Гіперактивність: як вижити з легкою не нормою

Майже всі інтернетівські тексти про дитячі хвороби містять поради й коментарі лікаря Комаровського.

Ми теж наведемо слова шанованого педіатра, які прозвучали в телепередачі, присвяченій проблемі гіперактивності. Сказав він приблизно таке: "В'язниці на 80% заповнені злочинцями, які в дитинстві були гіперактивними дітьми".

Важко говорити, наскільки це правда, але життя гіперактивних дітей нелегке. Вони воюють не тільки з власним нездоров'ям, а й з осудом оточуючих. Їх не сприймають однолітки: кпини, конфлікти, повна або часткова ізоляція від колективу переслідують усе дошкільне й шкільне життя. Вихователі, нянечки, вчителі постійно роблять їм зауваження, дорікають, кричать, карають.

Батьки гіперактивних малюків самі потребують психологічної допомоги й підтримки, бо піддаються подвійному стресу. З одного боку, їм доводиться докладати значних зусиль, щоб ростити своє не зовсім звичайне маля, з іншого - на них валиться просто лавина невдоволення педагогів закладів, де виховується або навчається їхня дитина.

Це важко - щодня йти до дитячого садка або школи, знаючи, що знову почуєш про те, як син або донька погано поводилися, з кимось побилися, переполошили всю групу під час сну або поламали меблі. Ще важче йти потім додому, дорогою вислуховуючи скарги й рюмсання свого улюбленого чада, яке розповідає, як його ображали, били, не приймали в гру. Крім того, час від часу доводиться мати справу з розлюченими батьками, що справедливо обурюються, коли бачать синці своїх дітей.

Не кожна нервова система таке витримує - батьки весь час перебувають у зоні ризику вигорання. Не кожна сім'я здатна гідно пережити випробування гіперактивною дитиною. Подружжя часто сваряться між собою, з'ясовуючи, хто винен у тому, що в малюка складний характер, помилково вважаючи його результатом неправильного виховання. Розлад і сварки в сім'ї - додатковий стрес і ще один темний відтінок у похмуру картину світу, що оточує спочатку гіперактивне маля, потім школяра, підлітка, юну особу.

Зазначимо, що в даному разі під гіперактивністю ми розуміємо не просту непосидючість чи жвавий характер, а складну неврологічну проблему під назвою "синдром гіперактивності з дефіцитом уваги (СДУГ)". Це явище належить до мінімальних мозкових дисфункцій і характеризується розбалансуванням процесів нервової системи. При гіперактивності страждають гальмівні процеси, а збудливість переважає. Бонусом іде загальна слабкість нервової системи й неможливість тривалий час утримувати увагу на чомусь одному.

І тут знову згадаємо лікаря Комаровського. А саме його пораду батькам дитини, хворої на цукровий діабет: "Виїжджайте з України. У нас немає нормального медичного супроводу і лікування, а отже ви ризикуєте життям вашого малюка". Спитаєте до чого тут цукровий діабет, адже ми говоримо про СДУГ?

Річ у тому, що медичний супровід гіперактивності з синдромом дефіциту уваги в Україні відсутній узагалі. Тобто зовсім. У нас його тільки діагностують. Дитячий невропатолог вислуховує скарги, обстежує дитину і повідомляє батькам: "Шановні, у вашої дитини наявна ось така проблема. Не турбуйтеся, це легка не норма. До побачення". На цьому допомога медицини гіперактивній дитині закінчується. І це справжня трагедія, про яку ви ніде не почуєте і не прочитаєте, бо хто ж рахує відсоток в'язнів, суїцидів або наркозалежних серед людей, які втратили надію на нормальну соціалізацію через "легку" не норму розвитку в дитинстві.

Якийсь час тому в стрічці Фейсбуку на очі трапився пост іноземця, який приїхав працювати в Україну у філії свого банку і скаржився на втрату працездатності. Чоловік помітив, що останній місяць не може зосередитися на документах, випускає з пам'яті важливі деталі, швидко втомлюється. Причиною він вважав відсутність у нашій країні ліків, які приймає все життя. Виявилося, що в дитинстві йому діагностували гіперактивність із синдромом дефіциту уваги і тоді ж призначили медикаменти. Все життя він їх приймав, успішно закінчив школу, коледж, потім на досить відповідальній роботі добре справлявся зі своїми обов'язками, а тепер уперше відчув безпорадність.

Коли я показала цей пост мамі дорослого хлопця з гіперактивністю, вона розплакалася. Першим шоком було те, що чоловік працює в банку. "Як може людина з таким діагнозом працювати з грошима і точними цифрами?! Це неможливо!", - сказала мама.

Її хлопець досі жартома називає себе "забувака". Він увесь час потрапляє в незручні ситуації, бо то одне, то інше випадає з уваги. Навчився ставитися до цього спокійно й сміятися разом з усіма над своїми негараздами. Зжився з іміджем дивака. Професію вони обирали подалі від фінансового сектору. Медицина навіть не розглядалася, - там невеличка неуважність може коштувати людського життя. Питання водійських прав обговорюється, але ризиків забагато.

