БАГАТОПАРТІЙНІСТЬ-2

Новий закон про парламентські вибори, ухвалений Верховною Радою в ніч із четверга на п’ятницю, порушив питання про майбутнє семи десятків депутатів, котрі потрапили в парламент без офіційної підтримки партій і блоків. Тепер вони зобов’язані таку підтримку знайти. Аналізуючи свої відносини з парламентськими партіями й шанси потрапити в їхні списки на майбутніх виборах, більшість безпартійних парламентаріїв доходить невтішних висновків. Вихід вони вбачають у створенні власних партій.

Хоча, за підсумками останніх виборів, у Раду потрапили тільки партії із солідною історією, дуже багато мажоритарників вірять, що в них це теж вийде. На їхню думку, провал усіх нових політичних об’єднань на виборах 2002 року є наслідком, швидше, браку грошей у їхніх касах чи низькою кваліфікацією їхніх політтехнологів, ніж репутації партій та блоків, які пройшли в нинішній парламент. Мажоритарники дружно вважають, що партії виїжджають значною мірою на популярності перших осіб, дуже мало працюючи з виборцями. Спираючись на свій особистий досвід, обрані в округах депутати розраховують, що в них це вийде краще.

У прямих контактах із виборцями мажоритарники здебільшого справді досвідченіші за переважну більшість депутатів, які пройшли до Ради за партійними списками. По-перше, майже всі мажоритарники, обрані 2002 року без підтримки політичних сил, вклали у вибори свої гроші. Це стимулювало їх віддавати максимум сил кампанії й прагнути забезпечити її найвищу якість. По-друге, сам характер кампанії вимагав від них бути головною дійовою особою, яку виборці якщо й не полюбили б, то хоча б сприйняли. По-третє, після обрання дуже багато мажоритарників, на відміну від більшості партійних депутатів, продовжували агітувати своїх виборців.

Дмитро Святаш стверджує, що з 2002 року він прийняв 1,5 тис. чоловік, які живуть у його 171-му окрузі в Харкові. Хоча з них лише троє прийшли з питаннями, пов’язаними з політикою, депутат із групи «Демократичні ініціативи», який прагнув забезпечити собі популярність в окрузі до наступних виборів, клопотався, писав запити й давав гроші іншим відвідувачам, котрі приходили з проханням допомогти в лікуванні, повернути заощадження чи влаштувати дітей в інститут. Витративши на саму кампанію 2002 року до 1 млн. доларів, мажоритарники активно займаються фінансуванням своїх округів після виборів. Правда, найчастіше вони витрачають не власні гроші, а бюджетні, використовуючи лобістські можливості перебування в Раді. За оцінкою ветерана мажоритарних виборів Олександра Волкова, у 1998—2002 роках у його округ за його сприяння вкладено 6,8 млн. гривень. Гроші пішли, зокрема, на ремонт доріг, створення комп’ютерних класів у школах і поставки обладнання в лікарні. Крім того, екс-фаворит Президента регулярно знаходив спонсорів для придбання продуктових наборів ветеранам у травні, подарунків випускникам у вересні й цукерок дітям у грудні.

Мажоритарники побоюються, що партії цього не оцінять. Теоретично і при пропорційних виборах партіям потрібні люди, котрі мають авторитет у регіонах. Але, по-перше, йдеться про популярність, здобуту не за гроші. Голосування зневірених людей за 30 або 50 гривень, що принесло перемогу на довиборах у нинішню Раду принаймні двом депутатам-мажоритарникам, неможливо трансформувати в підтримку цими людьми потрібної партії — це буде занадто дорого. Волков якось запропонував одній школі з його округу взяти половину потрібних на ремонт грошей у Комуністичної партії, що виграла боротьбу при голосуванні за кандидатів від партій. По-друге, внутрішньопартійна конкуренція за місце в прохідній частині списку — це серйозний іспит навіть для мажоритарників, котрі мають реальний авторитет у своїх округах. У цій боротьбі вони слабші від партійних активістів, пов’язаних відносинами та взаємними домовленостями. Як сказав один мажоритарник, у партіях потрібно працювати не з виборцями, а з лідером. Саме тому депутати-мажоритарники, які погодилися на перехід до пропорційної системи виборів Ради, під час ухвалення закону були проти закритих списків, вигідних лише центральному керівництву партій.

