Вадим Ляшко: «Слово «конкурентоспроможність» стало для нас просто фетишем»

Один з позитивних аспектів нинішньої кризи — влада таки почала намагатися налагодити діалог із суспільством і почути думки виробничників, фінансистів, науковців. Утім, політикам поки що складно звикнути до потреби рахуватися з чимось іще, крім особистих інтересів і симпатій широких електоральних мас, тому основними цілями нарад і консультацій залишаються швидше питання іміджу, ніж пошук реальних відповідей на виклики, з якими нині стикнулася економіка України.

Проте потреби знайти оптимальні шляхи виходу з кризи, базуючись на чесній діагностиці проблем, ніхто не відміняв. Цьому й присвячена наша розмова з головою правління Укргазбанку Вадимом ЛЯШКОМ.

— Вадиме Петровичу, традиційне запитання, яке нині ставлять банкірам, — наскільки болісно банківська система переносить нинішню кризу та яку ціну доведеться платити за те, щоб із неї вийти?

— Щоб відповісти на це запитання, потрібно спочатку розібратися, чому криза набула за наших умов такої сили і форми. І для подальшого прогресу важливо не списувати все на вплив глобальної фінансової кризи, а відверто визнати, що причина такої глибокої вразливості не корелює з глибиною нашої інтеграції в систему міжнародних фінансових відносин.

Треба говорити про те, що, крім привнесених чинників кризи, є ще й абсолютно доморослі причини, які резонансно здетонували саме зараз. Користуючись сприятливою світовою кон’юнктурою, ми, на жаль, нічого не зробили, щоб національна економіка й фінанси стали справді конкурентоспроможними.

Більш того, у мене таке відчуття, що слово «конкурентоспроможність» стало для нас просто фетишем. Ми не вникали в його суть — забезпечення стабільного розвитку, а експлуатували позитив зовнішніх ринків, що існував до середини 2008 року, формуючи й поглиблюючи диспропорції між зростанням економіки, її конкурентоспроможності та збільшенням споживання. За три останні роки «благоденства» рівень приватного споживання зріс у 3,5 разу більше, ніж збільшився створений для цього споживання продукт. Напевно, ілюзорна впевненість, що метал, банки, «остарбайтери» будуть у ціні завжди, дозволила нам забалакати завдання диверсифікації суверенної економіки, зниження її енерговитратності, модернізації фондів, удосконалення ділового клімату, стимулювання малого бізнесу й багато іншого, що створює точки опори та стабільності економіки.

У результаті ми були не готові до глобальної кризи, попри те, що її симптоми у вигляді світової фінансової кризи проявилися вже більш як рік тому, ми одними з перших говоримо про кризу економічну.

До того ж політичне шоу, яке спостерігається в останні роки, було можливим винятково в умовах позитивної ринкової кон’юнктури. Тільки спалюючи проукраїнську кон’юнктуру й ніде більше, крім як у нас, не можна було створити й культивувати ілюзію незалежності економіки від політичних подій. У результаті ми одержали те, що одержали. Хоча насправді мінімально інтегровані в систему міжнародних відносин і могли б дозволити собі відчути цю кризу «по дотичній».

Банківська система як основний інтеграційний локомотив об’єктивно першою відчула на собі кризу, бо природа кризи полягала в загостренні кредитно-грошових відносин, пов’язаних із боргом, курсом, ліквідністю, довірою, способом поведінки, насамперед фінансових агентів на всіх фінансових ринках. Крім того, третина національного зовнішнього боргу України, своєрідної зовнішньоринкової пуповини, — саме банківський борг.

Гадаю, що спільні заходи для мобілізації банківської системи, розпочаті протягом жовтня, дали змогу мінімізувати втрати найціннішого для нас — довіри населення до банків. Подальша активність банківської системи на найближчу перспективу напряму залежить від активності й прихильності населення до банків.

— Ви вважаєте, що можна всерйоз розраховувати на прихильність населення до банків після запровадженої заборони на дострокове вилучення депозитів?

