Вплив школи на здоров'я і характер дитини

Те, що школа байдужа до фізичного здоров'я школярів, батьки чудово розуміють, коли допомагають дитині надіти шкільний ранець.

Чотири-п'ять книжок щодня плюс зошити стають справжнім випробуванням для учнів молодших класів, ну а старшокласники опановують мистецтво домовлятися. Закономірним результатом є наявність сколіозу в багатьох дітей. А от як позначаються навчальні навантаження на психіці учнів, "простим оком" вчасно помітити важко.

Реабілітаційний центр для дітей з особливими потребами - це місце, де можна спостерігати різні категорії дітей. Є вихованці, які перебувають на домашньому індивідуальному навчанні (вчителі ходять до них додому), шкільному індивідуальному (займаються в окремому класі сам на сам з учителем), і школярі, які здобувають освіту на загальних засадах.

Багаторічні спостереження показують, що учні загальних класів дуже відрізняються від тих, які перебувають на індивідуальному навчанні. Зазвичай вони набагато краще соціалізовані, і це незаперечний плюс. Але є й інше: сильна втома від шкільних навантажень, рухова гіперкомпенсація, конфліктність, нетерпимість, ревнощі до чужих успіхів, страх, що даси неправильну відповідь, низька емпатія до емоційних станів однолітків. Ресурсів на корекційну й розвивальну роботу в школярів замало. Їхній організм потребує релаксації, відпочинку, відключення від шкільних проблем. В окремих випадках спостерігаємо регрес навіть там, де раніше вже були гарні результати.

Можна тішити себе, що ці спостереження стосуються лише дітей-інвалідів. Але річ у тому, що, хоча при хворобі проблеми й увиразнюються, стосуються вони всіх без винятку школярів. Бо фактори впливу однакові.

Перевантаження починається з перших днів навчання в школі. Найбільш далекоглядні батьки майбутніх першокласників заздалегідь займаються підготовкою, записують дітей до спеціальних педагогічних студій, наймають репетиторів. Але розвиток руки, навчання читанню, опанування азів математики перед школою мають двоїстий результат. З одного боку малятам набагато легше дається програма першого класу, з іншого - спостерігаються й негативні наслідки. Перші місяці діти, які вміють читати, буквально нудяться на заняттях, змушені нерухомо висиджувати більше ніж півгодини в не цікавому для себе середовищі.

Найбільш шокуючі фактори для першокласників - це форма занять і тривале сидіння на одному місці. Якщо в дитячому садку переважала гра, то в школі цього немає. Гра використовується як допоміжний засіб, а не основний. Поступовий перехід не практикується, та він і неможливий через вимогу результатів. Закінчення першого класу з гарними результатами потребує виснажливої праці й сидіння над завданнями до десятої вечора. Про нормативно закріплену відсутність "домашки" для першокласників забудьте. Такого немає ніде.

З переходом до наступного класу навантаження тільки зростає. Щодня в розкладі 5-8 уроків, і ці уроки абсолютно різні. Тобто щодня потрібно готувати від п'яти до восьми домашніх завдань. Укупі з денними заняттями це виходить до 10 робочих годин. Чи багато дорослих працюють по 10 годин на день? Ні, для себе ми обираємо 8-годинний робочий день, а за понаднормові вимагаємо доплати.

Програма інтенсивна. Велика кількість термінів, дат, правил, які потрібно знати й запам'ятовувати щодня. До речі, самі вчителі у приватних розмовах зізнаються, що дуже сумніваються, що ці знання знадобляться дітям у реальному житті. Самостійні й контрольні бувають досить часто, а це додатковий стресогенний фактор. У результаті рано чи пізно в дітей починає спостерігатися астенізація. Нервова система просто не витримує навантажень і починає ніби пробуксовувати. Проявляється це по-різному. В когось падає успішність, в когось псується характер, з'являється негативізм. Хтось починає часто нездужати на соматичні й простудні захворювання.

В особливо важких випадках мислення дитини сповільнюється, стає важким, тягучим, неповоротким. Вона не може витримати темпу уроку, часто плутається, робить помилки. Погіршується оперативна пам'ять. Дитині складно втримати у фокусі уваги обсяг інформації, достатній для розв'язання задачі або прикладу. Тому математика починає "сипатися" однією з перших.

При цьому, як на перший погляд, ознак нездоров'я не помітно. У побутовому житті зберігається така сама фізична активність, як і раніше. Щойно вийшовши за поріг школи чи класу, учень втрачає всю свою млявість. Єдине, що, поставивши його в ряд з іншими, важко домогтися виконання команди "Струнко!". Він буде крутитися на місці, переступати з ноги на ногу, не знатиме, куди подіти руки.

Наступним етапом розвитку проблеми є бесіда вчителя з батьками приблизно такого змісту: "Шановні батьки, ваш син (донька) останнім часом почав погано вчитися. Крутиться на уроках, не робить домашніх завдань, а останню контрольну написав на дуже низький бал". І як рецепт виходу з ситуації - "Треба більше займатися!".

Що роблять у такому випадку турботливі батьки? Відповідь, на жаль, очевидна. В авральному режимі мама або тато напитують досвідченого репетитора. Платять гроші, дитина до своїх 10 годин отримує ще 2-3 години додаткових занять. З одного боку, це добре, бо тепер вона може виконувати складні уроки з допомогою, з іншого - проблема далека від свого вирішення.

