АРИФМЕТИКА 2002 РОКУ

Кішка: Мій найбільший ворог — собака.

Собака: Мій — також.

Карел Чапек, «Побрехеньки»

З ретельністю, поза сумнівом, гідною кращого застосування, Віктор Андрійович Ющенко продовжує ухилятися від будь-яких зрозумілих пояснень, що, врешті-решт, являтиме собою виборчий список заявленого ще в липні блоку «Наша Україна». Проте практично всі журналісти, експерти й політологи починають аналіз наступних виборів саме з них — із Віктора Андрійовича та його патріотичного об’єднання. І це зрозуміло: попри те, що цифрові показники Ющенка потроху опускаються з позахмарних висот, він усе ще залишається носієм найвищого рейтингу народної довіри.

Всупереч діям самого Віктора Андрійовича (і, мабуть, завдяки нещадній критиці його опонентів), поголос вперто малює поверх реального політика Ющенка іконоподібний лик Віктора Червоного Сонечка (щось середнє між Ярославом Мудрим та Мстиславом Відважним). На щастя, прилучитися до цього світлого образу (і, зрозуміло, до очолюваного ним виборчого списку) претендують найрізноманітніші структури — від Рухів і націонал-реформаторів «Реформ і порядку» до донецьких регіональних баронів та особисто Олександра Михайловича Волкова. Азарт зрозумілий і пояснимий — «Наша Україна» має шанси пройти в парламент з допомогою бренду «Віктор Ющенко», консолідувавши голоси не лише всіх так званих правих Західної України, а й чималу частину «толерантних» виборців України Центральної. «Віктор Червоне Сонечко», схоже, здатний сотворити справжнє «праве диво». Це, поза всяким сумнівом, створить серйозні проблеми «Батьківщині» Юлії Тимошенко, яка фактично претендує на той самий електорат. Помірковані опозиціонери й конструктивно налаштовані протестанти, безперечно, підуть за Ющенком, перетворивши блок, сформований навколо «Батьківщини», лише на тінь (або, м’яко кажучи, на блок-супутник) «Нашої України».

Єднання правих виборців «під Ющенка» явочним порядком формує аналогічну ситуацію на лівому фланзі. Там, швидше за все, також відбудеться консолідація навколо фаворита — Компартії. Українські комуністи давно заплуталися в бажанні поєднати статус «головних опозиціонерів» і постійні ігри з владою «у піддавки», видаючи весь цей вінегрет за адаптацію вчення класиків марксизму-ленінізму до реалій сьогодення. Зате тепер КПУ отримує в руки зрозуміле та близьке лівим виборцям гасло боротьби з націоналізмом. Страхаючих аргументів команда колишнього прем’єр-міністра наплодила чимало. Досить нагадати виборцям пана Івана Драча й пана Миколу Жулинського, які натхненно боролися за торжество національних ідей з допомогою спроб обмежити в правах російськомовну пресу, створити митні бар’єри для російських книг, «національно реформувати» систему освіти, зрештою — здійснити малозрозумілу, та все одно дратливу мовну реформу. Легко уявити, як Крим, Східна Україна й частина центральних областей під спів «Вставай, страна огромная» проголосують за комуністів, які уособлюють уже не тільки «старі добрі часи», а й захист від відродженого жупела «націоналістичної загрози».

Такий розклад загрожує серйозними втратами для Соцпартії, яка набагато лояльніше, ніж комуністи, ставиться до ідеалів «державництва». Принаймні про 12% голосів, отриманих головою СПУ Олександром Морозом на президентських виборах 1999 року, нічого і мріяти. Певне, порідшають і ряди тих, хто голосуватиме за «шибениці й рудники для ворогів трудового народу», обіцяні лідером ПСПУ Наталею Вітренко.

Останнім часом досить серйозно обговорюється блокування СПУ й «Батьківщини» з «Нашою Україною». Ідеологічні, технологічні, електоральні й адміністративні переваги такого блоку неодноразово перелічені і не викликають сумнівів. «Крутішим» за це може бути лише привселюдне покаяння Леоніда Даниловича Кучми з проханням відпустити його у відставку. І, мабуть, тільки покаяння Кучми ще неймовірніше, ніж блокування Мороза, Тимошенко і Ющенка. Це обумовлено двома причинами. Перша — нездатністю Віктора Андрійовича зважитися на таку радикальну антипрезидентську демонстрацію. Друга — тими серйозними політичними й кадровими поступками, на які довелося б піти Тимошенко й Морозу. Втім, і в «Батьківщини», і в СПУ ситуація досить складна. Їм доводиться сподіватися на безсумнівну, але локальну («свiй до свого по своє») харизму Юлії Володимирівни й Олександра Олександровича, тому шляхом поступок вони можуть піти досить далеко. Гіпотетична ймовірність «великого блоку» зберігається.