— Побудова відносин у межах цього мораторію є найбільш дискусійною та болючою у роботі з клієнтом. Розуміючи це, ми вибудовуємо свої відносини з клієнтом з урахуванням принципу взаємної поваги, а не формальної. Наш банк йде на винятки соціального, гуманітарного характеру в питанні дострокового повернення коштів, гнучко підходить до терміновості здійснення платежів, впроваджує заходи для мінімізації курсових втрат клієнтів, зосередився на пріоритетному задоволенні фінансових потреб власних клієнтів на шкоду розвиткові, багаторазово посилив моніторинг і підкріплення банкоматів.

Заходи НБУ, впроваджені 319-ю постановою, нехай і суперечливі з правового погляду, були покликані забезпечити громадський консенсус і розуміння необхідності зберігати стабільність банківської системи в інтересах усіх як альтернативу штучному, але дуже небезпечному ажіотажу біля кас банків. Подальші кроки щодо виходу з кризи або адаптації до кризи як способу мінімізації його проявів мають бути спрямовані на створення і розвиток економічних і адміністративних компенсаторів та противаг, які «заспокоїли» б нинішні больові точки.

— Що саме ви маєте на увазі, кажучи про больові точки?

— Передусім це наш платіжний баланс, це сальдо зовнішньої торгівлі, це якість тих фінансових інвестицій, що надходили в Україну протягом останніх трьох років. Проблема ж не в тому, що в нас сукупний зовнішній борг сягнув 60% ВВП, проблема — у якості цього боргу. Проблема в тому, що він має короткостроковий характер. Звідси й виникла ця по-справжньому колосальна вразливість від зовнішньої кризи, вплив якої першим відчув фінансовий ринок через відплив спочатку короткострокового спекулятивного капіталу. Потім довелося усвідомити нездатність рефінансувати боргові зобов’язання, терміни виконання яких настали.

Не менш болючою є валютна політика. І питання навіть не в принципах і механізмах самої політики, а в розумінні учасниками ринку цілеустановок цієї політики. Не секрет, що нову хвилю паніки було спровоковано саме ажіотажними очікуваннями девальвації національної валюти, й нині набагато складніше забезпечити та обгрунтувати саму можливість розумної волатильності курсу. Та це потрібно зробити як відповідь на валютні «гойдалки» літа-осені поточного року. Зробити, спираючись на оцінку фундаментальних, а не ситуативних чинників формування вартості й використовуючи додаткові антикризові ресурсні резерви.

Відсутність узгодженої політики уряду і НБУ тільки посилює больовий ефект. Кроки і рішення, розпочаті вже на тлі світової кризи зі стимулювання імпорту, «акупунктура» інфляції курсом були ще одним випробуванням для зовнішньоторговельного сальдо і довіри до національної валюти.

Нарочите останнім часом усунення прем’єр-міністра від проблем стабільності гривні за формальною ознакою навряд чи когось введе в оману щодо політико-економічної природи рішення про літню ревальвацію. Головне, щоб тепер НБУ за формальною ознакою не самоусунувся від нагальних проблем економіки — без гривневої ліквідності курс національної валюти буде стабільним, а от сценарій розвитку економіки без ресурсів тільки один: уповільнення, спад...

Та я впевнений у здатності переломити ситуацію завдяки не багаторічній проукраїнській кон’юнктурі, а кризі, яка, я сподіваюся, все-таки змусить нас робити необхідні кроки. Я завжди погоджуюся з тими, хто говорить, що будь-яка криза — це висока температура в ураженого інфекцією організму, і це — цілком природна реакція життєздатного організму на щось неприродне, паразитуюче.

— Ви вважаєте, що організм, про який ідеться, життєздатний?

— Безумовно. І на підтвердження цього можна навести чимало факторів. Особливості традиційних галузей спеціалізації, вигідне географічне положення, ресурсна база, людський потенціал, традиції, культура — все це говорить про те, що ця система могла б реально забезпечити «тиху гавань», де можна відстоятися під час шторму, не порвати вітрил, не поламати щогл... Ми не скористалися цим, але й не вичерпали потенціалу.

