Коли виють валькірії українофобства

Почну з того, що мені дуже соромно перед Україною за тих, хто роздмухує в Росії пожежу українофобства. Коли я їду в московському метро й мимоволі зазираю в газети попутників, мені хочеться сказати: "Дорогі мої, хороші, не читайте цю українофобську дурню, отямтеся, роззирніться навколо, не дозволяйте розв'язати війну з близьким вам народом..." Правда, до честі Росії треба сказати, знайшлося і в ній кілька праведників - наприклад, журналісти "Эха Москвы" або ті кілька молодих людей, які в суботу 1 березня зібралися під Радою Федерації, протестуючи проти злочинного й абсурдного рішення ввести війська на територію Криму. Це ще добре, що праведників знайшлося кілька. У Содомі й Гоморрі, як відомо з біблійної історії, був тільки один.

Але ця стаття про молоді, ще не дозрілі душі, про душі російських школярів і студентів, у яких за останні дні влили стільки бруду й зла, що навряд чи без сторонньої допомоги вони від цього оговтаються. До мене на лекцію приходить студент і каже: "Ух, як я ненавиджу цих українців, цих бандерівців, цих бандитів! Росія має заступитися за нещасних російськомовних громадян. Ми ж завжди за всіх заступалися, ми добрі..." Коли я починаю пояснювати, що Україна сама вибирає свою долю, сама вирішує, з ким їй бути, з Росією чи Євросоюзом, коли розповідаю про справжні причини Майдану, і здебільшого - про причини економічні, про протест жителів Києва й України проти корупційного правлячого режиму, який пролив кров своїх громадян, - студент замислюється й замовкає. А потім запитує: "А чому тоді на московському телебаченні говорять інакше?"

Починаєш пояснювати, що ЗМІ в Росії, на превеликий жаль, перетворилися на інструмент пропаганди, за останні тижні та дні - особливо. Тепер у Росії багаття українофобства роздмухують особливо ретельно. Таке відчуття, що чаклуни зібралися рядочком навколо вогнища ненависті й злоби і раз у раз підкидають у нього нові поліна. "Але ж українці - тепер наші вороги?" - запитує в мене дівчина-першокурсниця. "Ні, вони були й залишаться близьким і дружнім народом..." - відповідаю я. "Тоді, напевно, тільки ті, хто говорить російською мовою?" - продовжує запитувати дівчинка. "Ні, будь-які". - "Але ж інші - це бандерівці, бандити..."

Тоді я починаю розповідати про тих, хто стояв на Майдані у страшні лютневі дні. Про свою викладачку з університету, жінку вже літню, яка щодня носила на Майдан їжу, чудову й інтелігентну людину, про своїх університетських друзів і друзів-журналістів... В очах у першокурсниці - німе запитання. Вона все-таки наважується запитати: "Чому тоді їх називають бандитами?" Я відповідаю: "Мабуть, тому, що це комусь вигідно".

Тепер, 1 березня 2014 р., росіяни чітко зрозуміли головну причину такої вигоди. Рада Федерації проголосував за дозвіл ввести війська в Україну. Тобто спочатку Україну треба було очорнити в очах росіян, а потім розв'язати війну. Треба було затіяти війну інформаційну для того, щоб потім (не дай Боже) обізвалися гармати. А коли говорять гармати, то музи, як відомо, мовчать. І мовчить голос розуму...

Мабуть, головною помилкою України у цих лютому-березні було скасування закону "Про державну мовну політику (про регіональні мови)". Помилкою цю дію визнав навіть польський міністр-миротворець Радислав Сікорський. Новоутворений уряд таким чином вручив потужний козир у руки тим, хто переконує російську спільноту, як і громадян Східної України та Криму, в тому, що Київ проти російськомовних громадян України. Доводиться розповідати юним, незміцнілим душам, що на Майдані було чимало російськомовних, що річ взагалі не в мові, а в протесті проти злочинного, корупційного режиму. Але тиск розв'язаної Росією проти України інформаційної війни такий, що студенти починають вірити у злих чудовиськ із бітами та коктейлями Молотова, які хочуть винищити всіх руських, і коли покінчать із російськомовними громадянами України, візьмуться за самих росіян... Найрозумніші, звісно, не вірять. Тільки що ж чекає в Росії цих розумних? Розумом, як писав Ф.Тютчев, Росію не зрозуміти.

Буде нескінченно жаль, якщо соціальна міфологія винищить у юних російських душах рештки вільнодумства. За нинішньої ситуації в російській освіті зробити це доволі просто. У Росії, на жаль, визнали неефективними найкращі виші, серед яких Літературний інститут імені О.Горького й РДГУ (Російський державний гуманітарний університет). Ці виші на межі закриття. Отож погрожують закрити найбільш вільнодумні виші, найбільш передові. А для чого? Для того, щоб у тих, які залишаться, незакритих, викладачі притихли й присмирніли, щоб говорили зі студентами не по совісті, а під впливом страху. Для того, щоб легко вселяти юним душам соціальні міфи і примушувати їх ходити строєм.

"Ми все це вже проходили", - скажете ви. Це вже було в совку. Але, на жаль, привид Радянського Союзу, причому Радянського Союзу найгірших, сталінських часів, а не відносно вегетаріанських брежнєвських, буде ще довго витати над пострадянським простором. Залишається тільки сподіватися, що ми не дозволимо цьому злому духові остаточно підім'яти нас під себе. Нехай нам допоможуть віра й молитва... І ще - любов до свободи.