Депозитарії країни, єднайтеся!

Відсутність у країні прозорої та ефективної системи обліку прав власності на цінні папери — одне з головних вузьких місць інфраструктури вітчизняного фондового ринку, яке не лише спричиняє чимало незручностей його професійним учасникам, а й відвертає багатьох потенційних іноземних та місцевих інвесторів.

Найбільш прикрим є те, що вирішення цього питання — справа загалом дріб’язкова. Учасники ринку, міжнародні фінансові організації і навіть наша рідна держава вже доклали чимало зусиль до створення і становлення нині діючої депозитарної системи. Тож вона, попри свою розрізненість і низьку ефективність, уже існує. Необхідності централізації обліку майнових прав на ЦП не заперечує ніхто. Тільки й залишилося — правильно і грамотно об’єднати вже існуючі на ринку структури. Питання уперлося в позицію однієї зі сторін, яка прикривається псевдодержавними інтересами.

Про особливості і конфлікти, з якими пов’язане існування нинішньої системи обліку прав власності на цінні папери, «Дзеркало тижня» писало вже неодноразово. Та щоб зрозуміти суть сьогоднішніх проблем, доведеться зробити невеличкий історичний екскурс. Річ у тім, що існуюча нині в Україні депозитарна система — прямий наслідок далеко не безхмарної історії становлення вітчизняного ринку цінних паперів. Її недоліки, відповідно, — теж.

До моменту створення в 1997 році першого депозитарію корпоративних цінних паперів наша облікова система вже мала історичну спадщину (реєстраторів і паперові випуски іменних цінних паперів), яку треба було включити в загальну систему. Обслуговування державних зобов’язань — їх випуск, обіг та облік — завжди було виключною компетенцією і функцією Національного банку України, який орієнтований виключно на депозитарну модель.

Перший корпоративний депозитарій — Міжрегіональний фондовий союз (МФС) — створювався українськими учасниками ринку цінних паперів за технічної і фінансової підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (АМР США — USAID) як приватної структури, що було обов’язковою умовою участі іноземних партнерів у цьому процесі.

Тому, коли в 1999 році з ініціативи тодішнього члена Держкомісії з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР) Віктора Івченка почав створюватися Національний депозитарій України (зараз пан Івченко, за його власним визнанням, володіє більш як 10% у НДУ), між урядами України і США та за участі Світового банку було підписано спеціальний Меморандум про порозуміння, основною метою якого було створення в Україні єдиного центрального депозитарію, який мав належати переважно учасникам фондового ринку та управлятися ними.

При цьому сторони не заперечували проти створення Національного (тобто державного) депозитарію України, однак домовилися, що протягом періоду дії меморандуму (до 2010 року) той не виконуватиме ніяких комерційних функцій, займаючись тільки кодифікацією, стандартизацією і встановленням міжнародних відносин.

Утім, у січні 2006 року український уряд вищезазначену угоду в односторонньому порядку розірвав, не вважаючи за необхідне поцікавитися думкою ні партнерів із USAID і Світового банку, ні учасників ринку. Розрив меморандуму знадобився з однією метою — наділити правом на ведення комерційної діяльності НДУ, під який уже було виписано спеціальну державну програму, що передбачала виділення на його потреби ні багато ні мало 2 млрд. грн. (у тому числі 900 млн. — бюджетних коштів).

На жаль, незважаючи на одержання ліцензії і режим максимального сприяння з боку держави, НДУ нічим хорошим так себе і не проявив. Ринкова частка депозитарію так і залишилася мізерною, а операційна діяльність — збитковою. При цьому його діяльність супроводжувалася постійними скандалами — як зі спробами розмити держчастку в депозитарії, так і з результатами перевірок ГоловКРУ, які просочувалися у ЗМІ і фіксували нецільове використання державних коштів.

Тим часом основний конкурент НДУ — МФС — був створений за всіма міжнародними канонами і в результаті виявився не тільки більш ніж ефективною структурою. Навколо привабливого з усіх боків об’єкта на довгі роки розгорівся корпоративний конфлікт, що стало головною проблемою установи.