А новомодний інвестиційний інтерес до сільського господарства, інфраструктурний потенціал, величезний потенціал зростання малого і середнього бізнесу передбачають у майбутньому і «жваву гавань» у нашій економіці, отже, її життєздатність.

— Ваш банк працює з малим і середнім бізнесом? Наскільки активно?

— На сьогодні 90% від загальної кількості наших корпоративних клієнтів — це підприємства малого і середнього бізнесу. Це підприємства, які мають менш як 20 млн. грн. річної виручки від реалізації власних товарів, робіт, послуг. Однак у кредитному портфелі частка цих підприємств не перевищує 12%.

— Коли кажуть про малий і середній бізнес, то головним стримуючим чинником для активнішого освоєння банками цього сегмента часто називають високу ризикованість операцій: найчастіше немає якісної застави, досить високий відсоток неповернення за кредитами...

— Я вважаю, що ця теза необгрунтована. Ми, на жаль, освоїли абсолютно ремаргінальний банківський бізнес. Чому «ре»? Тому що адаптували в Україні систему організації, мотивації, просування характерної для розвинених ринків моделі банківського бізнесу, яка залишається чужою пострадянській за ментальністю, культурою, потребами, системою економічних відносин.

Я вже говорив, що ажіотаж зростання подібний до ажіотажу падіння. Останні три-чотири роки ми стадно розвивали роздрібний бізнес, що свого часу обгрунтували глобальними тенденціями, потенціалом зростання, інвестиційною привабливістю тощо. Конкуренція за частку роздрібного ринку затьмарила проблеми відсутності адекватних джерел фондування, оцінки ризиків і інфраструктури, задіяла сурогатні канали продажів, довела до нерозумного популізму умови роздрібного кредитування, розбещила роздрібні торгові мережі і спотворила структуру споживання.

Єдине розумне і виправдане пояснення цьому явищу — попит на українські банківські активи з боку стратегічних інвесторів, для яких банки, що не були роздрібними, не становили інтересу. І, вважаю, результати останніх років із залучення іноземних капітальних інвестицій в українські банки хоча б частково «окупили» гарячність бізнесу.

У результаті ми одержали колосальне зростання роздрібного бізнесу. На сьогодні на його частку припадає до 30% активів банківської системи. У принципі, це ще начебто й небагато. Але давайте пригадаємо, що Україна перебуває на передостанньому місці за рівнем життя в Європі, гірше за нас тільки Молдова. Ми ж це знали!

85% роздрібних кредитів — в іноземній валюті. Ми на собі курсові ризики не тримали, перекладаючи їх на наших позичальників і заспокоюючи себе тим, що на балансі банку немає валютної позиції. У результаті ілюзія захищеності дуже швидко розвіялася, коли в кожному банку, у кожному кабінеті сиділи і благали «зупиніть курс!» Адже що означає курс вищий за шість гривень за долар? Це значить, що втрачається будь-яка економічна доцільність і можливість обслуговувати свій борг!

Ми вправі вважати, що переважна більшість наших клієнтів — дуже відповідальні позичальники. Та якщо курс перевищить шість гривень за долар, то борг збільшиться на 20—30% і його ніхто не зможе обслуговувати. Це значить, що левову частку роздрібного портфеля — близько 200 млрд. грн. — треба було списувати точно так само, як американські банки списували, на збитки.

Тому якщо порівнювати роздріб і обслуговування середнього і малого бізнесу, то не можна говорити про те, що банки не розвивали напрямок малого і середнього бізнесу, тому що ризики вищі. Але ж це не так — ризики набагато вищі в роздробі. Тому що бізнес, нехай навіть малий, генерує вартість. У нього — зрозуміла структура використання цих грошей, зрозуміле джерело відтворення цих грошей.

Другий аспект — наявність застави. Що ж, давайте подивимося на сьогоднішню структуру нашої іпотеки. Коли ми говоримо про іпотеку, то завжди це робимо в «широкому сенсі». От у нас нібито є близько 80 млрд. грн. іпотеки. Та ми забуваємо, що в чистому вигляді іпотека — кредити під заставу на купівлю нерухомості — становить тільки 30—40%.

