Жила собі дівчинка — сама в усьому винна

"Ти, мабуть, його спровокувала. Він же ж п'яний був? То нащо до п'яного лізла?" "Я тобі казала, що треба було поїти Ірочку звіробоєм? Казала? А ти не послухала! Я їй так і сказала: дядечко-лікар везе тебе в лікарню, бо в тебе нетямуща мама". "А що ти хочеш? У такій спідниці йти на корпоратив! Я його чудово розумію, я б теж це сприйняв як натяк. Ні, це не він старий збоченець, це тобі в голові клепки бракує!"

Кожна жінка хоч раз у житті опиняється в ситуації, коли замість очікуваної підтримки і співчуття чує докори. І хоча декому вдається пропустити їх повз вуха, чимало з нас покірно беруть на себе нав'язану провину.

Звичайно, від несправедливих звинувачень страждають не лише жінки. Перекласти відповідальність на жертву - обов'язковий елемент обговорення будь-яких злочинів, незалежно від статі постраждалого. Вважається, що зловмисників провокують - дорогими речами, недостатньо захищеними автомобілями, закоротким одягом чи просто надмірною довірливістю. Утім, "зона" жіночої відповідальності виявляється аж надміру широкою: від стосунків у сім'ї, на роботі - до поведінки незнайомців будь-де.

Дім, милий дім

Як заведено вважати в суспільстві, перша і найголовніша сфера жіночих інтересів - це сім'я. В ідеалі всі дівчата мріють вийти заміж, а потім автоматично перетворюються на берегинь, основний обов'язок яких - дбати про родину. "У нашій країні до патріархальних стереотипів додалися ще й радянські уявлення про сімейний устрій, - стверджує Ольга Власова, фахівець із практичної психології. - Спочатку Конституція 1918 року закріпила рівні права обох статей, що де-факто призвело до звільнення чоловіків від традиційних сімейних обов'язків, а з 1944 року відповідальність за позашлюбних дітей було повністю перекладено на жінок. Позначилися й наслідки війни, адже багатьом жінкам доводилося виживати без чоловіка. Закони із часом змінилися, а уявлення суспільства про сім'ю - ні".

У результаті будь-які сімейні проблеми вважаються провиною жінки: чоловік поводиться неадекватно чи зраджує - то: "Ти його "запиляла", не забезпечила комфорту, не тримаєш себе у формі, йому з тобою нудно, не треба було погоджуватися на незареєстрований шлюб". Якщо провина чоловіка очевидна, тон трохи змінюється, але довести жінці свою невинуватість однаково не вийде - "У будь-якому конфлікті винні обидві сторони", або "Куди ти дивилася, коли виходила за нього заміж?"

За що ж має відповідати партнер? Раніше чоловічою "парафією" вважалися фінанси - що краще забезпечена сім'я, то ширша індульгенція добувача мамонтів щодо решти сімейних обов'язків. Нині ж малий заробіток чоловіка - то теж провина жінки. "Як жінки заважають чоловікам заробляти" - заголовок статті популярного адепта "ведичної жіночності" Ольги Валяєвої. Їй вторує безліч інших текстів про те, як мотивувати голову родини, як створити вдома атмосферу заробляння грошей, як домашня робота негативно позначається на зарплатні чоловіків.

Про дітей годі й говорити - якщо рішення продовжити рід було спільним або навіть коли таке бажання висловив чоловік, однаково за все подальше життя дитини відповідає насамперед мама. Це відображається і в судових рішеннях, і в матеріалах ЗМІ, і в побутових розмовах. Батько, який приділяє хоч якусь увагу нащадкам, - уже герой, мати ж, яка недостатньо ними опікується, - злочинниця. Усі історії про покинутих немовлят, про недбайливе ставлення до дітей, про самогубства матерів розглядаються без закономірного запитання - а де ж батько і його відповідальність за дитину?

Вибачте, каплицю теж я?..

