Психолог Олена Хоріна: "Все людське життя — це боротьба за емоційні "погладжування"

Наша особистісна наповненість здається нам безмежною, але насправді має межі - й це на щастя, бо вони не дозволяють нам втратити наші емоційні береги. А якщо ви у власних очах - вулкан, і все ваше самовираження вивергається через верх, аби затопити все навколо, замисліться про своє місце в людському життєвому просторі - адже схоже, що оточення просто затискує вашу "посудину" з боків...

Часто дорослі люди бувають емоційно "недоживленими" - емоційна безграмотність батьків, партнерів і всього оточення все життя вимагають у них душу в обмін за стандартний "спокій" або "порядок", коли вже не допомагають, то хоча б не заважали...

Звучить недобропристойно для середовища стриманих, але природною реакцією на порушення наших особистісних меж, причому з самого дитинства, є злість. Сама по собі злість неконструктивна. Конструктивно ж - вибирати людей, які дають нам визнання, і вдосконалюватися, аби утримувати їхній інтерес до себе. Адже особистісний розвиток неможливий без розвитку стосунків з людьми, а живий і здоровий обмін емоціями так само важливий, як і обмін знаннями.

Як зберегти і розвинути свою особистість, як зробити змістовним спілкування з оточенням, як вивчити себе й ті соціальні ролі вкупі з его-змістами, які ми з себе виймаємо, часом виявляючи непередбачені реакції для самих себе в різних ситуаціях, - про це розмова з психологом.

Моя співрозмовниця - психолог, член Української асоціації транзактного аналізу Олена Хоріна.

Транзактний аналіз: прийняття рішень,
що змінюють життя

- Ерік Берн, творець транзактного аналізу - одного з напрямів психотерапії, говорив, що будь-яку складну ідею психотерапевт має вміти висловити словами шестирічної дитини. Створюючи транзактний аналіз, Берн хотів запропонувати людям можливість досить швидко й ефективно приймати рішення для того, щоб поліпшити своє життя. Метод вийшов зрозумілий, інструментальний і контрактний. Це означає, що в основі будь-якої роботи з людиною лежить домовленість, зрозуміла й прийнятна для обох сторін: кожному ясно, заради досягнення якої мети і якими способами проводитиметься робота, як вона оцінюватиметься, на основі яких критеріїв, хто за що відповідає, і за якими ознаками кожен знатиме, що результату досягнуто. Все, що відбувається, психотерапевт погоджує, він щось робить, якщо дістав згоду клієнта. На основі такої домовленості кожен охочий може навчитися грамотно домовлятися з іншими людьми, якщо захоче.

Будь-який термін транзактного аналізу можна зобразити у вигляді малюнка або схеми. Таке схематичне зображення терміна транзактного аналізу дозволяє кожній дорослій людині зрозуміти суть її життєвої складності й побачити, що треба відкоригувати у своїх думках, почуттях і поведінці, у стосунках із людьми, аби поліпшити своє життя. Сьогодні ми розмовлятимемо про транзактний аналіз мовою шестирічної дитини. Говоритимемо про такі поняття, як структура особистості в транзактному аналізі, транзакції, емоційна грамотність і емоційний рекет.

Структура особистості за Еріком Берном може бути показана у вигляді сніговика з трьома однаковими за розміром кружечками, як на малюнку.

Б - его-стан "Батько", а саме: набір думок, почуттів і поведінки, які сформувалися в людини під впливом батьків або інших авторитетних людей. Це можуть бути дідусі й бабусі, вчитель, наставник, тренер, сусідка, лікар і навіть герой фільму або казки. Девіз его-стану "Батько" - повинен або повинна. Цей его-стан відбиває принципи, цінності, мораль, етику і норми - "що таке добре й що таке погано" - у розумінні конкретної людини.

Д - це "Дорослий", а саме: набір думок, почуттів і поведінки, якими людина реагує на актуальну ситуацію "тут і зараз". Его-стан "Дорослого" допомагає аналізувати, зіставляти, співвідносити різні варіанти рішень, вибирати і приймати з них ефективні, складати плани, створювати стратегії та їх грамотно реалізовувати. Його девіз - можу. "Можу бути ефективним (-ою)", якщо захочу!

Ди - его-стан "Дитина. Це також набір думок, почуттів і поведінки, сформованих у людини, коли вона була дитиною. Вся енергія життя живе саме в цьому его-стані. Девіз "Дитини" - хочу! "Хочу оце й отак!".

