Анархія — мати епідемії

За дев'ять місяців цього року наша економіка впала на 5,5%, в основному внаслідок весняного локдауну, під кінець року будуть усі 6%. За цією цифрою просідання цілих галузей, скорочення доходів сімей, збільшений розрив між багатими, які спокійно пересиділи локдаун у «зумі», та бідними, що втратили або роботу, або доходи, а нерідко й те, й інше. Через весняний локдаун ми почали боятися бідності більше, ніж хвороби, але коронавірусу не вилікувати безстрашністю.

На сьогодні нетривале пожвавлення економіки закінчилося. Зростання захворілих наприкінці третього кварталу вже призвело до просідання вразливих галузей: ресторанний бізнес у стагнації, авіа- і залізничні перевезення знижуються, пасажиропотік зменшується, фінансовий сектор втрачає доходи. На черзі «невразливі» галузі, адже якщо у вас хоча б третина співробітників на лікарняному, локдаун вашій фірмі забезпечено, незалежно від рішень уряду. І поки на Грушевського запроваджують щадні варіанти карантину, щоб не збільшити падіння економіки, вірус заганяє на карантин цілі фірми просто тому, що працювати там уже нікому. А ті самі 6% ВВП втрачено даремно, адже принципово з березня ситуація не змінилася — Україна все ще не готова до епідемії такого масштабу, як і до її наслідків. Ми навіть не почали готуватися.

Введений сьогодні карантин «вихідного дня» передбачає заборону на роботу у вихідні барів, ресторанів, кафе, торговельних-центрів і всіх магазинів, крім продуктових. Також у вихідні працювати не будуть заклади культури, спортзали, басейни і масові заходи. Чи допоможе нам зараз такий карантин? Ні. Ми не контролюємо епідемії, а захворілих уже занадто багато, щоб дводенні обмеження позначилися на кількості хворих. Якщо п'ять днів на тиждень люди їздять у транспорті, відвідують колективи, ходять у магазини, а ввечері забирають із садків і шкіл дітей, які весь день контактували мінімум із трьома десятками однокласників і вчителів, то два «асоціальні» дні — несуттєве обмеження, яке хіба що знизить доходи частини бізнесу, але не захворюваність. Цей варіант був би робочим, якби уряд із користю використав перерву, подаровану нам весняним карантином, і зберіг контроль над поширенням вірусу. Але, на жаль…

РНБО, приймаючи рішення про весняний локдаун, була права: нам потрібен був час, щоб вирішити безліч проблем в українській медицині та хоча б почати працювати над планом відновлення української економіки. Уряд проігнорував сигнали від РНБО, вважаючи, що він краще знає, як готуватися до пандемії. Вони переглянули держбюджет цього року, створили спеціальний фонд із боротьби з коронавірусом, запустили програми фінансової підтримки для бізнесу. Але дефіцит переглянутого бюджету виявився роздутим до краю, і тепер частина статей просто не фінансується. Програми підтримки — мізерними й не здатними відшкодувати втрати бізнесу, спричинені весняним простоєм. А «ковідний» фонд — це глузування над усіма нами.

Міністр охорони здоров'я Степанов проігнорував сигнали прем'єра й не витратив із цього фонду практично нічого, хоча мав би готувати медзаклади до напливу хворих.

У результаті зараз, у листопаді, ми стикнулися з нестачею всього й усіх: лікарів і лаборантів, лікарень і лабораторій, апаратів ШВЛ, кисню й кисневих балонів. Із березня вони розуміли, що все це знадобиться, але не зробили нічого. На ремонт доріг із «ковідного» фонду вже витратили 20 млрд грн, на ремонт лікарень — 1,6 млрд, а на доплати лікарям — ще 3 млрд грн. На початку листопада Асоціація міст України звернулася до уряду з проханням дати «ковідні» сімейним лікарям, бо вони першими контактують із хворими, хворіють, бояться, звільняються. МОЗ із весни жодного разу навіть не подумав про сімейних лікарів. Там узагалі мало про що замислюються.