Але сімейним колом звинувачення не обмежуються. На роботі, в транспорті, на вулиці дівчата й жінки відповідають за думки і вчинки чоловіків. Непристойна чи некоректна поведінка останніх зазвичай спричинена в очах громадськості діями, одягом і навіть поглядом жінки. А тим часом традиційно ж вважається, що чоловік краще себе контролює, йому не страшно довірити управління організацією або літаком. Та всі ці риси кудись зникають, коли йдеться про сферу почуттів. Свіжий приклад - нобелівський лауреат у галузі медицини і фізіології Тімоті Хант виступив за створення окремих лабораторій для чоловіків і жінок. "Моя проблема з дівчатами в тому, - сказав він на конференції з наукової журналістики в Сеулі, - що ти в них закохуєшся, вони закохуються в тебе, а потім, коли ти їх критикуєш, вони плачуть". Наукова спільнота не забарилася відреагувати - і вже за два дні науковець подав у відставку з посади професора Лондонського університетського коледжу. Натомість на пострадянських теренах проблему звично бачать не в браку професіоналізму й етичності поведінки самого професора - а в жінках-учених, котрі самим своїм існуванням заважають поважній людині працювати, та так, що через них іще й руйнується його кар'єра.

Провокують жінки не лише професорів, а й колег, попутників, перехожих і, звісно, ґвалтівників, котрі спокійно собі йшли би додому, якби не вона - надто спокусливо вдягнена, геть самотня та ще й на темній вулиці. Таке ставлення суспільства до сексуальних злочинів - одна з причин того, що постраждалі жінки роками мовчать про насилля. Їм дуже пощастить, якщо в оточенні знайдеться хоч кілька людей, котрі справді підтримають, а не почнуть шукати провину самої жертви.

Перерахувати всі зони відповідальності жінок забракне й цілої шпальти. Тому тезисно: жінки винні у збільшенні числа геїв, падінні народжуваності, інфантильності чоловіків, самогубствах військових, дитячих хворобах, зниженні якості освіти. Які логічні ланцюжки приводять людей до таких думок, складно сказати, але підозрюю, що це Єва першим гріхопадінням підклала величезну свиню своїм пра-пра-пра-пра-онучкам. "Завдяки" їй крайню знайшли на багато тисячоліть уперед.

Чому вони це роблять?

Часто для звинувачень чужі голоси не потрібні - жінка й без допомоги ззовні сама картає себе за все: спостереження за батьками і просто перебування в інформаційному суспільстві вже формують у неї тотальну відповідальність. А тим часом серед мотивів тих, хто замість допомогти формує в жінки почуття провини, можна виділити три основні групи.

Ми бажаємо тобі кращого. Це - найближчі люди, чиїми добрими намірами вимощено дорогу до персонального пекла. Батьки, близькі й далекі родичі, друзі й знайомі щиро переконані, що жінка самостійно жодної науки зі складної ситуації не винесе, і тому їй обов'язково треба натякнути, де і що вона вчинила не так. Все подається під соусом "щоб ти не повторила своєї помилки" - і не так важливо, була ця помилка чи ні. За докорами справді може ховатися любов і прагнення допомогти уникнути неприємностей, але форма звинувачення впливає скоріше на самооцінку жінки, ніж на її здатність до прогнозування. Та й цінність зауважень на кшталт "треба бути мудрішою" для жінки, яку зраджує чоловік, або "я тобі казала, що ти геть розпустила свого Сашка, от він тепер і не слухається", для матері трирічного хлопчика доволі сумнівна. Проте поради близьких справді можуть принести користь - якщо вони висловлені м'яко і не містять звинувачень.