У 2008 році з метою вивести розвиток депозитарної системи на новий рівень, що потребувало істотних вливань у її капітал, було створено Всеукраїнський депозитарій цінних паперів (ВДЦП), акціонером якого погодився виступити Національний банк України (через НБУ держава сьогодні контролює 22,83% акцій депозитарію). Крім Нацбанку, засновниками ВДЦП виступили 19 найбільших українських банків, Українська міжбанківська валютна біржа і ПФТС. Після цього було ініційовано процес злиття ВДЦП і МФС. Виниклі спочатку розбіжності з окремими гравцями фондового ринку (акціонерами МФС, які вимагали посилення своїх прав у ВДЦП після злиття) було, завдяки знайденим поступкам, улагоджено. Численні судові позови з боку НДУ так і не змогли зупинити цей процес: ВДЦП здійснив дружнє поглинання МФС.

Створена при цьому структура сьогодні обслуговує 90% випусків корпоративних цінних паперів, здійснює кліринг за угодами всіх існуючих в Україні бірж, проводить грошові розрахунки за такими угодами. Створено і надійно захищену сучасну систему електронного документообігу. Поглинання ВДЦП депозитарію МФС, зі свого боку, знову підтримали Світовий банк і USAID.

«На нашу думку, об’єднання Всеукраїнського депозитарію цінних паперів і «Міжрегіонального фондового союзу» в один потужний депозитарій, що об’єднав у собі як акціонерів і державу, і широкий ряд провідних як банківських, так і небанківських інститутів, і найбільші біржі, стало позитивним зрушенням на шляху інтеграції вітчизняної розрахунково-облікової інфраструктури, — говорить директор департаменту зовнішньоекономічних відносин Національного банку України Сергій КРУГЛИК. — Така подія стала яскравим прикладом конструктивного діалогу на рівні самих суб’єктів — постачальників депозитарних послуг і зацікавленості останніх у занятті активної і потужної позиції у вітчизняній депозитарній системі».

У чому полягає ключова проблема сьогодні? «Як показала практика роботи, нинішня депозитарна система недостатньо ефективна і безпечна (з погляду захисту права власності) для учасників ринку. Серйозним недоліком системи є відсутність єдиних стандартів ведення депозитарного обліку і проведення депозитарних операцій», — розповідає Артемій ЄРШОВ, виконавчий директор ІК «Трійка Діалог Україна».

Голова Держкомісії з цінних паперів і фондового ринку Дмитро ТЕВЕЛЄВ пояснює, що прямі учасники національної депозитарної системи обслуговують окремі сегменти ринку капіталу і здійснюють свою діяльність децентралізовано (хранителі і депозитарії, з одного боку, і реєстратори власників іменних цінних паперів — з іншого). Така децентралізація системи обліку прав і розрахунків з цінних паперів ускладнює та підвищує ціну укладання угод, а також істотно збільшує ризики для власників. Відмінність практик за системою клірингу і розрахунків на вітчизняному і зарубіжних фондових ринках стримує прихід іноземних інвесторів в українську економіку.

Відсутність єдиних умов реєстрації прав власності спонукає до зловживань і маніпуляцій із реєстрами. У результаті створюється можливість фактичної зміни складу акціонерів у зв’язку із втратою, фальсифікацією, незаконними змінами записів або наявністю кількох реєстрів власників для одного емітента внаслідок відсутності централізованої системи.

«Законодавство і технології, які застосовуються учасниками системи, не забезпечують належного захисту інформації щодо власників цінних паперів і цінних паперів. Розголошення інформації з реєстрів власників іменних цінних паперів фактично відбувається без загрози притягнення до відповідальності за такі дії», — говорить пан Тевелєв.

Крім того, емітенти на власний розсуд можуть депонувати (у разі первинного розміщення або у разі здійснення переведення усього випуску цінних паперів з документарної форми в бездокументарну) глобальні сертифікати і в НДУ, і у ВДЦП. Тобто облік глобальних сертифікатів розпорошено, ускладнюється процес зміни емітентом місця зберігання глобальних сертифікатів випусків цінних паперів і переведення обслуговування ЦП від одного депозитарію до іншого.

«Виходячи із зазначених міркувань, удосконалення інфраструктурної складової фінансового ринку України необхідно здійснювати з поетапним формуванням централізованої та інтегрованої в міжнародний простір депозитарної системи», — наголошує Дмитро Тевелєв.

У Держкомісії кажуть, що можна розглядати кілька варіантів створення центрального депозитарію, але найбільш економічно і технічно обгрунтованим і вигідним для ринку і держави є варіант об’єднання ВДЦП і НДУ.

