Прийомні діти: довгий шлях до щастя

Коли вирішуєш брати в сім'ю прийомну дитину, уявляєш собі ідилічну картину: дитина була нещасна (дуже нещасна!), але щойно знайшла люблячих батьків, одразу стала найщасливішою у світі.

На жаль, це не зовсім так. І не тому, що батьки не змогли полюбити чужого малюка (бо він якраз свій, бо чужих дітей, як відомо, не буває, усі діти - свої й любимі), і навіть не тому, що прийомна дитина не тягнеться до нових батьків і не хоче їх полюбити, а через минуле дитини, справді нерадісне. І це минуле ніяк не хоче відпустити маля в нове, щасливіше життя; воно спливає в снах, виникає звідкись із підсвідомості, і дитина знову й знову почувається покинутою, нещасною, хоча поруч люблячі люди, стурбовані обличчя й надійні руки.

Одна дівчинка, яку вдочерили добрі й відповідальні батьки, любила гратися в "покинуту дитину". Батьки зберігали таємницю вдочеріння, мала знала, що вона своя, але вперто вдавала дівчинку, залишену близькими. Сценарій цієї гри був приблизно такий: дівчинку забули в лісі або у великому будинку, населеному тітками в білих халатах, вона плаче й кличе на допомогу… Прийомні батьки брали дочку на руки, втішали, казали ласкаві слова, але страх приходив знову й знову. Всупереч усьому й усім - комфорту, в якому вона жила, домашньому затишку й турботливим людям поруч. Як урятувати прийомну дитину від цих страхів, як заспокоїти її підсвідомість і змусити повірити, що це нове, спокійне життя - назавжди, що ніхто її не покине - ні в лісі, ні тим більше у великому будинку, населеному тітками й дядьками в білих халатах? Зробити це вкрай важко, але можливо. Якщо, звичайно, мати терпіння (багато терпіння!) і не боятися труднощів.

Один з героїв оповідань Джека Лондона переживає страшний голод - і потім багато років ховає під матрацом залишки їжі й сухарі. Прийомна дитина багато в чому подібна до цього героя: те, що вона пережила до всиновлення (навіть якщо сиротинець був зразково-показовий), змушує малюка ставитися до всього і всіх із певною недовірою. Наприклад, у перші дні після того як у малюка з'являється новий дім, він може практично ні на хвилину не злізати з рук своїх нових батьків. Спроба поставити дитину в манеж або вкласти в ліжечко спричиняє розпачливий плач - маля думає, що ви вирішили його покинути, що зараз прийдуть чужі тітки й дядьки і заберуть його з ліжечка знову в дитбудинок. Тільки в теплих надійних руках прийомних батьків маля почувається в безпеці. Це відбувається, звичайно, у тому разі, якщо ви всиновили зовсім маленьку дитину. Такі страхи тривають перші кілька днів у новому помешканні. Потім вони поступово зникають.

У перші дні після всиновлення особливо важко вкласти малюка спати. Діти з важкими спогадами про ранній період свого життя іноді нестямно бояться ночі. Удень вони весело граються у новому помешканні, спілкуються з прийомними батьками, але вночі обсідають страхи, і ці страхи прориваються в сни. Активізується підсвідомість, і до малюка приходять ті напівзабуті, але напрочуд живучі образи: він сам (у лікарні або сиротинці), він покинутий, забутий, занедбаний…. Іноді прийомні діти бояться засинати (не вдень, а саме вночі, удень вони здебільшого сплять добре).

Як бути? Тримати маля на руках, скільки стане сил - на руках йому не так страшно спиться. Ви скажете, що засинати на руках люблять і звичайні діти. Правильно, але в прийомних дітей нервові реакції вкрай загострені, вони все відчувають хворобливіше, гостріше, у тому числі й страх. Як лікують страхи? Тільки нескінченним терпінням і ласкою прийомних батьків.

Коли прийомна дитина підростає, з'являються інші проблеми. І, як радять психологи, з прийомним малюком (навіть якщо він не знає, що був усиновлений) треба поводитися максимально обережно й лагідно. Адже ця дитина з самого початку була травмована, а часто (якщо знає, що батьки її покинули) вважає себе причиною всіх нещасть. Мовляв, мене покинули, бо я погана. З цього стану дитина має два виходи - або бути ще гіршою, тобто щосили пустувати, або постаратися бути дуже хорошою, зовсім хорошою, ну просто янголом! Другий вихід складніший, оскільки в найкращому разі виходить пустотливий янгол або "райське бісеня". А бути весь час "янголом" досить важко - і надовго малюка не вистачає, адже так хочеться побешкетувати!

Логіка першого виходу така: все одно я поганий, тож, стану ще гіршим. Малюк може провокувати прийомних батьків, випробовувати їхнє терпіння. Якщо вони внутрішньо погодяться з тим, що дитина погана, і покарають її, стане ще гірше. Надія на порозуміння між дитиною і прийомними батьками буде втрачена. Адже потай малюк сподівається, що прийомні батьки - не такі, як справжні, що вони побачать за його ексцентричними витівками розгубленість і біль. Побачать - і пожаліють, допоможуть. Тож карати прийомних дітей узагалі не слід - інакше буде ще гірше. Якщо дитина старша, вона може втекти з нового дому. Якщо зовсім маленька - надовго затаїть пекучу образу.

Душевний стан покинутої в минулому дитини або сироти психологи називають "синдромом покинутої дитини". І цей синдром може датися взнаки в різних вчинках і душевних порухах усиновленої дитини. Наприклад, діти з сиротинця самі себе заколисують: вигинають спинку, мотають головою, погойдуються, імітуючи заколисування. Адже навіть у найкращому сиротинці ніхто не заколисуватиме маля на руках: зазвичай у групі дві-три няньки на вісім-десять (або й більше) дітей. Тож для заколисування в прямому значенні рук не вистачає. Коли прийомні батьки вперше бачать ці дивні тілорухи своєї дитини, на очі мимоволі навертаються сльози. Така безодня самотності відчувається в цьому "самозаколисуванні", що перехоплює подих.

Словом, прийомні батьки мусять набратися терпіння і не думати, що щастя настане швидко, щойно маля опиниться в новій сім'ї. До щастя доведеться йти довго й старанно, але якщо ви любите маленьку людину, яка довірилася вам, - обов'язково досягнете мети.