Україна, потребує встановлення справедливих правил гри та ефективних владних інституцій.

Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори

Безперервність національної конституційної традиції  в умовах викликів і загроз, або Про континуїтет

Країни перехідної юстиції, якою нині є Україна, потребує встановлення справедливих правил гри та ефективних владних інституцій.

Тому належне функціонування інститутів публічної влади розглядається як важливий чинник забезпечення прав людини. Це можливо, якщо конституційна система ґрунтується на наступності правил, процедур та інституцій.

Без континуїтету, тобто безперервності конституційної традиції, нація може просто опинитися на межі виживання. І Україна це пережила у період радянського тоталітаризму, апофеозом чого був Голодомор 1932-1933 рр. Адже власна національна держава як певна політична єдність за жодних умов не вчинила б злочину геноциду проти власних громадян. Тому континуїтет є фундаментальною конституційною цінністю України, яка потребує всебічного захисту.

Континуїтет досягається через формування і збереження правил, в основі яких поважання прав людини та обмеження влади задля запобігання свавіллю і тиранії. Такі правила мають відтворюватися й примножуватися у постійній практиці діяльності органів публічної влади та приватних осіб. Континуїтет пов'язаний з ідеями тяглості, компонентами якої є правонаступність, народний суверенітет і територіальна цілісність України.

Значення національної конституційної традиції

Континуїтет будь-якої країни ґрунтується на національній конституційній традиції, яка визначає усталені погляди на природу конституції, її призначення в суспільстві, відповідну конституційну культуру й свідомість. Це частково пояснює сутність конституційних трансформацій, зокрема логіку конституційних реформ і проблему самоідентифікації нації у правовій географії світу.

Конституційне оформлення континуїтету втілюється у положеннях преамбули, особливостях набрання чинності Конституцією. Також це досягається встановленням перехідного періоду щодо реорганізації та реформування системи органів публічної влади або її територіальної організації, юридичних підстав та оформлення виникнення нової державності.

Міжнародний досвід говорить про різні підходи до конституційного регулювання континуїтету.

Зокрема, у преамбулі Конституції Чеської Республіки доволі лаконічно обґрунтовується континуїтет із посиланням на "добрі традиції історичної державності земель Корони чеської і державності чехословацької, що сповнені рішучості будувати, берегти й розвивати Чеську Республіку в дусі недоторканних цінностей людської гідності і свободи".

На противагу лаконічності чеської формули, преамбула Конституції Угорщини під назвою "Національне кредо" має пишномовний барвистий характер, і в ній насамперед наголошується на самобутності національної конституційної традиції, яка сягає корінням у понад тисячолітню давнину. Зокрема, вказується на багатовіковий захист угорським народом Європи, шанування "досягнень історичної конституції і Святої Корони, в яких утілюється перманентність конституційної державності Угорщини і єдність нації". Також заперечується комуністична конституція 1949 року як така, що не належить до угорської конституційної ідентичності.

Хорватська Конституція у розділі "Історичні основи" дає детальний опис виникнення та еволюції хорватської державності, зважаючи на низку персональних уній, обрання монархів з числа правлячих династій окремих країн Європи та становлення модерної хорватської державності внаслідок розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія.

Преамбула Конституції України визнає наявність державного континуїтету і визначає його як "багатовікову історію українського державотворення", яке було втілене в життя шляхом реалізації Українським народом права на самовизначення.

Конституційний порядок ґрунтується на трьох складниках континуїтету - правовому, державному і територіальному.

Правовий континуїтет, або Правонаступність

Конституцією закладаються засади подальшої модернізації національної правової системи, що випливає насамперед з її характеристики як Основного Закону суспільства і держави. Перехідні положення Конституції передбачають, що закони та інші нормативні акти, ухвалені до набуття нею чинності, є чинними в частині, що не суперечить їй. Це накладає обов'язок на парламент забезпечити системне приведення поточного законодавства у відповідність до Конституції України.

З іншого боку, узгоджувати поточне законодавство з конституційними положеннями доволі складно, що, як показує практика, залежить від особливостей політичного процесу. Часто виходить так, що узгодження законодавства забезпечується через рішення конституційної юстиції в силу специфіки політичного процесу, в перебігу якого в парламенті непросто досягнути консенсусу щодо внесення змін до певних законів. Наразі вітчизняна практика далека від таких стандартів втілення положень Конституції в життя.

Правовий континуїтет у поєднанні з дисконтинуїтетом в Україні зазнав загалом три хвилі.