Міністерству з фонду виділили 14 млрд грн. Із них на сьогодні витрачено 4,7 млрд. Із 100 млн грн на купівлю апаратів ШВЛ витратили тільки 42 млн, із 3 млрд на оснащення лабораторій витратили лише 710 млн, із 4,7 млрд, призначених на купівлю обладнання для опорних лікарень, профінансували трохи більше 180 млн грн.

Стаціонарний кисневий концентратор коштує від 150 тис. грн, портативний — від 40 тис. Щоб забезпечити лікарні мінімально необхідною кількістю, нам треба купити 3 тисячі концентраторів, щоб горя не знати — 10 тисяч, тобто навіть якщо закуповувати дорогі стаціонарні, то знадобиться аж 1,5 млрд грн із фонду, в якому досі лежать 9 мільярдів. Але навіщо? Адже волонтери непогано справляються, купуючи за свої кошти портативні апарати та жертвуючи, жертвуючи, жертвуючи… За ідеєю, в нас був шанс вилізти з медичного середньовіччя з кисневими балонами та поставити в «ковідних» лікарнях автономні кисневі станції. Одна обійшлася б у 4–5 млн грн. У нас хворих на коронавірус приймають приблизно 340 лікарень, встановлення таких станцій у половині цих медзакладів коштувало б аж мільярд із фонду в 9 млрд грн.

Збільшення кількості тестів із 200 до 42 тисяч на добу очевидно мало, якщо ми все ще відмовляємо в тесті контактним, якщо для здачі тесту потрібно чекати тиждень, якщо частина людей все одно роблять тести своїм коштом, а частина не робить, бо дорого. Стандарт ЄС — 300 тестів на 100 тисяч жителів протягом тижня. В Україні — 102, і це один із найнижчих показників у Європі. Хто заважає купити більше тестів, організувати мобільні лабораторії, підвищити граничний норматив, щоб не тішити себе байками про «достатнє тестування»? Нагадаємо, у фонді все ще лежать 9 мільярдів. Але їх не витратили навіть для того, щоб нинішні показники тестування наростити, — гроші на це взяли в кредит у МБРР. А що? Користуємося, так би мовити, будь-якою фінансовою можливістю.

А 9 мільярдів лежать і чекають, коли ж нарешті МОЗ почне підготовку до епідемії. Надворі листопад, до кінця бюджетного року — місяць із гаком, а кількість нових хворих щодня приростає на 10 тисяч. Ми втратили 6% ВВП, а вони не впоралися навіть із таким простим завданням, як витратити виділені гроші. Зате на останньому засіданні уряду міністр охорони здоров'я попросив виділити МОЗ ще 800 млн грн на оснащення лікарень киснем і майже 4 млрд — на утримання чиновників міністерства й НСЗУ. Оце розстановка пріоритетів.

Реалізацію адаптивного карантину ми теж провалили. Суть його проста: контролювати вогнища зараження й не допускати поширення вірусу на інших територіях. Але для цього треба було б обмежити переміщення як захворілих, так і тих, хто контактував або хоча б спільно проживав із ними, а зробити це неможливо, заощаджуючи тести й ресурси лабораторій. І от дружина хворіє, а чоловікові тесту не роблять, бо в нього поки що немає симптомів. І він продовжує ходити на роботу, попри об'єктивні причини для самоізоляції. Бо потрібні гроші, бо боїться втратити місце, бо нікому працювати — причин ходити набагато більше, ніж не ходити. На той час, як у нього з'являться перші ознаки хвороби, він уже заразить частину співробітників, які принесуть заразу додому, і там ситуація повториться.

Додаток, що контролює переміщення тих, хто прилетів із червоних зон, ніхто й не подумав застосувати для контролю переміщень усіх захворілих. У результаті по країні розповзлися юрби ковідоскептиків, котрі вважають, що якщо ти не впав від коронавірусу мертвим, то цілком можеш збігати в магазин, заплатити за комуналку або з'їздити на дачу з маскою на підборідді.

