Не так страшен страх, как его малюют Як перестати боятися

"Пошкрябайте будь-яку погану рису людини, і визирне її спричинник - страх... Крім того, якщо пошкрябати якісь гарні риси деяких людей, то і в цьому разі частенько вилізає назовні той-таки страх..."

Аркадій і Борис Стругацькі

Цього тижня я не раз чула заїжджену фразу, яка навіть злегка набридла: "Світ уже не буде таким, як раніше". Її повторюють як мантру, як суворе нагадування самим собі, що теракт у серці Франції змінив наше ставлення до життя, один до одного, до символів свободи й безпеки.

Так, світ уже змінювався до невпізнання й раніше, а для нашої країни він давно став іншим, хоча всі роблять вигляд, що шрами на нашому обличчі непомітні... Однак ми не втратили здатності співпереживати французам, яких спіткало страшне явище, ім'я якого - терор.

Ті, хто це зробив, дали нам усім, усьому світу зрозуміти, що бути громадянином світу небезпечно: їздити на Червоне море дивитися рибок і засмагати небезпечно, сидіти в паризькому кафе - небезпечно, ходити у велелюдні місця - небезпечно. Сиди на своєму балконі, лови ультрафіолет, пий самотній чай з пакетика, медитуй на гупі в акваріумі... Вони хочуть змусити нас полюбити безпечну самотність. І всьому причиною страх.

Адже у світі, де телебачення є не тільки джерелом інформації, а й домінує у формуванні позиції, складно уникнути впливу глобальних подій, катаклізмів, терактів на психіку. Ми бурхливо відгукуємося, мучимося, вивертаємо мізки навиворіт, намагаючись захистити себе від цього цунамі негативу, але не маємо сил йому протистояти. Ми слабкі, вразливі, болісно себелюбні й егоїстичні. Нас буквально намагаються залякати. А страх, у свою чергу, викликає гнів, ненависть і агресію.

Страх як ресурс

Так, страх - це те, з чим ми, по суті, народжуємося як з необхідністю жити. Він сидить у кожному з нас як захисний механізм, як спроможність противитися смерті, вижити, врятуватися, вчасно зреагувати на смертельну небезпеку. Тому наші страхи не завжди приносять тільки шкоду, часто вони рятують нас, спонукаючи мислити раціонально: вчасно втекти, впасти на підлогу, удати сплячого, померлого, вибрати куди бігти, і бігти в потрібному напрямку, вчасно зупинитися тощо - все те, на що здатні наші менші брати тварини. Але, на жаль, людський страх частіше, ніж тваринний, з раціонального перетворюється на ірраціональний. Цей ірраціональний страх виникає навіть не в епіцентрі подій, не тоді, коли ми в зоні небезпеки, не під дулом автомата. Цей страх якраз виникає біля екрана телевізора, і ті, хто відповідає за картинку в цьому самому телевізорі, про це знають. Також знають ті, хто створює сценарій жахливої події, якщо, звичайно, це не природний катаклізм.

Коріння ірраціонального страху криється в тому, що людина почувається неспроможною контролювати ситуацію, впливати на перебіг подій, використовуючи свої особисті якості - пильність, обережність, уважність. Вони, звісно, не гарантують успіху, але неабияк знижують тривогу за рахунок того, що в людини є ілюзія контролю. Саме тому люди менше бояться їздити на машинах, ніж літати в літаках, попри невтішну для автолюбителів статистику. Адже за кермом людина ніби контролює дорогу, у неї в руках кермо, вона сама тисне на педалі, сама керує автомобілем, а отже, й своєю долею. А в літаку людині залишається тільки довіритися пілоту і службам, відповідальним за політ. Тому, коли ми стаємо свідками трагічних подій - ірраціонально реагуємо, намагаємося подумки уявити себе в подібній ситуації, і від цього стає ще страшніше. А сучасні ЗМІ здатні втягнути нас у цю вирву всесвітнього страху. Може, саме це і є їхнім завданням?

Як ми на це реагуємо?

Найсміливіші вимикають телевізор, хоча це мало допомагає: інформація однаково просочується, стаючи доступною не тільки дорослим, а й дітям. Цей радикальний спосіб - найдієвіший. Адже, як казав мудрий цар Соломон, "знання множить скорботу".

Інший спосіб реагування - приєднатися до страху. Саме тому люди вішають у соцмережах на аватарки прапори, обговорюють, що відчували загиблі перед смертю, виходять на небезпечні мітинги з гаслом "Нас не залякати!". Усе це нагадує людину, яка, щоб подолати клаустрофобію (страх замкнених просторів), катається в ліфті. Буває, що це допомагає, бо цей спосіб дає можливість людині усвідомити, що вона не самотня, що є ще мільйони таких самих, як вона, заляканих, уразливих, і вони якось дають собі раду, отже, і мені можна не боятися.