А поки що вибори можуть стати «святом для двох» — для «ющенкіців» та комуністів. Перші мають шанси вибрати близько 20% (в ідеалі — до 25%), другі — майже 25% (до 30%). У такій системі координат «Батьківщині» і ПСПУ доведеться добре поборотися за 4%, Соцпартії — за 5%. А далі проведемо простий розрахунок. «Мікропартії», які не дотягли до рятівного бар’єра, разом зберуть не менше 15% (1998 року — понад 25%), а ще близько 5% виборців поставлять «галочку» у графі «проти всіх». Таким чином, на всі великі партії, які позиціонують себе в центрі політичного спектру, суто арифметично припадає ніяк не більше 25%. І боротьба в цьому секторі буде небачено жорсткою, навіть жорстокою.

З двох заявлених на вибори центристських структур — СДПУ(о) та блоку «Трудової України», НДП і «Регіонів» — поки що за основними показниками (фінанси й адмінресурс) першість міцно утримує ТУНДРа. Уже саме укладання пакту між ще за радянських часів «донецькими» та «дніпропетровськими» суперниками має невідворотно-страхітливий виглядає, майже як пакт «Молотова—Ріббентропа». До цього слід додати наявність члена президентської родини Віктора Пінчука, глави податкової адміністрації Миколи Азарова, а також досить впливового донецького губернатора Віктора Януковича, цілком здатного створити на сході для підтримки ТУНДРи «губернаторський пул». Фактично, в центрі відбувається той самий поділ, що й на флангах, тільки запорукою успіху тут є вже не відповідність ідеологемам і не успіхи в партійному будівництві, а доступ до адміністративного ресурсу. У СДПУ(о) немає стовідсотково своїх губернаторів — і цим диктується їхнє становище «тіні» й «партії-супутника» ТУНДРи. Між іншим, доречно пригадати, що з аж 4,02%, завойованих «динамівцями» 1998 року, понад третину було отримано в контрольованій тоді ними Закарпатській області (16,61%) і в місті-герої Києві (15,05%). З київським мером Олександром Омельченком есдеки посварилися ще навесні 1999 року, а Закарпаття здобуло незалежність торік. По суті кажучи, єдине, що може перешкодити «тундристам» пройти в парламент переможним маршем, — це абсолютно реальна можливість того, що строкате зібрання не зуміє зберегти свою формальну єдність до дня голосування. Утім, це вже проблема того, хто всіх їх зібрав і поки що тримає разом, — Президента Кучми Леоніда Даниловича.

Очолювана Григорієм Суркісом і Віктором Медведчуком об’єднана Соціал-демократична партія цілком усвідомлює навислу над собою загрозу й намагається протидіяти у двох напрямках. По-перше, щосили «зберігає обличчя» у вигляді великих і гарних рейтингів та всіляко демонструє (передусім Президентові), які вони незамінні, «круті» й надійні хлопці. Про всенародну любов до ідеалів соціал-демократії (об’єднаної) у контрольованих ЗМІ вже починають ходити легенди. З тієї самої серії — повідомлення про тісну співпрацю СДПУ(о) з головним кремлівським політтехнологом Глібом Павловським. Не розмірковуючи про рівень достовірності цих повідомлень та професійні оцінки багатогранного директора Фонду Ефективної Політики, маю зізнатися, що ефективність геніальних (певен!) набутків російських піарщиків на українському грунті викликає серйозні сумніви. Але ж не в PR-і справа! Головне — вибудувати психологічний ланцюжок: СДПУ(о) — це Гліб Павловський, Гліб Павловський — це Кремль, отже, Кремль робить серйозну ставку на СДПУ(о). Чим «Кремль» міг би реально допомогти — то це «переконати» Кучму виділити соціал-демократам конкретний обсяг адмінресурсу у вигляді двох-трьох «власних» губернаторів. Чого поки що немає.

Другий напрям, який розробляють технологи есдеків, — боротьба за розчищення «загальноцентристського» плацдарму. Ось уже кілька місяців «динамівці» ведуть неоголошену, але дуже затяту війну проти Партії зелених. На озброєння, схоже, взято хибно витлумачену тезу про обмеженість (в електоральному сенсі) центристського електорату. Проте, коли бути точним, виборці ПЗУ не зовсім «центристи». Цілком очевидно, що під гаслами «Нас уже не п’ятдесят два мiльйони» й «Полiтики займаються демагогiєю» «зеленим» вдалося мобілізувати помірковано-протестний і, грубо кажучи, «пофігістичний» електорат — тих, хто майже однаково не любить владу, комуністів і націоналів. Якщо прибрати «зелених» з ігрового поля — їхні потенційні голоси дістануться аж ніяк не СДПУ(о) чи «тундристам». На заході вони відійдуть до «Нашої України» й «Батьківщини», у центрі — до «Батьківщини» та СПУ, а на сході — до СПУ і частково — до КПУ та ПСПУ. Між іншим, такий розклад створив би непогані шанси для Олександра Мороза і Юлії Тимошенко привести в Раду цілком пристойні фракції і без чудового, але малоймовірного блокування з Віктором Ющенком. Тоді, диви, наспіє черга наступного дива — того самого покаяння Леоніда Даниловича, яке поки що уявити зовсім неможливо.