Ерік Берн працював психіатром в армії, проводив огляд військових. Він побачив, що людина, яка сидить перед ним, за кілька хвилин може проявляти себе з різних станів: то бентежиться, як дитина, то міркує, як батько, то веде аргументовану розмову, як дорослий. Так виникла ідея, що людям властиво реагувати на людей або на ситуації з різних его-станів. Причому люди цього не усвідомлюють. Якщо людина розуміє, що тепер реагує на ситуацію зі стану скривдженої дитини, у неї є можливість усвідомлено повернутися в дорослий его-стан, адекватно відреагувати на ситуацію, прийнявши ефективне рішення. Транзактний аналіз виходить із того, що людина може докладати усвідомлених зусиль для того, щоб повертати себе "у Дорослого", якщо хоче бути самостійною й ефективною. Берн бачив, що це шлях змінити життя.

Цікаві історії можна спостерігати, коли люди спілкуються з різних его-станів, не помічаючи цього. Здається, що вони розмовляють різними мовами і чують тільки себе, а до другого й діла жодного немає. Наприклад, коли батька викликають до школи, щоб розповісти про те, як погано вчиться й поводиться дитина. Начебто відбувається зустріч двох дорослих людей: завуча і батька, а насправді на психологічному рівні це може бути зустріч двох Батьків, які розповідають один одному істини про виховання дітей, або зустріч Батька й Дитини, де один вичитує іншого, а той мовчки киває, а потім, вийшовши за ворота школи, злиться й лається. І рідко - це зустріч двох Дорослих, які конструктивно шукають способи допомогти дитині.

Метод дістав назву транзактного аналізу, оскільки транзакції - це мовні послання, якими ми обмінюємося, а транзактний аналіз - це аналіз змісту переданих нами послань. Транзакції бувають різними. Зокрема приховані транзакції несуть у собі приховані непромовлені змісти, через нерозуміння яких потім виникає з'ясування стосунків. Це має такий вигляд: людина подумала одне, сказала інше, а зробила третє. А її співрозмовник очікував, що це буде те, що сказано... Перший же очікував, що співрозмовник здогадається й у відповідь зробить те, про що не домовлялися. У результаті - "ігри, в які грають люди", так називається найпопулярніша книжка Еріка Берна. Психологічні ігри - це велика тема для обговорення, вона може бути предметом окремої статті.

Якщо розглядати взаємини людей у парі, то партнерів можна зобразити символічно як сніговика - з Батька, Дорослого й Дитини - і побачити взаємодію між ними. За ідеєю, варто налагодити стосунки на всіх трьох рівнях - на батьківському, дорослому й дитячому. А не очікувати, що якось саме налагодиться. Наприклад, комплементарний шлюб (де, приміром, дружині потрібна батьківська постать, і вона намагається знайти в чоловіка батьківську турботу і захист) - це шлюб, у якому один із партнерів компенсує іншому дефіцит ранніх стадій розвитку. Приміром, у цій ситуації чоловік компенсує дружині брак батьківського прийняття й визнання, що утворився в неї у дитинстві. Це стосунки за типом "Батько - Дитина". І не дивно, що чоловік, втомившись бути "батьком", знаходить собі галявини для вільного гарцювання, де почувається "Дитиною". Суть складності комплементарних шлюбів у тому, що "татусі" не сплять із "дівчатками", а "мами" - з "хлопчиками", і рано чи пізно в таких шлюбах виникають проблеми сексуального змісту.

Є партнерські шлюби, що існують на рівні "Дорослий - Дорослий", де кожен із партнерів - самодостатня людина, яка розуміє, що вона може почуватися і як Дитина, і як Батько, і як Дорослий, - і при цьому люди домовляються, найчастіше обговорюючи всі нюанси спільного проживання з правами, обов'язками й "штрафними санкціями" і закріплюючи це в шлюбному контракті.

Є варіанти стосунків, коли люди застрягають на першій їх фазі - в "цукерково-букетному" періоді. По суті, це стосунки партнерів за типом "Дитина - Дитина" - там уся енергія життя, енергія сексу живе в дитячому его-стані, і поки "дітям" цікаво гратися, вони будуть разом, але щойно почнуться зобов'язання з рівня Дорослого або Батька, ці стосунки можуть дати тріщину. Хтось захоче вирости, а хтось залишитися "Дитиною".

Виявлення дефіциту раннього розвитку і його задоволення - це завдання психотерапії, з такими завданнями працюють професіонали, а не аматори. А люди, не маючи уявлення, несвідомо шукають "терапію стосунками" і часто обирають такого чоловіка або дружину, які на 100% не можуть дати їм бажаного. Надій багато, так само як і розчарувань. Чесніше і дешевше звернутися до психотерапевта, а не очікувати від партнера дива. Адже такі очікування інша людина відчуває як важкий тягар, як нездійсненне завдання, як відповідальність за щастя іншого. Перебуваючи в Дорослому его-стані, кожен приймає на себе відповідальність за те, щоб уміти себе забезпечити, бути здоровим, здатним створювати стосунки, а не очікувати цього від інших. Це вже тема життєвих сценаріїв, які ретельно досліджують і проробляють транзактні аналітики. Можна сказати, що "теорія особистості в транзактному аналізі" і "сценарій життя" - це два потужних внески колег у розвиток психотерапії загалом.