Перша хвиля континуїтету і дисконтинуїтету пов'язана з першою спробою формування модерної української держави у формі Гетьманщини через вихід з орбіти впливу Речі Посполитої, де існувала традиція конституційної монархії. Згідно з Переяславськими Статтями 1654 р. встановлювалися відносини сюзеренітету-васалітету між Московським царством і Гетьманщиною в обережній формі, яка супроводжувалася дипломатичними формулюваннями. Згідно з пунктом 9 Статей визначалися юридичні підстави взяття Гетьманщини під протекторат Московського царства. Це була форма визнання царем ленних прав гетьмана на управління українськими територіями і землями Війська Запорозького. Спроба унормувати конституційний устрій у вигляді пактів, постановлень законів і вольностей Війська Запорозького в 1710 р. виглядає як рефлексія на невідповідність форми державності Гетьманщини у складі Московської держави та прагнення до вольностей і права, власного державного устрою на зламі ХVІІ–ХVІІІ ст. Подальша практика підтверджує московський підхід до поступової асиміляції та інкорпорації Гетьманщини у склад Московського царства. Згідно з цією практикою дедалі більше звужуються автономні права гетьманської державності до абсолютної їх ліквідації в другій половині ХVIII ст. Тому перебування Гетьманщини в складі Московського царства (пізніше - Російської імперії) перервало конституційну традицію в Україні.

Друга хвиля континуїтету і дисконтинуїтету збігається з Українською революцією 1917–1921 років. Українська революція була спочатку обтяжена стереотипом, згідно з яким необхідною умовою побудови української державності було її перебування у складі федеральної Російської Республіки.

Так, перші три Універсали Центральної Ради визначали статус України як суб'єкта федерації у складі Росії. Нездатність Центральної Ради сформувати дієві владні структури і вочевидь недоречний розпуск військових частин позбавив молоду державність будь-якої опори в умовах загрози з боку радянської Росії. Така практика взагалі викликає неабиякий подив, зважаючи на досвід формування чехословацької державності також у складних геополітичних умовах Центральної Європи після Першої світової війни. Адже не докладалося належних дипломатичних зусиль у напрямку країн Антанти, а натомість приділялася непропорційно значна увага відносинам із Другим Німецьким Рейхом. Лише в IV Універсалі проголошувалася незалежність Української Народної Республіки, однак вона виявилася недієздатною через відсутність ефективних владних інституцій. Міжнародне визнання УНР було оформлене укладенням Берестейського миру 9 лютого 1918 р. між Центральною Радою і німецько-австрійським блоком. Цей мир забезпечувався встановленням контролю німецько-австрійського війська над територією України взамін поставок з України промислової та сільськогосподарської продукції.

На противагу цим процесам формування Радянської України розпочалося 22 грудня 1917 р., коли більшовицькі загони Володимира Овсієнка захопили Харків, що дало змогу вже 24 грудня провести Всеукраїнський з'їзд рад, на якому було створено Центральний виконавчий комітет радянської України, а 25 грудня 1917 р. було проголошено Українську Народну Республіку Рад, ухвалено резолюції "Про організацію влади на Україні" та "Про самовизначення України". Так постало маріонеткове утворення, контрольоване й підтримуване більшовицьким урядом Росії. Це маріонеткове утворення легалізувало правові акти більшовицької Росії на підконтрольних йому територіях України.

Після підписання Берестейського миру 9 лютого 1918 р. трохи пізніше РРФСР визнала УНР і підписала 12 липня 1918 р. прелімінарний мир, вивівши свої війська з території України. 28 листопада
1918 р. у Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, осідком якого згодом став Харків. Після взяття більшовицькими військами Харкова 3 січня 1919 р. затверджено офіційну назву - Українська Соціалістична Радянська Республіка.

Отже, це була воєнна інтервенція, оскільки уряд і війська УСРР були керовані й підтримувані більшовицьким урядом РРФСР. Тим більше що інституційно УСРР спиралася на Комуністичну партію (більшовиків) України, яка мала статус обласної організації РКП(б), а також на збройні сили Робітничої селянської червоної армії РРФСР.

Остаточне оформлення приєднання (фактично анексії) України до складу імперії у формі Союзу Радянських Соціалістичних Республік відбулося 30 грудня 1922 р. Наголосимо, що ні 30 грудня 1922 р. на
І З'їзді рад СРСР, ні 11 квітня
1923 р. на ІІ З'їзді рад СРСР остаточного тексту союзного договору не було схвалено і тим більше не ратифіковано відповідно до вимог демократичної установчої легітимності при утворенні нової державності.