Крім невіри в шанси одержати місце під сонцем у великих авторитетних партіях, у депутатів від округів є ще один важливий мотив піти своїм шляхом. 48 депутатів, об’єднаних у групи «Народовладдя», «Демократичні ініціативи» й «Народний вибір», мають особливу вагу та вплив як суб’єкти парламентської більшості. Якщо названі групи розпадуться, це зменшить можливості більшої частини їхніх членів успішно займатися тим, що в Україні називається «вирішувати питання». Але без перспектив стати партіями ці групи довго не проживуть: не маючи гарантованого майбутнього, депутати будуть змушені шукати щастя в партійних фракціях.

Нині всі три групи активно готують проекти створення своїх партій. Найбільше зусиль до цього докладають «Демократичні ініціативи». Відповідальний за розробку проекту Олександр Карпов проводить дослідження, покликані відповісти на запитання, яку програму повинна запропонувати країні нова партія. Передбачається, що вона буде саме новою. Варіант розвитку вже існуючої партії, що розглядався торік, став запасним після невдалих переговорів із лідером Демократичної партії Ганною Антоньєвою. Партія позиціюватиметься як центристська. Головним фінансистом має стати Олександр Ярославський. Хто може стати лідером — неясно. Шанси Степана Гавриша, схоже, впали, не в останню чергу через сильний вплив на координатора парламентської більшості з боку Віктора Медведчука. Мабуть, лідер стане відомий в останній момент. Проект має бути представлений після травня.

Лідер «Народовладдя» Богдан Губський стверджує, що в нього все готове й після зміни Конституції він оголосить про свою партію. Її базою мають стати структури фонду «Україна — ХХІ століття» і, за деякими даними, однієї з існуючих партій. Партнерами Губський називає членів «Інтелектуального форуму України», куди входять декілька відомих вчених та промисловців. Чутки про участь у проекті Володимира Литвина навряд чи підтвердяться. Нині спікер будує свою кар’єру та свою безпеку на рівновіддаленості від усіх сил, тож у нього мало причин пов’язувати себе з однією з них, до того ж не найсильнішою. Зрозуміло, ближче до виборів йому доведеться змінити тактику і знайти собі партійну опору.

«Народний вибір» пов’язаний зобов’язаннями з «Трудовою Україною», що врятувала його від зникнення торік. Але варіант приєднання до партії Сергія Тігіпка для участі у виборах через два роки група Миколи Гапочки вважає малоперспективним. Сильна своїми бізнесменами, а не партійною мережею і тим паче не популярністю серед населення, «Трудова Україна» навряд чи може розглядатися як локомотив, спроможний привезти когось у наступний парламент. Тому «Народний вибір» сам хоче стати партією. Точніше, керівництвом однієї з уже існуючих. Обрані переважно в Луганську, депутати цієї групи розуміють, як важко їм буде виконати вимоги закону до нових партій, тож почали переговори з трьома вже створеними.

Підвищення інтересу до малопопулярних, але перереєстрованих у Міністерстві юстиції партій неодмінно стане поштовхом до розвитку частини з них. Представник Президента Олександр Задорожний вважає, що новий закон викличе до життя приблизно десяток партій. Приміром, Волков знову налаштований розвивати «Демократичний союз». Ближче до президентських виборів у партії має з’явитися новий лідер замість відставного Володимира Горбуліна, чиї обов’язки нині тимчасово виконує Юрій Левенець. Віктор Мусіяка, що відмовився вступати в Партію регіонів, сподівається зацікавити інші сили своєю партією «Вперед, Україно», вважаючи, що вона може стати частиною блоку, спроможного подолати знижений до 3% голосів бар’єр для потрапляння в Раду.

При вмілому й самовідданому будівництві партії з незначною на сьогодні підтримкою, як і нові партії, можуть розраховувати на успіх на виборах 2006 року. Виборців, котрі обрали собі партію, за яку вони голосували, голосують і голосуватимуть, в Україні меншість. Шість переможців на виборах 2002 року взяли всього 76% голосів. Із них 43% припадає на блоки партій. Досвід західних країн свідчить, що пропорційні вибори сприяють середнім за величиною партіям, здатним точно зрозуміти й висловити інтереси порівняно невеликої частини населення. Для України ця величина дорівнюватиме 3%. Хоча для мажоритарників, які звикли уявляти проблеми виборців у вигляді суми грошей на ліки, дороги й дахи, це дуже серйозне завдання.