Школа рейдеризму?

Розвитку економічної кризи в Україні сприяють не стільки зовнішні причини самі по собі, скільки наші внутрішні негаразди, що вступили із зовнішніми, які недоречно підвалили, в мерзокапосний резонанс. Це і неготовність ряду експортуючих галузей — унаслідок совкового рівня якості — до конкурентної боротьби за екстремальних умов, і схильність населення до активної паніки, ірраціональної, як будь-яка істерика, але надзвичайно ефективної за своєю руйнівною силою.

Колись на футболі ті, кому засвербіло піти до кінця матчу, почули, вже виходячи зі стадіону, що забили гол, і повалили назад. Навіщо? Це ж не телевізор, повтору не буде,— звісно, сталося зіткнення тих, хто повернувся, з тими, хто виходив, щось обрушилося, по комусь пройшлися, хтось загинув... Хіба не так поводиться маса, яка кинулася скуповувати валюту вже після того, як вона подорожчала?

Але особливу роль відіграє, зрозуміло, наше неповторне оподаткування. Грошей ще немає, а податок на прибуток і ПДВ — завдяки «першій події» — уже є;

при цьому — через славнозвісний законоприбутковий 5.9 — забезпечується надійне відставання «витрат для податків» від витрат фактичних, тобто найкраще підприємству в умовах кризи просто забутися і закритися, розпродавши останні товарно-матеріальні залишки;

ну а держава ще добиває додатково саме тих, по кому криза вдарила особливо: в імпортерів — усупереч закону про ПДВ (п. 11.5) — не приймають податкових векселів, які дали б їм перепочинок, але скасовані нахабним листом Держмитниці; експортерам же просто не повертають боргу — відшкодування ПДВ, а якщо і повертають, то обов’язково з корупційним поділом.

І, залишаючи, таким чином, підприємства в найбільш недоречний момент без грошей, добра держава ще має совість нав’язувати їм зростання зарплати, яке часто випереджає зростання продуктивності праці, чим добиває їх уже остаточно — з урахуванням того, що для виплати чистих 100 грн. завод повинен заробити (якщо порахувати всі нарахування-утримання і прибутковий податок) близько 170 грн + ПДВ, тобто більш як 200 грн.!

Останнє із цих дивних щасть було витребуване профспілками, які на цьому, однак, не зупинилися і погрожують вивести людей на вулиці, «якщо кризу перекладуть на плечі трудящих». Ну і що в результаті такої витівки з виходом відбудеться реально? Грошей-то на підприємствах від цього не побільшає! Отже, щоб догодити тим, хто вийшов, їм роздадуть те, що вимагається, після чого чесно закриються. Трудящим від абсолютно законного масового звільнення внаслідок закриття підприємства полегшає?

Профспілки, підозрюю, теж це все розуміють, однак пнуться зі шкури. Не виключено, відтак, що їх (когось із них) послуги з остаточного розвалу заводів оплачені тими, хто ці руїни прагне, користуючись моментом, купити за безцінь.

Ризикну розповісти гидку правду: криза на те і криза, що лягає вона абсолютно на всі плечі, а не тільки на ті, на які хотілося б рейдерам-марксистам. Соціальний популізм тут трішки недоречний (профспілки можуть не розрахувати і таки догратися до такого рівня розвалу, про який ми вже, було, забули) — навіть найпотужніша американська економіка була підкошена саме лівацьким соціал-популізмом, з якого там і виросла знаменита іпотечна криза.

Коли врятувати можна тільки когось одного — матір, що народжує, або немовля,— лікарі всього світу в умовах дефіциту часу рятують матір: вона потім народить ще, а дитина без мами шансів вижити має небагато; тут не до моралі й жалості, тут тверезий мерзенно-прагматичний розрахунок. Так і під час кризи рятувати треба насамперед підприємства: вони відновлять робочі місця, а от трудящі без підприємств помруть з голоду.

Тож треба займатися не популізмом, а зокрема податками (бо що за нормальних умов є терпимим, те за сьогоднішніх — вельми небезпечно): відновлювати законність у відшкодуванні ПДВ експортерам і прийнятті від імпортерів податкових векселів, скасувати дикий 5.9, відновити касовий метод замість дикої «першої події» і більше так не дивачити.

А профспілкам («школі», хто не забув, «комунізму») сьогодні краще не гнівити Бога і не бешкетувати. Бо нудно й без них...