Другим шоком був факт, що ліки взагалі існують і проблема вирішується медикаментозно. Тобто, якби в Україні були ці препарати, не потрібно було б проходити всі ті кола пекла, які пройшли цей хлопець і його сім'я. У дитячому садку можна було уникнути щоденних сварок і скандалів, щасливо проминути жахливі молодші класи, просиджені з нульовим результатом, якщо не рахувати шкільного неврозу й цілого спектра інших фобій та нервового виснаження дитини й батьків. Не було б жорстокості ровесників у підлітковому віці й старшій школі, насмішок, кпинів, моральних знущань і бійок. Кілька змінених шкіл. Осуд оточуючих. Титанічні зусилля не скотитися в прірву й виплисти.

Якщо вітчизняна медицина бачить у гіперактивності легку не норму, то психологія перекладає всю відповідальність на плечі батьків. Наші спеціалісти стверджують, що цей неврологічний розлад організм дитини "переростає" за правильної організації життя й режиму.

Досвід показує, що раціональне зерно в цьому є. Частина негативних явищ справді згладжується із дозріванням нервової системи, але не всі. Залишаються слабкість нервових процесів і дефіцит уваги. Та найбільшу небезпеку становить психотравматизація, якої дитина зазнає від соціуму протягом дорослішання.

У кабінеті психолога новачок. Першокласник Сашко дивиться в очі неочікувано дорослим поглядом і заявляє: "Я - поганий". Причому заявляє це з певною втомою, але не без гордості. Нечасті слова для маленької дитини, але характерні для малюків із гіперактивністю, для підлітків із гіперактивністю. І для юнаків і юнок з цією проблемою вони звичні також.

Виходить, що у віці шести років дитя вже має одну з найболючіших психологічних проблем - негативний образ себе. "Я поганий" - не просто інтелектуальна конструкція, а глибоке емоційне переживання, яке навіть у дорослого спричинить депресію, що вже казати про маленьку дитину. Ситуацію погіршує й те, що хлопчик чи дівчинка усвідомлює: ніякі докладені зусилля нічого не можуть виправити, бо добрі наміри перекреслює їхня власна імпульсивність і нездатність керувати своєю поведінкою. Когось охоплює відчай, хтось, як згаданий мною Сашко, ухвалює внутрішнє рішення грати образ негативного героя і хоч так піднятися у власних очах і здобути авторитет в однолітків. До речі, жодні спроби переконати хлопця в протилежному, в тому, що він має позитивні риси, не увінчалися успіхом. Навпаки, він їх навіть зустрічав у штики. Адже психолог - це раз на тиждень, а жити зі своїми незрозумілими особливостями треба щодня і з різними людьми.

Соціум відторгає гіперактивних дітей. Перебування в садочку, а потім у школі перетворюється на постійний стрес. Закінчується це неврозами, фобіями, депресіями. У підлітковому віці б'є через край агресивність, що має реактивний характер. Нерідко формуються асоціальні поведінкові патерни, бо якщо всі махнули на тебе рукою, важко не зробити цього й самому. Саме тоді на горизонті з'являються вікна буцегарні.

Щастить тим дітям зі СДУГ, які мають батьків, що самовіддано підтримують їх попри все. Які не приєднуються до картання вихователів. Які не роблять трагедії з поганої успішності в школі. Які не намагаються перевиховати, а завжди поряд, коли важко, складно, незрозуміло і ввесь світ проти тебе.

Як же батькам ставитися до своєї гіперактивної дитини? Як допомогти їй так пройти складний період дорослішання, щоб не отримати додаткових травм і проблем? Ставитися потрібно так, як звичайно ставляться до хворої дитини, - любити ще дужче. А допомогти можна правильною організацію спільного життя.

Було б ідеально уникати місць, що можуть завдати додаткової психотравматизації. Наприклад, якщо й віддавати малюка до садочка, то тільки до обіду, бо саме вкладання спати спричиняє найбільший стрес. За можливості не відмовлятися від спеціалізованих груп, наприклад логопедичної. Там малюків небагато, і дитині буде легше, та й вихователь матиме змогу приділяти більше уваги.

Не боятися змінювати школу, в якій склалося недружнє середовище. Один раз, двічі, тричі - скільки буде потрібно. Не робити з цього трагедії і ставитися спокійно. На жаль, СДУГ не передбачає індивідуального навчання, а домашнє не всі батьки потягнуть, тому тільки так.

Уникати перевантажень. Гіперактивним дітям показані рухові вправи за типом спортивної гімнастики чи танців, але краще - в дошкільному віці. Поєднувати зі шкільним навчанням за слабкої нервової системи буде досить важко.

Репетитори - це добре. Краще звертатися до них у середніх і старших класах, коли нервова система достатньо зміцниться. Не треба боятися, що "двійки" в початковій школі - це на все життя. Навпаки, досвід показує: якщо не опускати рук, отримати гарні оцінки в дев'ятому й одинадцятому класах цілком реально, і гіперактивна дитина, яка мала у п'ятому класі "двійки" з основних предметів, здатна після одинадцятого добре написати ЗНО і вступити до вишу. Бо на розумові здібності СДУГ ніяк не впливає, тож надолужити знання можна у будь-якому віці, коли вдасться підправити здоров'я.

Позитивного висновку не буде. Поки в нашій країні медицина не повернеться обличчям до гіперактивних дітей і не визнає СДУГ насамперед медичною проблемою, батьки і діти так і битимуться з хворобою самотужки, спираючись на свої особисті ресурси. А оскільки ресурси у всіх різні, включаючи знання про проблему, перспективи для кожної конкретної дитини досить туманні. Важко врятуватися, перебуваючи в епіцентрі стихійного лиха. Треба, щоб хтось прийшов на допомогу.