"Від тебе завжди лише клопіт", або чому діти втікають з дому?

Тисячі батьків по всій Україні оббивають пороги психологів, бо не вміють порозумітися з дітьми. Нарікають, що діти не зважають на них, ростуть егоїстами. Коли ж висувають дітям претензії, ризикують почути у відповідь: "Я вас ненавиджу". У разі загострення ситуації діти нерідко втікають з дому.

Про позитивний досвід

Днями запросили на трохи незвичний захід - своєрідний обмін досвідом батьків з прийомних сімей. Присутніх, у тому числі й кваліфікованого психолога, вразила розповідь матері - виховательки дитячого будинку сімейного типу зі Львова пані Катерини, яка взяла на виховання десятьох дітлахів. Різного віку, статі, характерів, темпераментів. Найстаршій дівчині було 18 років, до речі, невдовзі вона вийшла заміж і цього року народила донечку. Наймолодшому Сашкові - чотири.

"Коли рік тому у Львові було створено другий дитячий будинок сімейного типу, я взяла на виховання п'ятьох дітей, було дуже важко. Але згодом побачила, що вони самі виховують одне одного. Тому коли мені запропонували ще стількох, погодилася. Це діти з трьох сімей, які залишилися без батьків. Роботи було багато. Тривалий час моєю єдиною мрією було виспатися. А тим часом потроху привчала до роботи й дітей. Почала зі шкарпеток. Діти, навіть найстарші, не були привчені прати їх щодня. Хоч як я їх переконувала, соромила - не всі слухалися. Зранку всі шкарпетки можна було знайти під ліжком. Звичайно брудними. Тоді я демонстративно почала викладати їх на видноті, а коли це не допомагало, виносила на балкон. Звісно, це не подобалося. Один з хлопців навіть пригрозив мені. Проте я продовжувала гнути свою лінію. Хвалила одних за добрі справи і сварила інших за неохайність, лінощі. І одного разу ця проблема зникла. Та були інші.

Мої вихованці, особливо старші, не привчені до хатньої роботи. Якось вони відмовилися їхати по картоплю в село до моєї мами. Один - через те, що в нього заняття у спортивній секції, інший теж знайшов причину. Добре, подумала, не псуватиму собі нервів. Картоплі вистачило на два дні. А далі готувала каші: сьогодні - пшоняну, завтра - перловку... Отоді один з хлопців і сказав, що згоден поїхати по картоплю. Інші ж такої ініціативи не проявили, і я зробила вигляд, що дуже зайнята. Минув день, і інші хлопці теж почали підходити, просили пробачення за непослух. Добре, кажу, їдьте, привезете п'ять відер картоплі. Яким же було моє здивування, коли вони привезли аж сім. А на додачу - ще й інших овочів. Відтоді поїздки по продукти для них - святе. Старші часто самі їздять на оптовий ринок "Шувар". І дуже тішаться, коли вдається виторгувати дешевше. Можливо, це не педагогічно - посилати дітей самих на ринок, але нехай звикають. У житті згодиться.

Загалом, як і в кожній сім'ї, ростити дітей дуже непросто. Характери у всіх різні. Більшість з них має досвід перебування в державних інтернатах. Буває, що грубіянять, обманюють. Але ж і радість дарують.

Якось прихворіла, - розповідає далі пані Катерина. - Лежу, а вже вставати треба. Та діти, побачивши, що мені погано, вкрили ковдрою, почали заспокоювати, мовляв, самі все зробимо. І справді, того дня все робили без моєї участі. Варили їсти, прали одяг, готували уроки… І на серці раптом стало так добре… У мене справді найкращі діти. І вони мені як рідні".

З'ясуйте причину

Та, на жаль, подібними успіхами можуть похвалитися далеко не всі батьки. Що ж до прийомних сімей, то є випадки, коли всиновлювачі й опікуни відмовляються від дітей. Кажуть, що роблять усе можливе й неможливе, але порозумітися не виходить - діти залишаються байдужими егоїстами.

На думку психологів, причини відхилення можуть бути різні - педагогічні, психологічні або й психіатричні. Найпоширеніша - педагогічна. Неправильне виховання. Розпестили увагою, не привчили до праці. Не зуміли встановити меж. І дитина "сіла" батькам на голову. Коли хлопчик пішов у перший клас, батько не питав його, з ким він дружить, чим займається. А вже коли дитина зростом стала вища за тата, раптом схаменувся.