Хай як парадоксально, але багато хто може впоратися зі своїм страхом за допомогою провокаційного цинізму. Так, по суті цинізм - це неприємно й грубо, але саме він часто рятує від депресії і може стати способом захисту від брехні. Адже цинізм - це спосіб називати речі своїми іменами, незалежно від симпатій і уподобань. За допомогою цинізму цілком можна захиститися й від зайвих почуттів, які швидше заважають, ніж допомагають чітко мислити в умовах швидкого реагування на ситуацію.

Ще один спосіб подолати свій страх - фантазувати про відплату. Як на мене, ті, хто провокує наш страх терактами, якраз і розраховують на цю природну реакцію. Вони розуміють: людина так улаштована, що думка про відплату може бути приємною, і саме вона змушує людей робити найбільш відчайдушні й необдумані вчинки. Китайська мудрість каже: "Хочеш мститися - готуй дві труни", маючи на увазі, що той, хто став на стежку помсти, і сам загине.

Однак фантазії та реальність - поняття досить далекі. І часто фантазії виливаються у міркування про те, "що буде, коли..." Цими розмірковуваннями наповнені Інтернет і соцмережі, вони ллються з екранів телевізорів. Шукають винних, висловлюють ненависть, когось звинувачують і закликають покарати, знищити винних. І чому мовчить уряд, не діє розвідка, куди дивляться вартові порядку?! Пошук винних - один з важливих етапів переживання будь-якої травми. На цьому етапі людині, яка безпосередньо пережила теракт, дуже потрібна допомога вузькопрофільних фахівців - кризових психологів, психіатрів.

Борючись зі страхами непередбачуваних подій, важливо не впасти в крайнощі, які проявляються як у цілковитому нехтуванні заходів безпеки, так і в параноїдальній надмірній пильності. Здорова психіка досить швидко пристосовується до будь-якої, навіть найбільш несподіваної і тривожної ситуації. Ідеться не про тих, хто став безпосереднім учасником події, - таким потрібна кваліфікована допомога фахівців, можливо, досить тривалий час. Але люди, які безпосередньо в подіях участі не брали, цілком можуть подбати про себе самі.

Важливий ресурс - у спілкуванні, у здатності рефлексувати, співпереживати, відчувати чужий біль, при цьому намагаючись не шукати винних і не випромінювати ненависті. Важливо, щоб було на кого зіпертися, - для дітей це мають бути батьки або люди, які беруть на себе їхні функції. Дитина ще дуже мало знає про цей жахливий світ, його жорсткі закони й структури, а відтак не зможе впоратися сама. Їй необхідно, щоб поруч був значимий безпечний дорослий, який не сваритиме за боягузтво, а запропонує себе як опору. При цьому важливо продемонструвати дитині впевненість у тому, що ви контролюєте ситуацію і свої емоції щодо неї. Бажано максимально відгородити дітей від подібної інформації.

Необхідно знайти простір, де ви почуваєтеся безпечно, заняття, яке захоплює вас настільки, що страх відходить на другий план. Важливо робити звичні справи, не давати своєму організму "простоювати", щоб у ці періоди страх не захопив тілесно. Рухова активність - спосіб запобігти тілесним реакціям. Стежте за диханням, під час паніки намагайтеся заспокоїтися і знайти тих, хто спокійний.

Не бійтеся звернутися по допомогу, якщо страх справді захопив вас. У нашій країні достатньо фахівців, котрі спроможні вам допомогти. Просити про допомогу - нормальне явище, властиве розумним істотам. Просити не соромно.

Не залишайтеся байдужими, коли бачите, що комусь потрібна ваша допомога, або у випадках, коли відчуваєте, що хтось може бути небезпечним. Наприклад, людина або група людей поводиться якось незвично, їхня поведінка викликає у вас відчуття дисонансу в певному контексті. Пильність урятувала багато життів! Психологи давно помітили, що, коли людина допомагає іншим, вона й сама швидше стабілізується, заспокоюється. Допомога іншим - це теж ресурс, який дає можливість не впасти в депресію, не запанікувати, бути у формі.

Життя не дає нам стовідсоткових гарантій, і в будь-який момент може статися щось неприємне і навіть непоправне. Світ крихкий, і ми смертні. Але ми не знаємо, скільки нам відпущено і що нас очікує завтра. Можливо, саме це й дає нам віру в те, що ми будемо жити. Жити, не боятися і нічого не відкладати на завтра.