Решта це що? Це — нерухомість, яка передана в заставу банку за гроші, які отримані позичальником на інші цілі. Виходить, у левовій частці іпотеки «заховані» і ті приватні підприємці, яким, виходячи зі структури, виходячи з підходів оцінки ризиків, виходячи з умов видачі іпотечних продуктів, вигідніше одержати кредити як фізичній особі, ніж як приватному підприємцю, і спрямувати їх на свій бізнес.

Тому я все-таки вважаю, що коли відновиться повноцінна банківська діяльність, коли банки зможуть сформулювати нову бізнес-модель, нові пріоритети своєї діяльності, вони, безумовно, зосередяться на фінансуванні малого і середнього бізнесу. І це — один із чинників оздоровлення в результаті кризи.

— Ви згадали про головний ризик, пов’язаний з девальвацією гривні, — загрози масових неповернень за кредитами. З іншого боку, очевидно, що вирівняти ситуацію із зовнішньоторговельним балансом без корекції курсу надзвичайно складно. Де, на вашу думку, баланс інтересів, де той больовий поріг, на якому втрачається економічний сенс в обслуговуванні позик?

— Ще в розпал верхньої точки курсової «гойдалки» моя думка була однозначною: 6 грн./дол. плюс-мінус. Чому «шість»? По-перше, тому що коли досягли семи гривень за долар і вище, уже було зрозуміло, що психологічний бар’єр на 6 грн./дол. ми подолали. Відкочувати нижче немає жодного сенсу і, найголовніше, економічних передумов. Усі, хто спробував забрати ту ж гривню за вкладами, хто спробував її конвертувати в долар — вони вже були відсічені ринком. Вони були або задоволені, або незадоволені, але їхній рефлекс уже на той момент спрацював.

А вище шести — залишається небезпека з погляду чинника обслуговування боргу, з погляду чинника адекватності банківського капіталу. Сьогоднішній не є секретом, що активи банківської системи на 30—40% сформовані за рахунок іноземної валюти. Що таке переоцінка цих активів по 5,75—5,80 грн./дол.? Це значить, що ми фактично спалили весь запас адекватності, який був у банківської системи. Причому не за рахунок бізнесу банку, видачі кредитів, а просто за рахунок переоцінки.

Та я хотів би сказати, що адекватність тут абсолютно вторинна. Первинне — збереження економічної доцільності, мотивації до обслуговування боргу і збереження вкладів.

— Проте 6 грн./дол. — це теж 20-відсоткове збільшення боргового навантаження на позичальника, який взяв валютний кредит...

— Безумовно. Але ви запитали мене, де компроміс між здоровим глуздом, потребою економіки, очікуваннями населення, вимогою МВФ. Моя думка — було б найбільш правильним «окопатися» на позначці 6 грн./дол. Будь-яка спроба кардинально посилювати курс — це блеф, і він може набагато дорожче коштувати, тому що немає фундаментальних чинників для посилення національної валюти. Повторюю, «6» — це той бар’єр, який уже «пробили» у свідомості. На цій межі треба було б і триматися. А відпускати курс вище і далі — це небезпечно для всієї фінансової системи.

— Ваша думка — чи було одержання кредиту МВФ у нинішній ситуації обгрунтованим?

— На сьогодні усім, хто не спекулює на цій ситуації, абсолютно зрозуміло, що кредит МВФ необхідний, щоб забезпечити більш-менш переконливу і надійну позицію Національного банку для збереження стійкості і курсової стабільності гривні. Буде це курс 5,80 грн./дол., 6 грн./дол. або ще якийсь інший, що його регулятор для себе обгрунтує, він буде можливий тільки за умови, що в нас буде міцний тил.

Мені невідомі деталі угоди, і, гадаю, мало хто знає повний перелік вимог МВФ. Але якщо ми не змогли створити компенсаторів, користуючись сприятливою для України кон’юнктурою, коли довелося звертатися по сторонню допомогу, то кредит МВФ — це і є прояв кризи. І тепер криза змусить нас змінюватися, але вже не як ми вважаємо вигідним і доцільним, а за сценарієм, котрий пише хтось інший.