Батькам часто дуже складно знайти причину: вони або обмежені в знаннях, або встановлюють категоричні правила на кшталт "Мусиш чинити саме так!". У дитини може бути зовсім інший внутрішній світ, інші потреби. І не завжди діти втікають від батьків через те, що їх не люблять. Як розповіла соціальний працівник дитячої колонії, у них є хлопчина, який багато разів втікав з прийомної сім'ї. На запитання "Чому втікаєш, тебе не люблять?" відповів, що люблять і навіть дуже. Але, мовляв, некомфортно там почувається, все якесь чуже, тому й хотів назад в інтернат, "бо там - воля!".

Нарешті ще одна причина "складнощів" дитячого характеру - суто психологічна. Це можуть бути відхилення в запам'ятовуванні, процесах мислення тощо. Інколи дитина може втікати з дому навіть від біологічних батьків - бо за своєю натурою вона мандрівник, постійно хоче нових вражень. Така дитина потребує ширшого кола спілкування і тому має постійно рухатися, займатися спортом, творчістю тощо. При цьому дуже важливо не втомлюватися повторювати, що батьки її люблять, переживають за неї.

За словами фахівців, сьогодні чимало батьків не мають найменшого уявлення про дитяче виховання. Ситуація ускладнюється ще й тим, що вчителів також ніхто не вчив, як працювати зі складними дітьми. Через це українські школи щороку скеровують до дитячих притулків та інтернатів сотні дітей, в яких у характеристиці написано, що вони не хочуть вчитися, поводяться аморально. Насправді ж, часто це елементарні проблеми, просто педагоги не дають собі з ними ради.

"Ми мали у притулку 12-річного хлопця, який тижнями міг десь жити. Міг пройти повз свій будинок і не повернути в той бік голови, навіть коли на порозі стояла його мати. Вона навіть перестала приїжджати до дитячого притулку, бо бачила, що він її не потребує, - розповідає завідувачка львівського дитячого притулку Світлана Гаврилюк. - Хлопець казав, що дуже любить природу, а сам живу змію брав на патик і смажив! Навіть не усвідомлював, що робить. Перед тим як потрапити до дитячого будинку, він десь узяв скриньку і разом з товаришами збирав гроші ніби для АТО. Насправді ж діти витрачали гроші на себе. Їх спіймали, і так вони потрапили до нас. Коли я почала з ним розмовляти, він відповів брудною лайкою, хоча я нічого поганого йому не зробила. Спочатку було враження, що це надзвичайно складна дитина, та коли прийшла його хрещена мама, артистка одного зі львівських театрів, я побачила, як він до неї горнеться, заглядає в очі…

До нас потрапляють діти, які не привчені застеляти ліжко, мити посуд після себе. Або, приміром, мама - вчителька, а дитина через конфлікт у сім'ї пішла з дому, - розповідає Світлана Петрівна. - На запитання, чи має вдома якісь обов'язки, почула: "А навіщо, коли в мене є батьки? Це використання дитячої праці. Мене мама народила, то повинна й порати - і прати, і їсти варити".

Але найчастіше проблеми виникають у сім'ях, де батьки приділяють дітям дуже мало уваги, бо зайняті власними справами, ведуть аморальний спосіб життя, вчиняють насильство над дітьми. Трапляються випадки, коли діти з прийомних та опікунських сімей, не знаходячи порозуміння й підтримки, також утікають з дому.

"Якщо дитина вихована в інтернаті, дитячому притулку або в кризовій сім'ї, де мама нею не опікувалася, багато разів залишала на чужих людей, вона може мати розлад прив'язаності. І коли в 5–10 років така дитина потрапляє в сім'ю прийомних батьків або опікунів, останнім надзвичайно складно встановити довірливі стосунки з таким вихованцем, - розповідає начальник відділу методичного забезпечення соціальної роботи обласного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Наталія Тибура. - Але це можливо, якщо батьки вчаться, шукають підходи до дитини. А головне - підтримують і люблять її. Хоч би що вона накоїла".