Третя хвиля континуїтету і дисконтинуїтету пов'язана зі становленням незалежності України. У період перебудови в Україні знову пожвавився правозахисний рух, який був зведений майже нанівець репресіями на зламі 1970–1980 рр. Наприкінці 1989 р. утворюється Народний Рух України за перебудову, який згодом стає основною опозиційною політичною течією в Україні. Рух узяв курс на політику реалізації правового оформлення незалежної державності України.

Зокрема, перша програма Руху, ухвалена у вересні 1989 р., визначила головною метою його діяльності "відродження та всебічний розвиток української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки і створення суверенної української держави, яка будуватиме свої відносини з іншими республіками СРСР на підставі Союзного Договору", а одним з основних напрямів - "наповнення суверенітету Української РСР реальним змістом шляхом радикальних перетворень у Радянській федерації".

Ухваленням Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. було визнано право народу України на самовизначення у формі незалежної держави та проголошено якісно нові принципи організації публічної влади й правового статусу особи. З цією метою
24 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР створила Конституційну комісію під головуванням Леоніда Кравчука, яка розробила Концепцію нової Конституції України. Її ухвалення було необхідним для остаточного відновлення української державності.

Каталізатором процесу становлення незалежності України стала спроба державного перевороту в СРСР 19–21 серпня 1991 р., що ввійшов в історію як путч ҐКЧП (укр. ДКНС - Державний комітет з надзвичайного стану). Це стало приводом для визнання Верховною Радою України діяльності КПУ неконституційною та ухвалення рішення про її розпуск і передачу майна партії державі. (Згідно з указом Президії Верховної Ради України від 26 серпня 1991 р. діяльність КПУ була тимчасово припинена, а 30 серпня видано указ про її заборону.)

Ухвалення Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. стало першим кроком до правового оформлення незалежної України.

Легітимність установлення незалежності України була забезпечена схваленням Акта за результатами голосування на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Згідно із Законом України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. на території України встановлювалося верховенство законодавства України. Акти союзного законодавства проголошувалися чинними в тій частині, де вони не суперечили законодавству України. Згідно зі статтею 7 цього закону Україна стала правонаступницею прав та обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, якщо такі не суперечили Конституції України та інтересам республіки. Одночасно публічна влада зобов'язалася розробити й ухвалити нову Конституцію України, яку, проте, було ухвалено лише 28 червня 1996 р.

Революція Гідності й загроза дисконтинуїтету України

Україна під час правління Віктора Януковича пройшла майже всі стадії розпаду державності, як їх визначив Джон Локк: використання владних прерогатив для узурпації влади; присвоєння повноважень задля використання їх у приватних інтересах і тиранія аж до реальної загрози розпаду державності. Революція Гідності зупинила цей процес. Те, що йшлося саме до розпаду української державності підтвердилося ланцюгом подальших подій - актом зовнішньої агресії з боку Російської Федерації, яка анексувала Крим і веде війну проти України через proxy-military (посередницькі збройні формування, які підтримує і якими керує держава-агресор).

Як писав Джон Локк, внутрішню слабкість державності використовують сусіди, які в такий спосіб виступають агресором. У період 2010-го - початку 2014 р. низку міністерств і відомств очолювали російські громадяни, а напередодні своєї втечі Янукович підписав указ про вихід понад 500 працівників прокуратури з громадянства України.

За таких умов вести мову про належне обстоювання національних інтересів, суверенітету і територіальної цілісності доволі складно. Спираючись на своїх агентів впливу на вищих владних щаблях в Україні наш північно-східний сусід вів систематичну підривну діяльність проти становлення української державності. А зловживання української влади незмірно полегшували Росії її завдання. Згадаймо Харківські угоди, енергетичні війни, ембарго на постачання в Росію окремих категорій українських товарів, економічний шантаж під час проведення Україною переговорів щодо підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Відмова від укладення Угоди про асоціацію між Україною і ЄС каталізувала суспільний протест, який вилився в Революцію Гідності.

Системні порушення прав людини, численні злочини проти людяності режиму Януковича під час Революції Гідності призвели до кризи владних інститутів. Після укладення Угоди про врегулювання кризи Янукович покинув країну і тепер переховується в Росії (а разом з ним і колишні очільники міністерств оборони, внутрішніх справ, генеральний прокурор, голова Служби безпеки України та ін.).

