Танці на могилі ворога

Ми не завжди контролюємо свої думки та емоції. Свідомо чи ні, можемо бажати смерті іншій людині. Але не просто людині, а ворогу й кривдникові. Чому горе одних викликає неприховану радість інших? Де межа між "добром" і "злом", і чи можна виправдати побажання смерті?

Компенсація болю і гніву

- Як відомо, явне побажання смерті відрізняється від намірів її організувати - скоїти вбивство, - каже психолог Олена Іваницька. - Зазвичай "довести справу до логічного завершення" під силу далеко не кожному, і це чудово. Інакше б люди знищили одне одного. Але й сама думка про смерть, хай навіть "ворога", має деструктивний характер, негативно позначаючись на психіці. Людина днями, роками сидить і чекає відплати - сусідові, тещі, депутатові. І якщо вона не приходить, а "ворог" живе, насолоджуючись життям, - ненависть посилюється, настає роздратування, злість, яка може вилитися в серйозніші захворювання.

Новина про те, що Путін нібито помер, миттю облетіла інформаційний простір і викликала справжнє торжество. Всі затаївши подих вичікували - тільки б виявилося правдою. Народ миттю підхопив, що "ПТН" не "ПНХ", а вже "ЗДХ", забувши і про економічні проблеми в країні, і про шокове підвищення цін на комуналку. Неначе ця смерть вирішила б усі наші проблеми. Те саме стосується серії гучних смертей осіб, причетних до політики. З "лайків" і коментарів під постом, у якому розповідається про загибель публічної людини, можна судити, наскільки її любили і поважали або ненавиділи.

- У смерті як у фізичному зникненні ворога людина бачить не тільки заслужену відплату, а й вибавлення від того зла, тих проблем, із якими конкретна особа пов'язана, - пояснює Олена Іваницька. - Ім'я конкретного політика прямо чи опосередковано пов'язане з кризою і війною, а отже - масовою загибеллю людей. Тому радість від його можливої кончини цілком можна пояснити.

- Смерть - це заборонена, "складна", табуйована тема, - продовжує тему психолог Світлана Ройз. - Тема, пов'язана зі страхом і болем. І зі знеціненням. Життя - найбільша цінність. Ми знецінюємо чуже життя, коли до доходимо межі свого страху та болю і/або… коли впритул наближаємося до питання - "чим і навіщо я живу?" Фраза Раневської - "в одних людях живе Бог, в інших - диявол, у третіх - тільки глисти" - особливо актуальна для кризових, межових, травматичних епох. Реакція на "кризову" інформацію оголює наші власні травми і притлумлені емоції. Вона виводить на поверхню нашого внутрішнього Бога, диявола і "глистів". Ми живемо в часи, коли всі відчули ілюзорність безпеки - тілесної, емоційної, ментальної. Ми всі зіштовхнулися з тим, що неможливо спрогнозувати й проконтролювати майбутнє. Зворотний бік тривоги - гіперконтроль. Зворотний бік страху - гнів. Зворотний бік страху перед важливою персоною - знецінення, висміювання. Зворотний бік гіперчутливості - цинізм. Витіснена тілесна агресія, неможливість щось змінити, відкрито виявити гнів (як і страх) перетворюється на агресію "ментальну", на агресію "побажань". У ній багато від страху за своє життя та життя своїх дітей. Багато від власної безпорадності, безсилля. І багато від бажання компенсації своїх тривоги та болю. Прямо нам ні в кого просити й вимагати компенсації, цей гнів переноситься на кожного, хто асоціюється із заподіянням болю. Тригером такої реакції може бути прізвище, зовнішність, посада, національність. Важливо, що ті, хто перебуває зараз у діяльній позиції - реальній роботі, допомозі, хто проявляється активно, реагують на все більш зріло й усвідомлено.

За покликом предків

Традиції бажати смерті ворогові й радіти її факту сягають корінням у доісторичні часи. З приводу перемоги влаштовувалися святкування. Часто традиції "вимагали" не тільки "танців на кістках", а й відтинання, вирізання й навіть поїдання життєво важливих органів противника - голови, очей, серця… Мовляв, спожив у їжу серце ворога - маєш його міць. У багатьох народів ця вікова традиція зберігалася до кінця XIX ст., початку науково-технічної революції, що принесла людству як засоби зв'язку, так і переосмислення буття та забобонів.

У своїй роботі "Ми і смерть" Зиґмунд Фрейд пише: "Ми визнаємо смерть чужинців і ворогів і бажаємо їм смерті, як первісна людина. Різниця лише в тому, що ми не насправді насилаємо на них смерть, а тільки думаємо про це й бажаємо цього. Але коли ви погодитеся з існуванням цієї так званої психічної реальності, ви зможете сказати: "У нашому несвідомому всі ми й донині - банда вбивць. У таємних наших думках ми усуваємо всіх, хто стоїть у нас на шляху, всіх, хто нас засмучує або кривдить. Побажання "Дідько б його забрав!", яке, як безневинний вигук, так часто крутиться в нас на язиці, по суті означає: "Смерть би його забрала!" - і наше несвідоме вкладає в нього потужний і серйозний зміст. Наше несвідоме карає смертю навіть за дрібниці; як прадавнє афінське законодавство Дракона, воно визнає смерть як єдину міру покарання злочинця… Добре ще, що всі ці люті побажання не наділені ніякою силою. Інакше рід людській уже б давно припинився, і не вцілів би ніхто - ні найкращі й наймудріші чоловіків, ні найпрекрасніші й найчарівніші з жінок. Ні, не будемо плекати ілюзій із цього приводу, ми все ті ж убивці, якими були наші предки у первісні часи".

Якщо розглядати побажання смерті людині з погляду релігії, то це великий гріх, навіть коли об'єкт побажання - ворог, упевнені представники церкви. Вважається, що все це спровоковано не свідомістю людини, а бісами, які блукають довкола неї, навіюючи хитрістю й підступністю неправильні думки та лихі побажання. Позбавляти життя може лише сила, що дала його, тобто Бог. З іншого боку, релігія в окремих випадках лояльна стосовно смертної кари, скажімо, злочинця - маніяка, вбивці. Такий вид каральних дій, звісно, вважається суспільним видом зла, але припустимим у виняткових випадках. Зокрема тоді, коли вбивство є єдиною справедливістю. Наприклад, на війні…

У реакції середньовічного натовпу, який радісно, з відвертим хвилюванням споглядає четвертування, обезголовлення або повішення, наче на шоу, відчуваються одночасно і жах, і радість, і цікавість. Чому?

- Смерть і все містичне, незрозуміле, що пов'язане з нею, завжди привертало увагу людини, - пояснює Олена Іваницька. - Це, швидше, підсвідоме, ніж усвідомлене, адже ніхто досі так і не знає, а як "там". Що відбувається з душею "після" - все ж таки "у рай" чи "в пекло"? Спостерігаючи за публічною стратою, середньовічний обиватель очікував якихось подій, дій після умертвіння, - чи вилетить "злий дух", чи підніметься "відьма" вгору, чи прогримить грім небесний? Очікування, з одного боку, посилювалися настроями, сформованими законодавчим органом (це - злочинець, і він заслуговує смерті). З іншого боку - поведінкою самого натовпу, народної маси, смисл якої зводиться до правила "бути як усі". Саме цей "табунний інстинкт" ми спостерігаємо, аналізуючи деякі реакції користувачів у соціальних мережах, що будуються на оцінці події, поведінки, особистості. До речі, інстинкт, яким легко маніпулювати…