Є дуже мудрий вислів: «Що таке «золоте правило»? — «Це правило, яке встановлює той, у кого є золото». Так і з кредитом МВФ — вони тепер установлюють для нас правила.

У моєму розумінні кредит МВФ — це анаболік для влади. Як медичний анаболік створює і стимулює, так само і цей анаболік може забезпечити створення й удосконалення системи економіки та управління. Але якщо ми нічого не зробимо для того, щоб удосконалитися, якщо ми не почнемо «тягати залізо», якщо ми не розпочнемо системних реформ, якщо не оновимо державного менеджменту, не реформуємо регуляторної, фіскальної, інвестиційної тощо політики — нічого не буде. Ми отримаємо тільки хвору «печінку», як це буває з тими, хто зловживає анаболіками, і більше нічого.

— Наскільки корисною з практичної точки зору є ідея із формуванням стабілізаційного фонду і можливість поповнення за його рахунок капіталу проблемних банків?

— Існування стабілізаційних фондів у тих чи інших формах, як і накопичення «жирку» на випадок кризових явищ, — це практика дуже багатьох, нехай і ситих економік. У цьому є раціональне зерно. Створення ж стабілізаційного фонду у нас під ті цілі з тими джерелами, які декларуються, якщо воно не буде підкріплене реальним і прозорим механізмом управління, якщо зараз це раціональне зерно впаде в наш «підготовлений» чиновницький грунт, — це все профанація.

Якщо не спрацює ефект самого факту створення як превентивного заходу, то ефективність його реалізації — під дуже великим запитанням.

Тому дуже важливо зараз продемонструвати багатьом скептикам здатність відновлювати платоспроможність банків, які зіштовхнулися із проблемами і потребують оздоровлення. Відновлення нормальної роботи Промінвестбанку — хороший тест для оцінювання перспектив використання механізмів кризового менеджменту від стабілізаційного фонду.

— Ви поділяєте точку зору, що в проблемах Промінвестбанку винні лише рейдери?

— Ні, я не поділяю думки більшості, що він — виключно жертва рейдерства. Це був один із чинників, але не більше того. Адже хто такий рейдер? Це той, хто користується моментом, слабкістю. Хай там як, та саме проблеми, що виникли в «Промінвесті», стали одним із головних приводів для виникнення паніки на ринку. Тому інформація, що й у Промінвестбанку, і в банку «Надра» з’явився інвестор, для мене є однією з причин сподіватися на стабілізацію ситуації.

Я вважаю, що коли вдасться довести до пуття процес залучення інвестора — а під цим слід розуміти відновлення платоспроможності цих банків, — то це буде колосальний заспокійливий сигнал для ринку. Я його порівняв би за значенням із отриманням кредиту МВФ. І це перша важлива обставина.

Друга — гадаю, що таким чином ми хоча б частково розвіяли невіру в здатність ефективного санірування.

Третя — це дуже позитивний сигнал, який свідчить про появу в банківській системі реального інвестора. Коли ми кажемо про умови залучення такого інвестора, то це значить, що існує цілий набір інвестиційних зобов’язань, які підтверджуються наявністю відповідних джерел ресурсів.

І четверта, що для мене дуже важливо, — що це все ж таки національний інвестор. Хоча за нинішніх умов це може бути неправильно витлумачено, але я завжди був і залишаюся прибічником багатоукладної національної банківської системи. Багатоукладність у моєму уявленні означає присутність у нашій банківській системі в тому числі й українського капіталу. І те, що інвестори, як оголошено, мають не проміжний, не фасадний статус, має зміцнити віру в національні інвестиційні можливості.

— Звідки у місцевого інвестора можуть узятися ресурси? І чи не мають нас хвилювати джерела їхнього походження?

— Те, що просто необхідно зробити Національному банку, — лібералізувати систему формування банківського капіталу. Якщо ми діятимемо за інструкціями, порядками, нормами, котрі були прописані ще минулого століття, то, безумовно, не зуміємо стимулювати національного інвестора до входження в банківську систему.