Станом на 22 лютого 2014 р. фактично єдиним легітимним органом влади в Україні залишилася Верховна Рада як представницький орган. Саме парламент своїми рішеннями почав заповнювати вакуум влади, що тоді утворився. Майже повторилася ситуація 28 червня 1996 р., коли Верховна Рада України змушена була взяти на себе функції органу установчої влади народу України для відновлення конституційного порядку.

Отже, спочатку було обрано виконувача обов'язків голови Верховної Ради України, який згодом узяв на себе також обов'язки президента до обрання нового за результатами призначених на 25 травня дострокових президентських виборів.

Відповідно до умов Угоди про врегулювання кризи від 21 лютого 2014 р. було поновлено дію Конституції України в редакції Закону №2222 з урахуванням рішення КСУ від 6 квітня 2010 р., що дало легітимні підстави сформувати новий склад Кабінету міністрів України.

У такий спосіб Верховна Рада України заповнила вакуум влади, який виник унаслідок самоусунення від виконання своїх владних повноважень найвищих посадовців у системі виконавчої влади та органах забезпечення національної безпеки.

У конституційній практиці України вийшло так, що вдруге парламент виконав функцію установчої влади. У цій ситуації реалізація парламентом установчої влади полягала у відновленні конституційного порядку й усуненні негативних наслідків узурпації В.Януковичем влади та встановлення ним особистої диктатури.

Задля забезпечення легітимності конституційного порядку президент України створив Конституційну комісію, формат діяльності якої полягав у роботі трьох тематичних комісій - з прав людини, правосуддя та децентралізації влади. Незабаром відбулися дострокові президентські й парламентські вибори, що підтвердили легітимність новообраної влади.

Державний континуїтет, або Безперервність державності

Згідно із Законом про правонаступництво від 12 вересня 1991 р., Україна визнала себе правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать інтересам Конституції України та інтересам республіки.

Цим Україна визначила тяглість своєї міжнародної правосуб'єктності як держави-засновниці ООН. У цьому законі також визначено правові засади діяльності органів публічної влади до ухвалення нової Конституції України, правового статусу державних кордонів, верховенства права України щодо правових актів СРСР і законів, ухвалених в УРСР до проголошення незалежності України.

Колапс і подальший розпад СРСР, який був оформлений Біловезькими домовленостями від 4 грудня 1991 р., дав змогу остаточно вирішити питання набуття союзними республіками незалежності правовим шляхом, оскільки цей процес мав насильницький потенціал через численні сутички з людськими жертвами (Азербайджан, Грузія, Литва, збройні зіткнення у Ферганській долині тощо).

Слід наголосити, що державами-засновницями ООН виступали, зокрема, Українська РСР, Білоруська РСР і Радянський Союз. Тому Російська Федерація мала свого часу проходити процедуру визнання як члена ООН. Таке визнання держави у порядку правонаступництва є сумнівним, позаяк Радянський Союз як суб'єкт міжнародного права припинив своє існування.

Власне, ухвалення Конституції України 28 червня 1996 р. остаточно завершило процес оформлення державності в Україні завдяки формулі статті 4 Закону про правонаступництво.

Зокрема, згідно з Перехідними положеннями Конституції визначалися правила функціонування інститутів влади на перехідний період і передбачалися строки чергових виборів до органів публічної влади, порядок формування нового складу уряду, порядок діяльності місцевих державних адміністрацій після набрання Конституцією чинності. Водночас Основний Закон передбачав перехідний період для реформування інститутів юстиції (правосуддя, міліції та спецслужб).

Державний континуїтет втілюється також у принципі безперервності діяльності органів публічної влади.

Якщо це виборні органи на кшталт парламентів чи легіслатур територіальних одиниць, то до моменту формування нового складу за результатами виборів діє орган попередньої каденції. У системі публічної адміністрації існує порядок заміщення посадових осіб, що вибули або в порядку ієрархії, визначеної законом, або за принципом старшинства. Хоча неоновлення складу Центральної виборчої комісії впродовж уже трьох років зовсім не відповідає цим засадам.

З погляду державного континуїтету важливим є забезпечення балансу між верховенством парламенту і судовим конституційним контролем. Інститут парламенту забезпечує народне представництво, але небезпеку для конституційного устрою становить система більшості при ухваленні рішень у стінах парламенту. Рішення більшості може становити загрозу конституційним принципам і правам людини. Стримуючим фактором, на противагу рішенням більшості, може бути лише судовий конституційний контроль.