А що потрібно було зробити? Як мінімум зводити дитину до лікаря, здати аналізи і з'ясувати, чи все нормально зі здоров'ям. Після цього вже можна вирішувати, як діяти далі: чи потрібні додаткові заняття, чи, може, є сенс пожертвувати на якийсь час успішністю, щоб повернути нормальне самопочуття.

Що хотілося б у даному випадку від учителів? На це питання важко відповісти, бо чи не єдиний і головний параметр, за яким оцінюється якість роботи педагога в українській школі, - це показники успішності. Мабуть, саме тому, на повідомлення батьків, що дитині важко навчатися через астенію, вчитель дивується і питає: "А що це таке?". І, схоже, це загальна політика школи - не цікавитися нічим, крім успішності. Є велика підозра, що навіть найкращі вчителі, досвідчені й уважні, не мають достатніх знань про такі елементарні речі, як астенічний синдром чи особливості гіперактивності. А це, за найскромнішими підрахунками, стосується 10-15% усіх дітей, що навчаються в школі. Виходить, що 10-15% учнів залишаються "білим шумом", їхні особливості не враховуються ні побудовою уроків, ні програмою.

Ви запитаєте, а для чого вчителеві ці суто медичні неврологічні знання? З одного боку, так, ні для чого, адже є програма, складена й затверджена міністерством, є вимоги до оцінювання знань, і цього має бути достатньо. А з іншого, хіба можна уявити майстра, який працює з деревом і не враховує особливостей різної деревини? Липа, сосна, дуб, вільха, ясень потребують різного підходу, чи не так? З кожного дерева можуть вийти гарні й корисні речі. Якщо ж використовувати єдину техніку обробки, багато матеріалу доведеться просто викинути.

Так само і в школі. Диференційоване навчання залишається в статусі міфічного єдинорога, про якого розповідають казки, але наживо його ніхто й ніколи не бачив. Батьки обдарованих дітей категорично проти спрощення програм, а батьки учнів, які через здоров'я мають складнощі з навчанням, не розуміють, чому під час уроків і контрольних робіт не можна дати посильне для виконання завдання? Завдання, в якому був би задіяний менший обсяг уваги, але перевірялися б ті самі знання.

Це дало б дитині змогу вчитися в рамках її можливостей, а не множити помилки через тимчасові проблеми з пам'яттю й увагою. Хай це завдання не передбачало б оцінок вищих від середнього рівня, але воно було б посильне і зрозуміле. Це був би рух уперед і розвиток. А так дитина дивиться на складні приклади й задачі, губиться і взагалі відмовляється працювати або розв'язує на найнижчий бал із можливих.

Астенія виникає внаслідок багатьох факторів. Її можуть спричинити перенесене інфекційне, простудне захворювання, перевтома, стресогенна обстановка вдома чи в школі. Нервова ослабленість характерна й для дітей із синдромом дефіциту уваги та гіперактивністю. Вона - супутниця загального розбалансування нервової системи.

Проявляється астенія такими симптомами, як млявість, сонливість, нездатність усидіти на місці, головний біль і біль у м'язах, метеочутливість. Дитина швидко втомлюється й виснажується. Страждає пам'ять, особливо її логічний різновид. Мислення утруднюється. Вчителі починають нарікати на погану поведінку. Дитина або просто "виключається" на уроках, або відволікається, крутиться. Посилення занять, сварки, додатковий контроль, покарання тільки погіршує ситуацію або дає короткочасний позитивний результат. А тим часом здоров'я невпинно втрачається. Нервова система раз за разом зазнає непосильних ударів.

Окремо скажу й про те, як школа впливає на характер дітей, на їхні стосунки з однолітками й самооцінку. З першого класу спостерігається використання мотивації порівняння. Немає оцінок? Нічого! Вчитель нагородить сонечками, зірочками, коронами або грамотами за старанність і успішність. Звичайно, це спонукає до додаткових зусиль, але формує й інші риси.

З огляду на те, що за виконанням інтенсивної програми вчителям нема коли опікуватися дитячим колективом і створенням командного духу, оцінки стають надцінними в очах дітей. Інших і самих себе вони часто оцінюють лише за успішністю. Якщо дитина вчиться погано, її осміюють, нагороджують образливими прізвиськами. Старанні учні бояться знизити свою успішність, бо кожна нижча оцінка викликає саркастичні жарти в суперників. Друзів немає - є суперники. Якщо ти не кращий - ти обов'язково за когось гірший.

Таким чином відбувається постійна психотравматизація. Публічні оцінки слугують засобом мотивації, але шкода від них більша, ніж користь. Дитина весь час перебуває в напруженні. Вона не так цікавиться матеріалом, як боїться наразитися на кпини ровесників. Удари по самооцінці компенсуються конфліктністю. Напруження знаходить вихід через сварки. В зоні особливо великого ризику учні з середнім і достатнім рівнем навчання, бо для них погані оцінки мало не катастрофа. І що найбільш прикро, конфліктна форма спілкування, безкомпромісне суперництво переходять у доросле життя. І потім ми не живемо, не займаємося тим, що нам подобається, а весь час комусь доводимо, що ми не гірші.

Залишається додати, що в дітей з індивідуальною формою навчання таких явищ не спостерігається. Вони спокійні, товариські і, хоча й не мають навичок, готові до співпраці, демонструють довіру й цікавість до світу. Звичайно, це не означає, що потрібно всіх перевести на "індивідуалку", але чи не настав час зробити наші школи людянішими?