Мені здається, що сьогодні, на жаль, найбільш прийнятний момент, щоб здійснити легалізацію капіталів. Це необхідно зробити для того, аби хоча б спробувати стимулювати повернення грошей в офіційний обіг. Необхідно домогтися, щоб сюди приходив увесь капітал, який мають на сьогодні не лише фінансово-промислові групи, а й інші приватні особи.

Зараз мені не цікаво, звідки гроші у Іванова, Петрова, Сидорова, якщо він готовий ці гроші вкласти в банківську систему, якщо він готовий її підтримати, якщо він готовий забезпечити стабільний розвиток того чи іншого банку.

Водночас я вважаю, що останні події мають змусити Національний банк удосконалити й нормативно-методологічну базу для спрощення процедури здійснення та стимулювання, у тому числі примусового об’єднання банків.

— Тобто ви вважаєте, що держава має брати на себе процеси санації і поповнення капіталів банків лише в крайніх випадках? Після того, як буде використано інші можливості?

— Я вважаю, що держава мусить не санірувати, а зробити все для того, щоб стимулювати, можливо, неусвідомлений ще інтерес до банківської сфери з боку національних та іноземних інвесторів. Щоб у тих, хто купуватиме на «дні» або підніматиме банки з «дна», була можливість оперативно отримати в управління банк і оперативно допомогти. Поки що такої бази немає. Треба до цього підготуватися, створити передумови. Нікуди ми не подінемося — не буде у нас 180 банків.

— Отже, ви підтримуєте тезу про необхідність концентрації банківського капіталу? Але ж головна ознака здоров’я банку полягає не в розмірі капіталу, а в його достатності. Нехай банк має якусь нішеву спеціалізацію, нехай він регіональний, містечковий — який завгодно, але якщо він виконує всі нормативи, то чому не може мати права на життя?

— Я кажу про об’єднання не як про спосіб знищення маленьких, регіональних банків як класу. Я кажу про створення передумов для оперативної санітарії у разі виникнення проблем. Необхідно створити умови як для добровільного об’єднання фінустанов заради підвищення їхньої фінансової стабільності, так і для того, щоб нездорові банки могли приєднуватися до більш здорових, і останні, за фінансової підтримки держави, проводили санацію.

— Чи достатньо в такому разі захищено інтереси банківських вкладників?

— Тут порушується цілий пласт проблем. Приміром, те, що ми зараз підвищили рівень гарантованого покриття за вкладами, — цього недостатньо. Треба реформувати всю систему гарантованих вкладів: вона має стати не лише більш вагомою, а й вибірковою, небезумовною. І через участь у системі гарантування ми повинні формувати більш здорову касту банків, обмежуючи деякі установи в роботі з населенням.

Ще одне питання, котре необхідно вирішувати, — це уніфікація регуляторів. Не може на цьому нещасному фінансовому ринку, який являє собою Україна, бути три регулятори, сфери діяльності яких дуже тісно переплітаються. Як можуть, наприклад, кредитні спілки ліцензуватися і регулюватися окремим наглядовим органом, коли працюють на тому ж полі, здійснюючи фактично ту ж діяльність, що і банки, які перебувають під наглядом НБУ? Це і недоцільно, і неефективно як із погляду ефективності регуляторної діяльності, так і з погляду кількості регуляторів.

Тож регуляторне середовище фінансової системи потребує зараз удосконалення не меншою мірою, ніж решта.

Крім того, власники й менеджмент банків мають хорошу паузу для перегляду власних стратегій, розвитку чинників підвищення ефективності, оптимізації витрат і структури. Інтенсифікація — головна альтернатива завоюванню частки ринку «за будь-яку ціну», і резервів тут достатньо: і в глибині проникнення банківських послуг, і в структурі доходів, і в спеціалізації каналів продажів, і в централізації бізнес-функцій.

Необхідні реформи і перетворення — як на макро-, так і мікрорівні — не можна відкладати на потім, бо витягати економіку з кризи має і може саме банківська система, оновлена та ефективна.