Цей баланс важливий також із погляду формування влади. Саме українське суспільство побудоване як мережа спільнот. Такій побудові має відповідати й організація влади. Тільки за цієї умови вона буде ефективною і дієвою. Хоч як парадоксально, але саме посилення засад парламентаризму і судового конституційного контролю сприятиме підвищенню ефективності української державності. Верховна Рада повинна ефективно контролювати уряд та ухвалювати нові закони, а не підрихтовувати лише старі. Конституційний суд повинен сконцентруватися на розгляді конституційних скарг та забезпеченні балансів і противаг у системі поділу влади.

Специфічним є державний континуїтет у системі судової влади, оскільки суддя, повноваження якого закінчилися, згідно із принципом безперервності судового розгляду повинен узяти участь в ухваленні рішення у справі по суті, після чого складає свої повноваження. Так наступність судової влади забезпечується добором на основі конкурсу суддів Верховного суду (вже без слова "України" наприкінці) та реформуванням процесуального законодавства.

Однак зволікання Верховної Ради України з ухваленням змін до процесуального законодавства не може обмежувати конституційні гарантії права на судовий захист. При цьому законодавець повинен повернути Верховному суду традиційну функцію касаційної інстанції. У свою чергу оновлене процесуальне законодавство має акцентувати увагу на меті касаційного перегляду судових рішень - забезпечення єдності судової практики, усунення грубих порушень прав і свобод людини, подолання істотних проблем у національній правовій системі. Правда, багато що тут залежатиме від майбутньої практики Верховного суду, яка повинна подолати занадто формалістичний підхід своїх попередників, особливо в галузі прав людини.

В умовах зволікання законодавця з ухваленням нової редакції Закону про Конституційний суд орган конституційної юстиції повинен повернутися обличчям до приватних осіб. Адже відсутність закону не може бути перепоною для розгляду конституційних скарг (як це наразі значиться на офіційному сайті КСУ) - як відомо, права і свободи людини мають пряму дію (стаття 8 Конституції) і породжують прямі обов'язки держави щодо їх утвердження і забезпечення (стаття 3 Конституції). Майже річна відсутність практики КСУ з розгляду конституційних скарг знижує рівень його легітимності. За великим рахунком громадян настільки цікавить сам КСУ, наскільки він ефективно захищає права людини й визначає розмір відшкодування в разі їх порушення. Краще вже конституційним суддям набратися мужності і розпочати розгляд конституційних скарг, керуючись загальними принципами конституційного провадження згідно з положеннями чинного Закону про КСУ.

Специфічна ситуація нині склалася у Польщі й Словаччині з Конституційним трибуналом і Конституційним судом відповідно. У Словаччині суддів призначає президент за поданням парламенту - Народної ради, а в Польщі - Сейм за поданням 50 депутатів або президії Сейму. Однак цьому процесу, за неписаними конституційними звичаями, передують консультації, бо це є гарантією схвалення відповідних кандидатур парламентом. У свою чергу суддям гарантовано незалежність і неприпустимість будь-якого зовнішнього тиску. Тому можливі тертя у процесі консультацій криють у собі потенційну загрозу обструкції органу конституційної юстиції. На сьогодні в цих країнах є реальна загроза континуїтету органів конституційної юстиції: у Словаччині в Конституційному суді вакантні 3 посади суддів з 13, а в Польщі 5 суддів не можуть стати до виконання своїх обов'язків (склад Конституційного трибуналу - 15 суддів).

В Україні на сьогодні фактично є п'ять вакансій у Конституційному суді, який складається з 18 суддів. Це істотно знижує повноважність судів і можливість ухвалювати обґрунтовані й збалансовані рішення. Наголосимо, що подібні чинники впливатимуть на призначення суддів до Верховного суду після закінчення конкурсного відбору.

При реалізації народом свого права на опір тиранії, зокрема природного права на повстання, немає дисконтинуїтету, як-от припинення державності. Державна влада побудована на делегуванні народом повноважень офіційно обраним народним представникам задля забезпечення прав і свобод людини та громадянського миру.

Однак це не означає, що органи публічної влади можуть довільно визначати обсяг своїх повноважень. Коли критична маса зловживань владою досягає рівня узурпації влади, масових порушень прав людини, яких уже не можна припинити законними засобами, виникають підстави для підзвітності носіїв публічно-владних повноважень. При вичерпанні юридичних засобів захисту, які стають неефективними, у народу виникають підстави для спротиву з метою формування нової структури влади та притягнення винних у зловживаннях та узурпації влади до юридичної відповідальності. Право на повстання проти тиранії спрямоване на захист державності й правонаступності в цілому.