«Для подальшого розвитку фондового ринку України можливе об’єднання НДУ і ВДЦП я вважаю абсолютно логічним і правильним. При цьому також необхідно встановити кореспондентські відносини між новоствореним депозитарієм і депозитарієм Нацбанку, щоб забезпечити місцевим біржовим майданчикам доступ до всіх фінансових інструментів, у тому числі ОВДП і ПДВ-облігацій», — говорить Дмитро ТАРАБАКІН, управляючий директор інвестиційної компанії Dragon Capital.

Примітно, що саме на такому варіанті розв’язання проблеми спочатку наполягали професіонали фондового ринку і Світовий банк, представники якого стверджують, що іншого способу створення центрального депозитарію в країні немає. «Ми вважаємо, що держава має інвестувати в створення фінансових установ і спеціальних підприємств, що є частиною інфраструктурної системи ринку, тільки в тому разі, якщо цього ще не робить приватний капітал», — говорить старший фінансовий спеціаліст представництва Світового банку в Україні, Білорусі і Молдові Анжела ПРИГОЖИНА.

За її словами, що швидше буде створено об’єднаний центральний депозитарій відповідно до міжнародної практики і високого рівня довіри з боку інвесторів та учасників ринку, то швидше Україна зможе надати інвесторам якісну інфраструктуру і депозитарні послуги, необхідні як для розвитку внутрішнього фондового ринку, так і для залучення зовнішніх інвестицій.

Акціонери ВДЦП, до речі, навіть пропонували провести додаткову емісію акцій депозитарію, щоб обміняти їх на акції НДУ, об’єднавши обидві установи. Але державні мужі, від яких сьогодні залежить вирішення цього питання, знову зволікають.

Чому? Адже не можна сказати, що можновладці в Україні не розуміють глибини і важливості цієї проблеми. Так, пункти про необхідність «створення надійної системи клірингу і розрахунків стосовно цінних паперів», «поліпшення інвестиційного клімату шляхом створення прозорого, надійного, уніфікованого механізму зберігання ЦП», «посилення захисту прав власності на ЦП, запобігання веденню різних систем їхнього обліку», «мінімізації операційних і трансакційних ризиків і витрат» дружно кочують по всіляких державних документах. Їх можна зустріти в програмах різних масштабів і періодів планування, президентських указах і рішеннях РНБОУ, Кабміну і ДКЦПФР.

Цього року створення єдиної системи депозитарного обліку цінних паперів увійшло в президентську Програму економічних реформ на 2010—2014 роки як один із кроків, необхідних для зростання і розвитку фондового ринку і сектора фінансових послуг.

Оптимізувати процес ліквідації основних нормативно-регуляторних і інфраструктурних вузьких місць, які заважають припливу інвестицій в Україну, офіційний Київ зобов’язався навіть перед МВФ. Пообіцявши на додачу ще й співпрацювати при цьому з ОЕСР і Світовим банком.

Позиція міжнародних фінансових організацій стосовно депозитарного питання давно і добре відома: єдиний депозитарій потрібен, і належати він має ринку цінних паперів. При цьому МФО посилаються на результати власних досліджень, відповідно до яких тільки в поодиноких випадках (у п’яти країнах із 48 досліджуваних) депозитарієм управляє (або частково володіє) державний орган.

На жаль, контроль із боку держави робить депозитарну систему ефективнішою і надійнішою тільки в теорії. Насправді ж державна структура є ще менш захищеною від впливу суто приватних інтересів, ніж ринкова. Про це свідчить, до речі, і вже наявний не надто вражаючий досвід функціонування Нацдепозитарію.

Проте ця обставина бентежить далеко не всіх. Нацдепозитарій, а точніше, ідеолог його створення і співвласник Віктор Івченко, бореться за монопольне право централізувати депозитарну діяльність на базі НДУ. Найбільш імовірно, знадобляться надалі і нові бюджетні вливання. І як буде вирішено в остаточному підсумку питання, з огляду на доступ пана Івченка до найвищих владних кабінетів, не очевидно.

А інтереси ринку, що готовий забезпечити необхідні вкладення в один із ключових елементів своєї інфраструктури, як і думка основних міжнародних партнерів знову можуть бути проігноровані.