Читайте емоції…

Причин для непорозумінь між батьками й дітьми - безліч. Наприклад, дитина пізно прийшла додому - і вже сварка. А вона не відчуває, що в чомусь винна, а тим часом отримає по повній програмі. Так у дитини накопичується незадоволення. В одній зі львівських шкіл дітей запитали, чи часто їм хочеться піти з дому? Результат виявився вбивчим. Ствердно відповіли майже всі учні. І ще й зі знаком оклику. І зовсім не тому, що вони зіпсовані. Адже чомусь в одного вчителя діти вчать предмет, а в іншого - ні. Один предмет називають улюбленим, а інший і знати не хочуть.

Нині школа не виховує, вона - навчає. Закінчили навчання, склали іспити - вільні! А як далі складеться в них життя, чи дадуть собі раду - нікого не цікавить. Нехай життя вчить, якщо не навчили батьки. А батьків хто вчить? На жаль, більшість з них виховують своїх дітей, спираючись переважно на досвід власних батьків. Та цього недостатньо. Багатьох з нас навчали фізики, математики, інших дисциплін, але не вчили, як правильно спілкуватися. Не вчили, як реагувати, якщо нам щось не подобається в наших дітях. "У Біблії записано правила і закони, за якими мусимо виховувати дітей, спілкуватися з ними, реагувати на їхні вчинки, - каже Світлана Гаврилюк. - Досить прочитати притчу: "Ти візьми мене, прийми, і я тебе нагодую, і будеш мати те, про що навіть не мрієш". А що візьми? Правила! Жоден тато не посадить сина за кермо автомобіля, якщо той не знає правил дорожнього руху. А в світ - випускає!". Багато батьків, як, до речі, і вчителів, не знають законів спілкування. Або ж не зважають на них.

"Насамперед, - каже Світлана Гаврилюк, - в дитині треба бачити особистість. Боронь Боже, підняти на неї голос. Побилися двоє дітей. Знаю, хто був ініціатором бійки, знаю, що в таких випадках слід апелювати до почуттів, емоцій. І тоді діти самі розкажуть, через що побилися. Але я чомусь сказала те, що кажуть усі: "Ну, знаєш, у житті всяке буває. Мені також не подобається, що хтось мене ігнорує, не зважає на мою думку". Все! Розмову на цьому можна вважати закінченою. Емоціями дитини було знехтувано, і вона більше не схоче з вами говорити. Але так скажуть 99 відсотків людей.

У євреїв, якщо дитина ненавмисно розбила чашку, мама скаже: "Я дуже тебе люблю, але ти розбив чашку, тато буде засмучений". Тобто говорять не про вчинок, а про свої почуття. Українські ж батьки здебільшого відразу звинувачують: "Ти такий-сякий. Від тебе завжди лише клопіт". Як правило, дитина починає хитрувати, викручуватися. А коли в дорослому житті їй зроблять на роботі зауваження, намагатиметься "перевести стрілки": "Чому ви лише мене бачите, інші що - кращі?". В результаті у колективі намагаються позбутися такого працівника".

Особливі діти

Насамперед, це діти, які мають високий рівень гіперактивності. Вони непосидючі й неуважні. Проте якщо їх правильно заохотити і знайти певні "кнопки" впливу, з ними можна домовитися. Нещодавно до притулку за власним бажанням потрапила 17-річна Соломійка - через сварку зі своїми опікунами. Сама попросилася. Сталося це через проблеми в школі, де вона грубіянила вчителям, заважала проводити заняття. "У школі мені нецікаво", - пояснила свою поведінку. Згодом повідомила, що погарячкувала, що вирішила повернутися додому, де в неї є сестри і брати. По дівчині було видно, що їй бракує простого людського щастя, материнських обіймів.

Окрема група "складних дітей" - це такі, в яких немає "архіву пам'яті". Вони не замислюються, що з ними буде після їхнього вчинку. Це фактично діагноз. Водночас - це люди, які нестандартно мислять. Рафаель, Леонардо да Вінчі, Ейнштейн - з їх числа. Це ми, коли переходимо дорогу, дивимося праворуч, ліворуч, бо звідти може їхати машина. А така дитина - ні. Вона керується імпульсами. Допізна грає у футбол, хоча ще зранку обіцяла, що прийде додому вчасно. І те, що за це вже неодноразово карали, не працює. У таких дітей є проблеми з навчанням - вони не можуть зосередитися. В Україні їх не розуміють. Це все одно, що слона пхати у вікно. Він у нього не влізе. А за кордоном на таких дітей зважають.