Кордони особистості - на замку, але вона відкрита для визнання

- Емоційна безграмотність із боку оточення, напевно, супроводжуватиме нас від народження й до смерті...

- Ідею про емоційну грамотність увів у психологічну науку Клод Стайнер - учень Еріка Берна. І сміх і гріх, але в нашій культурі заведено, що одна незнайома людина підходить на вулиці до іншої і починає щось їй розповідати. Однак тут відсутній момент, що ти - окрема людина й можеш не хотіти спілкуватися. Якщо людина приходить до когось додому, вона може завчасно попередити або ж звалитися як сніг на голову, але так чи інакше вона не проходить крізь двері, як у казках. Якщо ж особистість уявити будинком, люди часто ломляться до нас у душу, зносячи вхідні двері.

У психології це називається порушенням кордонів. У того, до кого вломилися в його душу, виникає багато почуттів, зокрема злість - це природне почуття, яким люди реагують на порушення кордонів.

У Клода Стайнера є досить відомий тренінг емоційної грамотності. Збирається на дводенний марафон група людей, і приймаються певні правила. Що роблять люди, збираючись гуртом? Вони починають про щось говорити, висловлювати свої почуття. Або давати одне одному якісь емоційні "погладжування" ("погладжуванням" у транзактному аналізі називається одиниця визнання), або просити "погладжувань", або нав'язувати їх, якщо другий не хоче й навіть пручається. У тренінгу є правило: людина, котра адресує "погладжування" іншій, має її про це спитати, а та, кому це послання адресовано, вправі відмовитися, і ніхто не має права нав'язати їй якісь знаки уваги. І Клод Стайнер утримує групу від осуду позиції людини, яка не приймає "погладжувань".

У Стайнера є таке поняття, як "економія "погладжувань", ця тема містить п'ять основних пунктів. У нашій культурі не заведено давати "погладжування" самому собі, і цьому моменту відповідає стереотип: "не хвали себе сам - нехай тебе люди похвалять". Не давай визнання самому собі ні за те, що робиш щось добре, ні за те, що ти просто цінний тим, що живеш у цьому світі... Клод Стайнер говорив: "Давайте "погладжування" самим собі - це ваш спосіб бути окремими, не залежати від визнання і прийняття іншими людьми, це спосіб внутрішньої автономії людини".

Іноді дозвіл психотерапевтом клієнтові давати собі "погладжування" те саме, що відкриття Колумбом Америки...

До речі, "погладжування" бувають різні. Безумовні позитивні - це визнання "за існування" (переважно в дитинстві з боку батьків). Розрізняють позитивні "погладжування" - за зроблене і позитивні "погладжування" - за зроблене добре, і ця послідовність відповідає етапам розвитку людини: спочатку дитина з'являється на світ і вона просто живе, потім вона вчиться пізнавати світ і далі може активно й різноманітно навчатися робити щось добре. Батьки-перфекціоністи схильні пропускати "погладжування" дітям за існування й за зроблене, а відразу жадають від них "зробленого добре", і діти розгублюються, їхнє бажання рухатися далі знецінюють спочатку батьки, потім самі діти - так порушується послідовність природного розвитку.

- А наскільки визнання важливе для дорослих людей?

- Визнання важливе для будь-якої людини. По суті, все те, що відбувається у світі, - це боротьба за емоційні "погладжування".

- Щось є глибоко несправедливе в тому, що навіть родичі найчастіше не цінують твою екзистенцію, а цінують те, що "ти працюєш". А завтра, не дай Боже, роботу втрачено, і ти впав у їхніх очах до повного соціального нуля... І це свідчить, скоріше, про лунку порожнечу в родинних відносинах.

- Знецінювання - це одна з великих тем у транзактному аналізі. Ми потребуємо безумовного прийняття (воно задовольняється батьками, близькими друзями або шлюбними партнерами). Припустімо, коли одна близька людина каже другій: "Я стомився і хочу відпочити", а ця друга відгукується: "Ні-ні, це мене не цікавить, ти йди картоплю почисть або щось інше зроби", - по суті, відбувається знецінювання потреби в безумовному прийнятті людини, яка зізнались, що стомилася. Їй кажуть: "Твоя цінність для мене тільки в тому, що ти робиш те й оте. І відпочивати тобі взагалі не передбачено".