Віра у справедливий світ. У цій групі "прокурорів" домінують жінки - як знайомі, так і анонімні дописувачки з інтернет-форумів. Коли вони звинувачують представниць своєї статі у неправильній поведінці, вони тим самим захищають свій душевний спокій. Думка, що погані речі трапляються незалежно від наших вчинків, для них нестерпна, бо вона позбавляє їх ілюзії контролю над власним щастям і життям. Вони впевнені, що у них все добре саме тому, що вони правильно поводяться, а якщо в когось проблеми з чоловіком чи батьками, до когось чіпляються керівники чи колеги, то це провина виключно тієї іншої жінки, котра щось робить не так. Це заспокоює, бо "зі мною такого не трапиться, я ж-бо правильна". Ці ж жінки у зрадах звинувачують коханок, а не своїх невірних чоловіків, бо у прагненні зберегти сім'ю, потрібно знайти винуватця за її межами - і ось вона, інша підступна жінка, котра змусила чудового батька й чоловіка скочити в гречку.

Гроші. Мотив банальний, але очевидний не для всіх. Якщо навісити на жінку максимум відповідальності, їй можна продати максимум книжок, лекцій і тренінгів з виправлення її помилок. Тим, хто сприймає сім'ю як спільний проект двох дорослих і свідомих людей, не потрібні вебінари для розкриття жіночності, бо мета таких "помічників-порадників", спрощено кажучи, - змусити чоловіка носити сумки з супермаркету. Тим, хто чоловіка вважає повноцінним батьком дитини, не продаси книжку про те, як правильно йому догоджати, щоб він, не дай боже, не покинув сім'ю, поки ти в декретній відпустці. Саме ці продавці жіночого щастя називають жінок шиєю сім'ї - шия не має права ухвалювати важливі рішення, натомість несе за них відповідальність. Жіноча провина потрібна їм як хліб, бо множить для них клієнтуру.

Суспільство з обмеженою відповідальністю

Чи значить усе це, що жінки можуть бути тільки жертвами і ніколи ні в чому не винуватими - безперечно, ні. Часто саме вони намагаються перебрати на себе контроль за життям сім'ї, відсторонюючи чоловіків від ухвалення важливих рішень, у тому числі й щодо дітей. Мабуть, кожен знає хоч одну сім'ю з чоловіком, котрий, на думку дружини, винен геть в усьому - від її поганого настрою до зависоких цін на яблука. Але навіть цей чоловік, виходячи з дому, потрапляє у світ, де його принаймні почасти позбавляють відповідальності за власну поведінку й емоційні реакції - "ти ж бачила, його підрізали, от він і поліз у бійку". Дії жінок коли й виправдовують, то хіба що приниженням, апелюючи до низького інтелекту або тваринних начал.

Загалом узяття відповідальності за власне життя - це дуже правильний і корисний крок, але якщо для цього є реальні об'єктивні чинники. Психологи переконані, що вміння розмежовувати зону реальної відповідальності і нав'язаної вини є ознакою психологічного здоров'я, бо морально зріла людина діє в межах власної системи цінностей, що ґрунтується на сумлінні. Ми можемо відповідати за себе, але не за думки і вчинки інших дорослих людей. Ми можемо зробити когось щасливим чи нещасним, але це може відбуватися й незалежно від наших дій. Коли ми створюємо сім'ю, то обидва партнери беруть на себе відповідальність. І якщо побут і фінанси можна ділити по-різному - все навпіл чи кожен дбає про визначену сферу, то психологічний комфорт і виховання дітей - обов'язок спільний.

Тому, коли вам у черговий раз намагаються нав'язати почуття провини, подумайте, навіщо це роблять і чи справді змінити ситуацію було у ваших силах. Наприклад, почуття провини в доньки, яку мати звинувачує у зруйнованій кар'єрі чи невдачах в особистому житті, є непродуктивним і нав'язаним - але щоб це усвідомити, потрібні певні зусилля. Замість копирсатися в собі, набагато корисніше об'єктивно визнати власні помилки і враховувати їх і надалі. А спілкування з "обвинувачами" теж може бути однією з таких помилок.