Проте якщо є якась кризова ситуація і потрібно швидко знайти нестандартне рішення - вони впораються набагато швидше. Тому часто стають винахідниками. А потім усі дивуватимуться: відкриття ж лежало на поверхні, як ми до цього не додумалися?! А він це зробив. Зробив, бо не мислить схемами, як інші люди. Це ми витягуємо з пам'яті інформацію, аналізуємо її. А вони "архіву пам'яті" не мають.

З такими дітьми українська авторитарна педагогіка працювати не вміє. Цього не передбачено шкільними програмами. Вчитель повинен пояснити учням великий обсяг матеріалу, а діти повинні його засвоїти. Іншого не вимагається. Одне з правил видатного львівського педагога і математика Бориса Орача, який віддав педагогіці
60 років свого життя, говорить: "Коли пояснюєш матеріал, то лише 5% твоєї уваги має бути приділено власне поясненню, а 95% - тому, щоб бачити кожного учня. Кожного! І помітити, хто відволікається і не слухає. Це не питання дисципліни - у мене ніколи не було з нею проблем".

"В Україні вчитель переважно хоче бути авторитарним, йому не подобається, якщо дитина вільнодумна, - каже Світлана Петрівна. - Біда наша, що педагогів добирають не за даром чи покликанням. Тому, якщо дитині трапиться хороший учитель, з неї будуть люди. У притулку я знаходжу спільну мову з усіма дітьми, навіть найскладнішими. Проте через три місяці - саме стільки дітям дозволено перебувати у притулку - вони знову повертаються у своє звичне середовище. А там ті самі батьки, вчителі, друзі, які тягтимуть її назад".

Як вважає Світлана Петрівна, таких дітей можна виправити, але для цього потрібно від трьох до п'яти років регулярних занять із психологом.

Свою думку з цього приводу висловила й психолог Львівського ГО "Центр здоров'я" Марина МАНІВСЬКА:

- Сьогодні в Україні криза з вихованням дітей. Сформувалося суспільство, яке не знає, як їх у містах виховувати. У селах усе простіше. Спочатку дівчинці довіряють підмітати підлогу, потім - мити посуд, потім - готувати їжу. До 18 років дівчина вже все вміє і не цурається будь-якої роботи. Доросла людина. Інша річ - у місті. Десь до восьми дитину навчать, як запалити газ. Далі всі її обов'язки зводяться до навчання в школі. І все! Тут дуже складно виховувати дітей. Крім того, ще в дитинстві вони отримують море різної інформації, часто непотрібної і навіть шкідливої.

Якось почула від матері: "Зірвалась на дитині, бо накипіло". Не накопичуйте! Діти повинні знати, що батьки все бачать і знають. У вихованні дрібниць не буває. Дитина зважає на дії, а не на слова. Сказав щось - зроби! Підсвідомо дитина запам'ятовує кожен ваш крок. Ось картинка з життя. "Мамо, можна купити іграшку?" - "Ні, не можна". - "Ну мамо!" - "Ну добре, бери вже". Після цих слів дитина зробила для себе висновок: мамину думку можна змінити. І що вища тональність ниття, то швидше мама піде на поступки. Поки що - у малому.

Багато дітей удома крадуть гроші. Була свідком, коли дитину з прийомної сім'ї, яка вкрала гроші, відправили назад в інтернат. Цього не розумію: ви ж своїх дітей нікому не віддаєте! Так, це нелегко терпіти. А хіба материнство буває легким?

Найперша потреба будь-якої людини, дитини тим більше, - безпека. Якщо в сім'ї вона не почувається безпечно, втікатиме туди, де, на її думку, краще. Навіть якщо це підвал. Бабусі й дідусі не зрозуміють, про що я кажу. "Ми для нього все зробили, а він такий невдячний". А дитина зрозуміє. Вона не хоче жорстких кордонів, обмежень. Але завжди є можливість повернути дитину додому. Я ніколи не ставлю на комусь хрест.

Перевиховати дитину можна й потрібно. Не лікуються лише патологічні зміни. Насамперед слід з'ясувати причину втечі з дому. Їх може бути кілька. Контроль поведінки, відсутність відповідальності, бажання дитини подорослішати, протест проти чогось тощо. Просто сварити - марно. Часто дитина до цього вже звикла: "Подумаєш, насварили". Альтернативою є безумовна любов і повага до дитини як особистості.