І все це зонування давно позбавлене жодного сенсу, адже контролювати контакти ми не можемо, як і обмежувати їхню мобільність. При цьому місцева влада ігнорувала уряд так само завзято, як міністерства продинамили РНБО. Ну то й що, що ми в червоній зоні, в нас концерт, фестиваль сиру й фермерський ярмарок. Одержавши право вибирати з обмежень, місцева влада не вибирала нічого. А центральна влада погіршувала ситуацію власним прикладом: літні передвиборні турне президента й прем'єра уклали на карантин не одну редакцію місцевих ЗМІ та купу інших присутніх — не піти не можна, а йти доведеться обов'язково в юрбу, адже приїхали перші особи. У результаті адаптивний карантин по-українському адаптується не під перебіг епідемії, а під потреби місцевої або центральної влади. І ми таки застосували досвід Швеції, просто самі того не бажаючи.

Голова ОПУ Єрмак упевнений, що ми готові до другої хвилі й повністю контролюємо ситуацію, а зростання кількості захворілих пояснює збільшенням кількості тестувань. Нагадаємо Єрмаку, що на сьогодні завантаженість ліжок у «ковідних» лікарнях у середньому по Україні становить 60,5%, у Сумській, Одеській й Рівненській областях — 70% і вище, у Полтавській — 91,5%. І в цих завантажених лікарнях немає ні достатньої кількості персоналу, ні ліків, ні кисню. Це готовність? А якщо ми збільшимо тестування втричі, як вимагає норма ЄС, що буде? У нас закінчаться сімейні лікарі? Навіть вакцина від грипу в Україні досі дефіцит, хоча оптимальний період вакцинації — вересень-жовтень.

Звичайно, влада боїться локдауну, але вона не залишила собі й нам вибору, проваливши реалізацію адаптивного карантину, не підготувавши медичної сфери, не створивши дієвої програми підтримки економіки. І загравання із щадними формами карантину вже недоречні, потрібен чіткий план і воля цей план виконувати хоча б кілька місяців.

Нехай працюють і торгівля, і транспорт, і школи, але бодай на місяць обмежать роботу ресторани, бари, кінотеатри й спортзали. І одержать за це компенсацію з тих «ковідних» грошей, яких так і не витратило МОЗ, і з тих «дорожніх» грошей, які не встиг закатати в асфальт «Укравтодор». І нехай ці компенсації будуть реальними грошовими виплатами, а не відстрочками, кредитами або податковими пільгами, щоб їх вистачило на оплату оренди та зарплати співробітникам. Нехай повернеться контроль над дотриманням маскового режиму, й штрафувати за його недотримання почнуть усіх. Нехай регіони перестануть вибирати, а почнуть впроваджувати всі карантинні обмеження.

Нехай МОЗ усе-таки вирішить проблему з нездатністю лабораторій наростити обсяги тестувань. Є досвід інших країн, є гроші, є розуміння того, що неможливо контролювати епідемію, не знаючи темпів поширення. Без цього жоден адаптивний карантин неможливий.

І нехай кожен власник позитивного тесту сидить удома, а держава це контролює через додаток «Дійвдома». Ми живемо в країні, де історії про те, що хтось із температурою складав іспит, їздив у відрядження і проводив важливі переговори, — предмет гордості, а не сорому. А прописна істина «захворів — сиди вдома» так і не стала правилом без винятків. Але наша влада спочатку наївно сподівається на свідомість громадян, а потім обвинувачує їх у зростанні захворюваності, знімаючи із себе відповідальність за контроль над карантинними заходами. Коли закінчаться ліжка й кисень, люди не згадають, як снували з маскою на підборідді по суботньому ярмарку, але згадають Степанова, Шмигаля і готового до другої хвилі Єрмака. І будуть по-своєму праві, бо їм дозволили і ярмарок, і маску на підборідді, не забезпечивши ані ліжка, ані кисню.