Терапія воєнного синдрому

Здається, зведення новин із війни стають для нас уже чимсь повсякденним. Незмінні запитання: коли все це закінчиться, що буде далі? У людей, котрі побували на війні, відбувається переоцінка цінностей, змінюється генокод душі. Війна - іспит на сміливість, вірність, порядність. Але як пройти цей урок долі? Як уціліти? І що очікує людину в камуфляжі після війни?

…Із майже кількох десятків поранених, привезених із зони АТО в 762-й Білоцерківський військовий госпіталь, поспілкуватися вдалося тільки з кількома. Декого на вихідні відпустили додому. Решта відпочивають, відсипаються. Загалом, тримаються героями. Намагаються навіть жартувати. У вільний від процедур час строчать есемески або захоплені іграшками. Так вони підсвідомо намагаються абстрагуватися від думок про смерть. Більшість після одужання й відпустки, яка їм належить, повернуться назад у зону воєнних дій. Відмовитися не можна: вони не дезертири, та й хлопців своїх не покинуть.

Госпіталь, заснований на самому початку Другої світової війни, таку кількість поранених у "мирний" час приймає вперше. Велика затишна палата. Нові ліжка, виконані під дерево, приховують казенщину. Гілки старого дерева зазирають у вікно. Навіть не віриться, що хлопці - з фронту. Вони ніяк не можуть звикнути до тиші.

- Я після одужання додому поїду, - ділиться своїми планами 37-річний контрактник із Луцька. - За три місяці син мене бачив тільки по телефону. Тепер більше часу проводитиму з родиною. Після всього, що довелося пережити під Зеленопіллям, на життя подивився зовсім інакше. За те, що вижив, дякую Богу.

Його рука лягає на захований під піжамою натільний хрестик.

- …Мої вдома не знають, що я в госпіталі, - каже інший боєць. - Батькові я зізнався по телефону, а мамі не сказав. Не хочу її хвилювати, вона в мене немолода, хворіє. Ось вилікуюся - і поїду до неї. Міцно обійму мою мамулю...

- А я після війни в патологоанатоми піду, - невесело жартує сусід по ліжку Віталій. Про війну говорити не хоче, тільки зізнається, що не може спати - бої сняться. У неповних тридцять він зовсім посивів.

Головне, що потрібно хлопцям у найближчому майбутньому, - психологічна допомога та абсолютна підтримка близьких, упевнені психологи. Механізм так званого воєнного синдрому спрацьовує не відразу, а з часом, причому в найбільш невідповідні моменти - у період сезонних депресій, побутових труднощів, неприємностей на роботі тощо. "Людська психіка має унікальну здатність блокувати пам'ять у моменти глобальних стресів, - розповідає психолог Олександр Костюченко. - Це відбувається з метою самозбереження організму, який так захищає себе від емоційного і психічного виснаження. Втім, у цього захисту є й інший бік: стрес блокується, але з пам'яті не видаляється". Тому деяким фронтовикам так складно адаптуватися в мирному житті. Окремі з них опісля не можуть себе знайти, замикаються, спиваються, стають соціальними ізгоями...

Розлука з близькими, щохвилинні думки про смерть, усвідомлення того, що від твоєї руки загинув хай і ворог, але людина, - всі ці чинники глобально впливають на психіку солдата. І якщо професійний військовий підготовлений морально і фізично, то вчорашній студент, робітник або службовець виявляються зовсім не готовими тримати зброю в руках, а тим більше у когось стріляти.

"На жаль, говорячи про так званий воєнний синдром, не слід відкидати і факт звички воювати, - вважає Олександр Костюченко. - Перебуваючи тривалий час в екстремальних умовах підвищеної небезпеки, бачачи кров, біль, смерть, людина мимоволі звикає до того середовища, в якому перебуває. Початковий жах змінюється загостреним прагненням відновити справедливість - тобто помститися, покарати, відплатити... Після закінчення війни це не минає. І якщо в мирних умовах для виходу накопиченої енергії немає підходящої ситуації, людина стає агресивною. Під гарячу руку можуть потрапити близькі, дружина, діти. Можливо, тому дехто підписує контракт і залишається в армії, усвідомлено їде в гарячі точки.

Піднімає і підтримує бойовий дух бійців відома в Київській області волонтер Ірина Кисельова. Скромна худорлява жителька Білої Церкви, мама двох дітей. Вони з чоловіком Ігорем допомагали пораненим на Інститутській і Грушевського під час снайперських атак у лютому. З перших днів АТО Ірина організувала домашній штаб зі збору коштів та допомоги нашим бійцям. Ініціювала "благодійні ящики" у багатьох торговельних точках Білоцерківського району, організувала благодійний інтернет-аукціон, виручені кошти від якого йдуть на потреби армії.

Нині Ірина співпрацює з багатьма волонтерськими організаціями по всій Україні. У її "бригаді" - рідні, друзі й просто небайдужі люди.

Знають невтомну дівчину-волонтера й на лінії фронту. Медикаменти, рації, прилади нічного бачення, продукти харчування, національна атрибутика - все це збирається великими й малими партіями просто в Кисельових удома, складається в коробки й відправляється в зону АТО. Найцінніше, за словами Іри, - дитячі малюнки та вироби, створені руками маленьких білоцерківців. У кожному з них - шматочок миру, промінь надії.

"Днями упаковували нову партію допомоги солдатам, - розповідає Ірина Кисельова. - Посилки важкі, всі втомилися. Несподівано до мого чоловіка підійшла маленька дівчинка й попросила сірник. Чоловік обурився: які ще сірники дитині, навіщо? Виявилося, вона сплела нашим солдатам браслети-фенечки. І хотіла підпалити кінці мотузочок, щоб ті не розв'язалися... Упакували їх у посилки й відправили нашим на передову. Як розповіли потім, саме ці браслетики, зроблені руками маленької дівчинки, найбільше сподобалися солдатам. Вони стали їхніми оберегами, щоб неушкодженими поверталися додому..."

Війна - серйозне випробування не тільки для тих, хто на передовій, а й для їхніх родин. Моральна та духовна підтримка потрібна і тим, хто чекає повернення свого героя. На думку психолога, найкраща терапія душевного стану людини, котра очікує звісток із війни, - це турбота близьких, колег. "Не треба зосереджуватися на тривожних думках, - вважає Олександр Костюченко. - Не треба панікувати. Робота, догляд за дітьми, домівкою - це не просто відволікає, а й допомагає зберегти духовну гармонію, стабільність у сім'ї. Адже що найважливіше для солдата? Знати, що його чекають удома, що там усе спокійно. А віра воістину здатна творити дива".