Територіальний континуїтет, або Територіальна цілісність

Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах міжнародно визнаного кордону є цілісною і недоторканною. Стаття 17 Конституції забороняє розташовувати іноземні військові бази на території України. У Перехідних положеннях Конституції передбачено, що використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди на основі міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою.

Згідно з Будапештським меморандумом про гарантії безпеки від 5 грудня 1994 р. у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї було підтверджено гарантії суверенітету і територіальної цілісності України у випадку посягання на неї з боку третіх держав, а також підтверджено зобов'язання Російської Федерації, Сполученого Королівства і США не здійснювати такого роду дій. Оскільки Будапештський меморандум ознаменував ядерне роззброєння країни з третім на той час ядерним потенціалом у світі, то його слід розглядати як наріжний камінь сучасної системи колективної безпеки. Тому неодноразовий енергетичний шантаж та економічні ембарго проти України з боку Росії були грубим порушенням цього меморандуму країною-гарантом. Відтак система колективної безпеки у світі вже зазнала трансформації. У таких умовах цілком логічними є кроки України щодо поглиблення європейської та євроатлантичної інтеграції, а також побудови альтернативних платформ колективної безпеки, зокрема в рамках Балтійсько-Чорноморської дуги та консультацій у форматі Вишеградської четвірки.

У зв'язку з актом агресії Російської Федерації проти України, внаслідок якої анексовано Крим та окуповано окремі райони Донецької і Луганської областей, діють конституційні та міжнародні механізми відновлення територіальної цілісності України. Водночас агресор несе відповідальність за стан додержання прав і свобод людини на анексованих та окупованих територіях. Такий висновок можна сформулювати, виходячи з практики Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно з рішенням у справі "Мозер проти Молдови та Росії" "першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території перебуває під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]". Такі самі положення сформульовано і в рішенні у справі "Іляшку проти Молдови та Росії".

Міжнародний суд справедливості (International Court of Justice) у справі Nicaragua vs US констатував, що мали місце неправомірне застосування Сполученими Штатами Америки сили всупереч загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, напади на морські порти та військові судна Нікарагуа, участь у підготовці, навчанні, озброєнні, оснащенні, фінансуванні та постачанні військових груп контрас, намагання повалити Сандіністський уряд у Нікарагуа. Суд також наголосив на залежності контрас від уряду США: "Суд повинен визначити, чи є ставлення контрас до уряду США таким, що давало б підстави прирівняти контрас, для юридичних цілей, до органу влади уряду США або органу, який діє від імені цього уряду. Суд вважає, що наявних доказів недостатньо, щоб продемонструвати повну залежність контрас від допомоги США. Виходячи з часткової залежності, точної міри якої Суд не може встановити, висновок можна зробити з того факту, що лідери контрас були обрані США, а також з інших чинників, таких як організація, підготовка й оснащення сил, планування операцій, обрання цілей та оперативна підтримка". Суд також констатував порушення США низки положень звичаєвого міжнародного права, а саме: незастосування сили проти іншої держави, невтручання у внутрішні справи, неприпустимість порушення суверенітету іншої держави, неприпустимість порушення мирної морської торгівлі.

На думку американського експерта Юджина Конторовіча, основний тягар щодо забезпечення прав людини на території Криму несе Російська Федерація, а в ОРДЛО - незаконні владні формування, якими вона фактично керує. На сьогодні питання відновлення територіального континуїтету України є надзвичайно складним. Тут можна навести приклад з німецькою провінцією Саар, багатої вугіллям і залізом, яка була фактично анексована Францією після Другої світової війни і повернута Федеративній Республіці Німеччині лише 1957 року після тиску союзників. Водночас такі обставини аж ніяк не звільняють Україну від виконання позитивного обов'язку щодо відновлення свого суверенітету і територіальної цілісності з урахуванням статті 51 Статуту ООН, яка гарантує право держави на самооборону. Саме нині назріла потреба радикально оновити закони про окуповані території та воєнний стан, а також законодавчо врегулювати правовий режим стану війни. Зокрема, закон про стан війни може врегулювати питання оголошення війни та укладення миру, ведення кібервійни, економічної війни тощо. Чинного Закону про воєнний стан як правової основи для цього недостатньо. І невідкладне вирішення цих питань - нині на порядку денному.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК