"Пускати коріння крізь камінь — немає більше сил". Долі переселенців

Науковці й соціологи виділяють три групи вимушених переселенців з Криму і Cходу України: люди, які збираються повернутися на місця попереднього проживання, щойно нормалізується ситуація; люди, які з часом виїдуть на Захід; люди, які в різний час виїхали з Західної України, а тепер повернулися додому. Та це лише теоретична схема. У реальному житті все набагато складніше.

Показовим є приклад сім'ї викладачки української мови з Донецька Наталі Кантаровської.

Вона - уродженка Росії (Ростовська обл.). "Взагалі-то, школу я закінчила у Дружківці. Уся сім'я була російськомовна, - розповідає Наталя. - Українську філологію обрала завдяки своїй учительці, яка зробила з мене патріотку в досить ніжному віці. Закінчивши університет, працювала за спеціальністю. Мій чоловік - родом зі Стрийського району Львівської області. Познайомилася під час навчання в Донецькому університеті. Тоді була мода: молодь зі східних регіонів їхала здобувати освіту на Захід України і навпаки. У Донецьку мали хорошу роботу, все складалося непогано. І коли з початком бойових дій вирішили виїхати до Львова, всі мотиви в нас переплелися: чоловік їхав додому, 15-річна донька хотіла навчатися у Львівському фізико-математичному ліцеї, одному з найсильніших в Україні, а я - бо так склалися обставини".

Її подруга по нещастю, теж педагог, Ельвіра Пивовар до Львова так само приїхала з Донецька. У неї двоє дітей. Старша, 27-річна Еліна, - інвалід з дитинства. Молодша, Суламіта, - майбутня "велика піаністка". Вдома навчалася у школі для обдарованих дітей при консерваторії. Вибираючи місце майбутнього проживання, жінка також зважала на інтереси своїх дітей.

"Ми виїхали одними з перших, - розповідає пані Ельвіра. - Проїхали одинадцять областей. У кожній області жили по кілька днів. Можна сказати, діти вивчили географію України. Довго вагалися: не знали, чи варто їхати до Львова. Думали, в Україні пройдуть президентські вибори, питання буде вирішено, і ми повернемося додому. Не склалося". Нині вона вже не пов'язує своєї долі з Донецьком. Хоча каже, що там їм було добре. Висока заробітна плата, комфортне середовище. Як, до речі, і в більшості вимушених переселенців.

"У вас там була "совдепія"

У молоді поки що все складається по-різному. Донька Наталі Катерина таки вступила до фізико-математичного ліцею, у неї все гаразд. До Донецька повертатися не хоче. Каже, немає до кого. З колишніми друзями, які залишилися в Донецьку, майже не спілкується. Дехто з юних "патріотів молодої республіки" навіть записав її до "чорного списку" в соціальній мережі. Тут, у Львові, у неї нові друзі, нові захоплення, цікаве навчання, можливості для розвитку.

Складніше з адаптацією у доньок Ельвіри. Молодша, яка з п'яти років займається музикою, навчається в одній з престижних львівських музичних шкіл. Хоча й не відразу, їй усе ж таки вдалося порозумітися з однокласниками.

"Був конфлікт, через який донька дуже переживала, - розповідає пані Ельвіра. - Гадаю, через те, що вона, як і я, - "люди з XVIII століття". Крім того, Суламіта у нас - "композитор". У школі в Донецьку були суворі порядки: білий верх, чорний низ. Коли ж приїхали сюди, їй сказали, що "у вас там була "совдепія", а тут можна ходити в джинсах". Однолітки їй закидають консервативні погляди на життя. Хоча які там іще погляди у 12-річної дівчини. Донька дуже талановита і вразлива. Їй набагато важче, ніж дорослим. Спочатку ми ходили до психолога, до вчителів… Зрештою, перевелися в інший клас. Дехто з педагогів поставився до нашої проблеми як до зайвого клопоту".

27-річна Еліна "завоювання" Львова почала з вивчення основ бізнесу. Про Донецьк згадує неохоче. На розмову погодилася лише за умови, що в ній не буде політики.

"Того Донецька більше немає"

"У мене в голові не вкладається, що того міста більше немає, - каже Еліна. - Раніше наше місто називали діловою столицею України. Дуже гарне місто. Ніхто не міг подумати, що таке станеться. Я розумію, що нормального життя там іще довго не буде. Повернутися туди ніби й можна, але куди?

У Львові намагаюся продовжити те, чим займалася протягом останніх шести років, - пишу статті для різних сайтів. В основному це реклама товарів і послуг. Надалі хотіла б відкрити власну студію для просування різних сайтів у пошукових системах. З цією метою взяла участь у проекті "Новий відлік", який спільно організували Міжнародний фонд "Відродження" й ГО "Клуб ділових людей". За результатами навчання отримала грант. Тепер маю новий комп'ютер. Що ж до інших перспектив, то після подій у Донецьку боюся будувати якісь плани. Мала їх багато, а що з того вийшло?"

Ще категоричніша щодо можливого повернення до Донецька голова ГО "Громадський рух переселенців Донбасу" Надія Нещаденко. "Це все одно, що повернутися у 1937 рік, - каже вона. - Крім людей з автоматами, є ще мешканці, як вибрали "ту" сторону. У мене родичі, друзі - всі на "тій" стороні. Про що мені з ними розмовляти, коли вони підтримують сепаратистів?"

Надії 51 рік. За національністю - росіянка родом з Калузької області. До травня 2014-го працювала майстром ЖЕКу в Донецьку.

"Після травневих подій почалося розділення людей на своїх і чужих. З не своїми стало неможливо розмовляти, - журиться Надія. - Якось на ринку необережно висловилась про події в Донецьку, то мене обізвали бандерівкою і мало не побили. Після цього разом з чоловіком виїхали з Донецька. У Львові раніше ніколи не були, родичів не маємо. Але вирішили, що поїдемо в місто, де люди є патріотами своєї держави".

Про своє рішення ніхто з переселенців не шкодує. Так, у Донецьку в кожного з них є улюблені місця, але їх не менше й у Львові. Крім того, тут уже чимало людей зі Сходу України, тому й спілкування не бракує.

"У Донецьку в мене залишилося найдорожче - сімейні фотографії, - розповідає Наталя Кантаровська. - Хотіла б забрати свої речі, владнати питання з нерухомістю. Впевнена, що зможу це зробити. Але як поладнати з людьми? Вони вважають, що Донецьк - це їхня земля, незалежно від того, Україна там чи Росія. У них атрофувалося відчуття страху. У мене є знайома, котра каже: "Подумаєш, десь щось вибухнуло. Усі ж бомби на мене не впадуть".

Що таке бути під обстрілами, Наталя знає не з чужих розповідей. Через два місяці після початку воєнних дій повернулася до Донецька по теплі речі. Був вересень 2014-го. "Якраз оголосили перемир'я, а ми потрапляємо під обстріл, - розповідає. - За цей час загинуло більше людей, ніж за попередні два місяці. Люди гинули просто на вулиці, бо спочатку не розуміли, що відбувається. Думали, це тимчасово. Хтось просто поїхав на море: мовляв, нехай діти покупаються, а за кілька днів чи тижнів, коли повернемося, усе закінчиться".

Як вважає Наталя, в Донецьку в неї залишилося все її життя, хоча їй лише сорок. Люди, які не виїхали, дуже змінилися. Нинішнє коло друзів склалося з тих, хто опинився по український бік кордону. У кожного з переселенців удома була своя зона комфорту: житло, непогана робота. А тут усе треба починати з нуля. Займаються переважно підприємництвом. Вони розуміють, що подальше своє життя їм доведеться будувати без цього міста.

"...Львів також інший"

"У Львові вперше побувала 1992 року, коли вчилася в школі, - згадує Наталя. - Тоді до Львова з Донецька ми приїхали спеціальним "Поїздом дружби". Нас оселили в селі Труханів Сколівського району на Львівщині. Карпатські краєвиди вразили. Поруч - скелі Довбуша. Мешкали в сім'ях. Нас дуже радо зустріли. Вперше познайомилася з місцевими традиціями, звичаями. Про жодне протистояння між Сходом і Заходом України тоді не було й мови. Люди добре спілкувалися, їх нічого не роз'єднувало. Багато років я жила з розумінням єдності українського народу. Саме тому після початку війни ми вирішили їхати до Львова.

На роботі часто чула: "Там же бандерівці! Як ти там житимеш?" А я відповідала: "Та ви поїдьте подивіться, нічого поганого там немає". Приїжджаю і чую: "Ці переселенці такі дикі". До того ж ніхто не вітається, не підмете за собою. Ніби дрібниці, але у багатоквартирному будинку, де я живу, мешканці поводяться не як європейці. Можуть викинути сміття з вікна. Кожен ранок на роботі починаю з того, що змітаю недопалки з ґанку. І де та європейська культура, якої я так прагнула?

Тепер бачу, що Львів також багато в чому змінився, тут теж багато що втрачено, він дуже різний. Це помічаєш, коли їдеш громадським транспортом, чуєш, як розмовляє молодь. Мені не хотілося б, щоб моя донька так спілкувалася. Це ніби удар під дих. І при цьому переселенцям закидають неповагу до української мови.

Ми часто ходимо в театр, буваємо в музеях, шукаємо культуру вищого ґатунку. Шкода, але заради туристів Львів перетворили на суцільний перформанс. Приємно було зустріти в Моршині жінку, зачаровану львівським дощем. Вона вважає, що він пахне... бруківкою. Скажу чесно, коли я приїжджала сюди до свого майбутнього чоловіка в
1990-х, Львів мені подобався більше".

На думку Ельвіри, переселенців у Львові тримає робота. На її переконання, майже всі вони тут - тимчасово. Як тільки діти підростуть і випаде найменша можливість, вони не роздумуватимуть - виїдуть. Куди? Туди, де зможуть почуватися вільно, зможуть реалізувати себе. Є люди, які рахують дні, коли зможуть повернутися додому. Навіть маючи кошти, вони не поспішають купувати нерухомість, здебільшого орендують. Бо не відчувають, що тут залишаться. Радіють тому малому, що в них є, і сподіваються на краще. А вкоренитися тут - такої мети немає.

"Ми можемо опинитися на вулиці"

Утім, є серед переселенців зі Сходу країни немало й таких, хто хотів би оселитися тут назавжди, але... "Але ж ми тут уже майже два роки без житла, і нам нічого не світить, ми можемо опинитися на вулиці, - каже пані Надія. - Переважна частина з понад 10 тисяч переселенців зі Сходу України і Криму, які проживають на Львівщині, - звичайні люди. Орендують у Львові житло, яке чимдалі дорожчає. Багато хто просто не має за що жити". І як їм бути далі? Єдина допомога, яку виділяє держава, це 884 грн на дітей. Тим часом заощадження давно закінчилися, а хорошу роботу, щоб мати змогу оплатити проживання, у Львові знайти важко.

"Щоб на перші місяці винайняти житло, ми позичили гроші, - каже Наталя. - Чоловік, людина з вищою освітою, влаштувався комірником на приватній фірмі. Все, що мені пропонували, - роботу в дитячому садочку на 1600 грн. А за дипломом я викладач української мови і літератури. У мене вища категорія і 18 років досвіду роботи в коледжі. Але не маю дошкільної освіти. Для дитячого садочка це показник, за яким я не можу навіть атестуватися і отримувати зарплату відповідно до свого статусу. Садочку мої знання і навички не потрібні".

Наталя, як і багато хто з вимушених переселенців у Львові, вирішила разом з Ельвірою зайнятися бізнесом. Жінки кажуть, що не мали іншого виходу. Вижити на заробітну плату 2–3 тис. грн у Львові неможливо. Бо лише за квартиру платять 3,5 тис. грн. А ще ж комунальні послуги! Тому нещодавно відкрили репетиторський центр "Погляд у майбутнє". За словами пані Наталі, вони хочуть створити якусь противагу зашореній державній системі освіти. "Як незалежні вчителі, ми не працюємо на оцінку, працюємо на результат. Не беремо хабарів під приводом "допомогти на державній підсумковій атестації" або "поліпшити атестат". Ми чесно відпрацьовуємо кожну годину".

Проте мої співрозмовниці не відчувають, що в Україні вони комусь потрібні. "Ми не збираємося сидіти на шиї в держави, але й у такому становищі опинилися не з власної волі. Держава не тільки сама мало що робить для вимушених переселенців, - переконана пані Надія, - а й відбирає те, що їм виділяють інші країни. Минулого року ЄС виділив для переселенців зі Сходу країни 18 млн євро. Держава гроші отримала, - про це заявив міністр соціальної політики Павло Розенко, - і... віддала їх комунальним службам на ремонт шкіл і дитячих садочків. Це були наші гроші. Але влада розпорядилася по-іншому.

Після війни у Грузії 2008 року президент Саакашвілі збудував для біженців цілі селища і вручив ключі від готових помешкань. Навіть для біженців з Сирії Німеччина виділила гуртожитки. Чому ж уряд України нічого не робить для своїх громадян? Якщо не готове житло, то дайте нам хоча б безвідсоткові кредити на тривалий термін".

Багато хто з переселенців ще сподівається, що держава, заради якої вони залишили все, не відвернеться від них. А взагалі - уже готові до всього.

"Треба їхати? Будемо їхати! Пускати коріння крізь камінь немає більше сил, - ділиться наболілим Наталя. - Після того, що з нами зробили, ні за що не хочеться чіплятися. Коли тобі відірвали коріння, мабуть, легше бути мобільним. Зараз у Львові мене тримає дитина. Їй тут подобається. У неї тут друзі, спілкування, гарна школа. Але ж треба з чогось жити!

Одна місцева жінка назвала мене мудрою людиною, героєм, що я зважилася на переїзд. Не впевнена, що це мудро - приїхати на порожнє місце без нічого і розпочати життя заново. Це, скоріше, пошук виходу з безвиході. Це забрало в мене багато життєвих і моральних сил. Зате отримала добрий імунітет на все життя. Тепер ми набагато кращі, ніж були до цього, - сильніші й мудріші… І все, через що нам випало пройти, було нашим випробуванням".

...

Наразі всі здобутки переселенців на Львівщині - можлива реалізація невеликого проекту на 22 будинки. Земельну ділянку під забудову якимось дивом випросили в голови сільради одного з сіл неподалік Львова. Та до будівництва ще далеко, тому не називатиму адреси цього майбутнього селища для переселенців. Шкода, що не вдалося знайти більше прикладів людського ставлення до людей, які повірили у свою державу, з боку місцевої влади. І особливо - на її найвищих щаблях.