- Якісь "очужілі люди"...

- Тут той, у кого є потреба в безумовному прийнятті, або не усвідомлює її й не може її обстоювати, або не навчився вибирати людей, які приймають цю потребу. І ця елементарна грамота потрібна для того, щоб: а) добре розуміти свої бажання і потреби; б) навчитися коректно про них говорити; в) вибирати таких людей, для яких важливо приймати наші потреби і щось робити для їх реалізації. Відповідно, ми відповідаємо тим же. Це навичка Дорослої людини.

А коли батьки - настільки емоційно безграмотні люди, що народжують дітей і не замислюються над їхніми потребами, по суті, вони знецінюють цим їхнє право на щасливе дитинство. А потім і на своє життя.

- Негативні "погладжування" - друге неприємне психологічне відчуття після знецінювання.

- Негативні "погладжування" також бувають безумовні й умовні. Безумовне негативне "погладжування" - це коли ти поганий за фактом свого існування, "ти - не о'кей". І хоч що б ти намагався зробити, "о'кей" ти не будеш. Як варіант, це коли на роботі людина помилилася, а їй роблять зауваження не з приводу зробленого, а з приводу її особистості, - це надзвичайно боляче й у професійних відносинах узагалі неприпустимо.

У нашій культурі вважається, що коли тобі дають негативне "погладжувння", ти вправі його не прийняти, а позитивне прийняти зобов'язаний. Але річ - у рішенні самої людини. Часто люди нав'язують іншим позитивні "погладжування", перетворюючи їх на пастку, щоб потім заявити: "А тепер ти мені винен, давай, розплачуйся..." И звичайно люди бояться позитивних "погладжувань", оскільки, як у казці Стайнера "Про білих пухнастиків", багато хто отримує порожні, "пластикові" "погладжування", в яких немає тепла.

"Зґвалтовані емоції"?

- Цікаво, що ж таке "емоційний рекет"? Це коли ваші природні почуття "злі люди" крадуть або змушують вас свідомо заміщувати їх далекими, але бажаними для них?

- Наведу приклад. Зростаючи, дитина робить усе, щоб отримати любов батьків. Щоб бути прийнятою, вона може навіть передбачати їхні бажання. І таким чином діти вчаться замінювати почуття, що виникають у них у реальній ситуації, на почуття, які бажають отримати їхні батьки.

Припустімо, дитина не хоче їсти, а батьки її примушують, порушуючи цим її кордони. Дитина відчуває злість, але оскільки висловити її вона не може (адже у своїх фантазіях вона бачить, що батьки відмовляться від неї, і вона помре), то вона намагається батьків "порадувати": тобто, відчуваючи злість, вона має несвідомо її придушити й звідкись із свого нутра дістати любов і дати батькам радість. Що відбувається з такими дітьми на практиці? Вони можуть піти й виблювати цю їжу, оскільки відбувається насильство, і вони не можуть цьому протистояти. Вони "пред'являють радість", заглушаючи в собі злість. І що тут рекет? Здатність дитини пред'явити те, чого хочуть бачити її батьки, а не те, що є насправді.

- А як це виявляється в дорослих?

- Так само. Приміром, приходить людина на роботу, а в неї вдома негаразди, родич занедужав. Власне, вона сумує. Але на роботі це нікого не хвилює. Припустімо, вона працює портьє в п'ятизірковому готелі. І вона зобов'язана пред'являти гостям готелю радість. Вона приходить до начальства й каже: "В мене занедужав родич, на мене звалився додатковий тягар, я дуже переймаюся і злюся через це", а шеф відповідає: "А мені байдуже! Бігцем на своє робоче місце і усміхайся!"

Ще виробнича необхідність. Буває таке, що начальник вручає підлеглому не його завдання, а завдання іншого, хто працює погано. Співробітник же розуміє, що порушуються межі його робочого часу, його не спитали, чи є в нього можливості для виконання "надпланових" справ. І що очікує начальник у цій ситуації? Що співробітник вигукне: "Так, Маріє Петрівно, я такий радий, що ви мене, як коня, вантажите, я вже скоро помру, в мене вже хребці вилітають, я не встигаю мануальних терапевтів відвідувати... Але я такий радий, що ви даєте мені зайве завдання - просто не можу знайти слів!"

* * *

Для багатьох головне - знайти визнання в людей, які не будуть зморювати їх безлюб'ям і насилувати їхні почуття. Коли в людини складаються стосунки з самою собою, вона відкрита світові й сміливо йде йому назустріч. І, відповідаючи на виклики життя, людина без зусиль вирішує питання, спиратися їй на світ чи на власні плечі.